Павло Вольвач.
Прийти в журналістику я, мабуть, мав би на десятиріччя раніше, але прийшов тоді, коли прийшов. Уже років десять гриміли які-небудь Любімов із Нєвзоровим, слабо розбавлені вітчизняними Вереснями. Хтось ішов у політику, хтось давно став мільйонером. Я ж сидів за розхитаним столом редакції інформації обласного ТБ і гарячково «відписувався», призвичаюючись до нових слів: «ВХС», «синхрон», «кор. в кадрі/за кадром». Що мене туди занесло, бажання бути схожим на розбитних телезірок? Та ні. Точно ні. Просто так склалося. Та й куди мені було йти - не на завод же, чиєю тоскністю був наїджений по саму зав'язку і з чавунних щелеп якого начебто остаточно вирвався. А до того ж я якраз писав вірші, замислював себе літератором, і, як тоді здавалося, саме журналістика могла найбільше співпасти з новообраним стилем життя. І вона, наскільки це було можливо, таки співпала. Висип на долонях від стресів і нервувань десь за місяць минувся, знайомо-незнане рідне місто, уповільнене й бездонне, завдяки редакційним виїздам стислося, спресувалося в кім'ях подій, пришвидшилося, щодень відкриваючись хащами нових дійсностей і «відеорядів». А ще виникло відчуття причетності до... До чого? Ну, до чогось важливого. До життя, чи що. Не таке вже воно, по правді, й важливе, збори акціонерів ВАТ «Вухналі й ковадла» чи введення в дію матнівського водоочисного колектора, але якась ілюзія участі в житті, в промацуванні його, хай і периферійного, а все ж пульсу, таки відчувалася. Зрештою, а що в цьому світі не ілюзія? Як би там не було, нова музика нового життя - з «інтершумами» вулиць і підприємств, спецприймальників і вокзалів, мітингів і владоможних кабінетів, - мене захопила. «А на ТіVі - всє сумасшедшиє, - пригадую слова помічниці головного режисера, огрядної доброї «женщіни», оповитої цигарковими димами. - Ето вобще-то діагноз, журналістіка...» Так, мабуть, і є. І якщо всі симптоