Бертран Бліє: Сьогодні такий момент, коли треба знімати для поганих хлопчиків...

      У російській столиці спекотно, що сповільнює звичні мегаполісні ритми. Про кінофестиваль мало що нагадує. Принаймні в центрі значно більше афіш, які сповіщають про майбутній фестиваль пива. Уявити собі щось подібне в Москві 70-х чи, скажімо, кінця 80-х абсолютно неможливо. Одначе ж тоді ситуація була принципово відмінною. Люди, що вишиковувалися в черги біля квиткових кас, брали їх штурмом, бо знали: сьогодні, або ніколи. Не побачив нині картину — все, кажи «прощавай». Нині ж чимала частина фестивальної програми виходить у прокат — як у Росії, так і в Україні (звідки так само їхали колись паломники, аби «причаститись», аби попросити в кінематографічного бога зглянутись і подарувати хоча би дещицю вражень).

Це однозначно не Канн

      Якби той, хто колись приїздив до Москви фестивалити, прибув нині, Московський міжнародний кінофестиваль не впізнав би. В організаційному плані він уже мало чим відрізняється від будь-якого аналогічного європейського дійства. Перейшовши до кіноконцертного комплексу «Октябрь», що на Новому Арбаті, ММКФ остаточно набув рис буржуазної респектабельності. Дев'ять залів прийняли більшу частину програми, а ще кінотеатри «Ролан» та «Ілюзіон», а також Будинок кіно, в якому показують велику кількість нових російських фільмів — за незмінної, до речі, уваги місцевої публіки.

      На жаль, мало зарубіжних гостей. Преси, скажімо. Це вочевидь значить, що Московський фестиваль не сприймають за його офіційним статусом урівень не те що із Каннами чи Венецією, а і з Карловими Варами чи Монреалем. Для тих, хто мандрує великими фестивалями, тут поживитися особливо нічим. Конкурсна програма не надто презентативна, оскільки серйозні продюсери свої фільми притримують для поважніших фестивалів. Кіноринок відсутній...

      Донедавна в Москві ставилися до цього дражливо, ображалися («а, не уважаешь?»). Тепер уже ні. Справедливо вирішили: треба працювати, а час покаже. Система координат змінилася. Великі фестивалі зараз є більше  потугою для комерційної розкрутки фільмів, аніж таке собі кіноманське, кінофанатське диво. А ситуація все ще не така, аби всерйоз сприймати російський ринок як скільки-небудь серйозний фактор. Збори від прокату невеликі. Одначе динаміка така, що через два-три роки на російському ринку будуть збиратися уже солідні грошові суми. І тоді побачимо. Хоча, звичайно, Росія продовжує лишатися, окрім усього, потужною кінокультурною державою, а не тільки ринком, де збирають пристойні «бабки».

      Цьогорічна конкурсна програма дає підстави думати, що фестиваль росте. Це засвідчила вже перша стрічка — «Скільки ти коштуєш?» знаменитого французького режисера Бертрана Бліє («Ті, що вальсують», «Приготуйте ваші носові хустинки», «Холодні закуски», «Надто красива для тебе»...) за участі європейських мегазірок Моніки Беллуччі і Жерара Депардьє. Дотепник Бліє, презентуючи стрічку, сказав, що пишається фільмом — хоча б тому, що він дуже оригінальний: у ньому йдеться про любов чоловіка і... і ви не вгадали! І жінки. Ну так, для сьогоднішнього кіно ледь не хорошим тоном стали оповіданки про нетрадиційні прояви кохання. Так, наче весь світ нині ну геть тобі схиблений у рожеву чи блакитну іпостась.

      Справді: він і вона, Франсуа (Бернар Кампан) і Даніела (Беллуччі). Хоча, звісно, не без сучасного інтер'єру. Бо ж вона є звичайною повією з фантастичними формами — такими, що мужики свідомість втрачають, узрівши їх, а один і зовсім до праотців вирушив, од споглядання такого дива: сенсу жити далі вже ніякого — кращого не побачиш, програма життя, вважай, виконана...

      Фільм оркестровано в доволі звичній для Бліє іронічній, напівгротесковій манері. Мелодраматична історія подається з оперною підкладкою — буквально так, класична оперна музика мало не повсякчас проривається крізь монологи та діалоги персонажів. Це призводить до дещо несподіваного ефекту. Ловиш себе на думці, що опера, з усіма її умовностями, таки фіксує реальні виміри, реальні інтонації людських пристрастей.

      А історія проста. Франсуа приходить до Даніели і сповіщає, ніби він виграв у лотерею кількамільйонну суму. Її і пропонує, аби жінка відтепер жила з ним. Принаймні доти, поки ті гроші не скінчаться. Вона погоджується. І робить чимало для того, аби йому було добре. Звісно, у постелі передусім. Хоча... От кричить вона, знетямлена пристрастю, а сусідка (Фаріда Рахуадж) дратується: працювати заважають. Приходить і пояснює спантеличеному Франсуа, що коли жінка отак кричить у сексі, то це означає: вона просто грає роль на цьому кону театру, на ймення життя. Так, то вже опера, а справжній секс не такий. Варто було Даніелі на часину подітися, як сусідка показала натуральні стосунки, без театральної мелодекламації...

      Депардьє у ролі найближчого друга героїні з'являється теж і прагне поновити звичні стосунки. Одначе театр і тут, Бліє блискуче показує саме театральну механіку сучасного життя, в якому так нудно і прісно без гри в розумних і дурнів, маніяків сексуальних та інтелектуальних, людей, влаштованих раціонально і маніакально «тюхнутих». Фільм, як видається, користуватиметься увагою як публіки вибагливої, так і тих, хто приходить «поіржати», немов у стайні, — багато справді смішного, дотепного, проникливо-спостережливого.

      На прес-конференції Бліє (ні Беллуччі, ні Депардьє не приїхали, їх замінила справді дуже хороша актриса Фаріда Рахуадж) так само був сам гумор, винахідливість, іронія. Що хотів він сказати назвою фільму? А нічогісінько не хотів. Те, якою бути назві фільму, вирішують продюсери чи просто колеги. Що ж до змісту самого фільму... «Є такі моменти в житті художника, коли розумієш, що належить поводити себе, немов ти викінчений негідник. А іноді навпаки — бути самою коректністю. Сьогодні такий момент, коли треба знімати для поганих хлопчиків. Бо надто вже все коректно навкруги, а митець не мусить бути коректним. У житті — так, але не в творчості. А цей фільм є простою любовною історією. Це не фільм навіть, а швидше такий собі ласкавий порух. Картина про те, як жінка обнімає чоловіка, який в усіх смислах є меншим від неї».

      Стосовно Депардьє. Бліє знає його давно, колись саме фільм «Ті, що вальсують», сприяв європейській та світовій славі актора. То ж чи змінився він упродовж останніх років, і коли так, то в який бік — кращий чи гірший? Відповідь режисера була більше гумористичною, аніж серйозною. «Та не міг Жерар стати гіршим, бо він і так викінчений негідник. Хоча при цьому великий актор. Він ще виробляє вино, одначе я не радив би навіть пробувати те вино...»

      Ще про сам фільм. «Він більше про сон а чи мрію. Фільми взагалі схожі або ж на сон, або на жах, страхіття. Зазвичай я віддаю перевагу страхіттю, одначе тут сон. Це такий собі танець, парний танець в обіймах. Так уже не танцюють. Хоча частенько то буває танець утрьох, коли третій є зайвим. А щодо того, чому так багато оперної музики... Бо Моніка Беллуччі є італійкою і вона потягла в картину те, що є неодмінною складовою Італії. Музику Верді передусім. Хотілося потонути в цьому морі італійської жіночності. А ще — образів Італії. Тому в нас там десь тінь Пазоліні прослизає, чи Марчелло Мастроянні».

      На питання про те, чи є серед молодих режисерів хтось, із ким йому хотілося б змагатися, Бліє відповів так: «Змагатися — не мій стиль. Та й узагалі, коли я працюю,  зазвичай не думаю про французьких режисерів. А коли думаю, то про те, що є, скажімо, Девід Лінч... А взагалі, скажу вам по секрету, як своїм, у моєму фільмі є дещо від Вонга Карвая — деякі плани так просто скопійовано в нього... Щодо французьких молодих режисерів — я віддаю перевагу тим, хто ні на кого не схожий, на мене передусім. Інша річ, що кінематографічна Франція у кризі, хоча фільмів знімається багато. Бачите, є така трудність — жити в кіно, а не просто працювати в ньому. Мало в кого це виходить нині, жити в цьому кінематографічному світі. Відтак фільмів знімається багато, особливо в Америці, а кіно мало. Те саме зараз у літературі — книжок вистачає, а читати нічого...».

Про любов все, про любов

      Про любов не тільки фільм Бертрана Бліє. Поки таке враження, ніби відбірники фестивалю свідомо відбирали передусім стрічки «про це». Картина 39-річного хорвата Невена Хітрича «Спи, моє золотце» оповідає історію сім'ї, що живе на околиці Загреба. Усе починається наприкінці війни, і головними персонажами тут є діти. Любов трапляється і в них. Томек любить Яню, одначе коли виросте, справжнє кохання трапиться в нього з Тонкою... Багато смішного, милого і — традиційного, особливо ж для югославського кіно, яке, поділившись на осібні кінематографії, починає заново осмислювати реалії другої половини ХХ століття. У даному разі маємо лірико-епічну стрічку, де доволі тонко окреслюються приватні історії, з неодмінним утриманням історичного тла. Замітка для наших режисерів, у котрих найчастіше спостерігаєш домінацію чогось одного.

      А белградський режисер Владан Ніколіч назвав свою картину просто — «Любов» (програма «Навколо світу»). Це про парадоксальність нинішнього облаштування, коли все перекинулося і ніяк не відлагодиться. Кіллери і прості громадяни, люди харизматичні і не дуже — у кожного своя планида і своя філософія... Доволі вигадливо, настільки, що один із персонажів фільму у фіналі вирішує: буду писати романи, бо нічого цікавішого від розплутування взаємин між людьми немає.

      До речі, у позаконкурсній програмі «Навколо світу» показали український фільм «Штольня» Любомира Кобильчука. Один із московських критиків підійшов до мене зі словами «Нам у Росії треба більше таких фільмів...» Йдеться, звісно, про те, що варто більше знімати власне жанрових стрічок. Що ж до рівня картини, критик був не надто категоричним: «Ще учаться, так. От після другого фільму будемо вже критикувати. А поки що похвалимо...».

      Ще одна конкурсна стрічка про любов була показана у неділю. Це вже суто італійська — «Любов і полум'я» Умберто Маріно. Не нова щодо теми, як двоє психічно хворих людей закохуються одне в одного — за останнє десятиліття чогось подібного було чимало. Але мета гуманна — показати, що уражені психічними вадами мають свій неповторний світ, у чомусь цікавіший і своєрідніший, аніж у людей без видимих відхилень... Конкурсна японська стрічка «Самурай, якого я любила» Міцуо Куроцуті задовго оповідає про любов відповідальну, зав'язану на конкретну історію. Варто подивитися хоча б тому, що йдеться про кланові розборки — закони існування не міняються століттями: хоч у Японії, хоч в Україні...

      У понеділок у конкурсі — бельгійська картина «Як усі» П'єра-Поля Рендерса (сім років тому у нього була сильна стрічка «Закоханий Тома»). Потім «Про Сару» шведського угандійця Отмана Каріма — і знову ті самі пристрасті. Життя, принаймні в екранному дзеркалі, і справді виглядає, немов парний танок. Так багато музики, ритму, пристрасті, незрідка шаленого бігу вперед, дорогою, що веде кудись назад. Життя є роман, передусім любовний. Кохаймося, як кажуть з українського телеекрану, і вас помітять, про вас зроблять кіно.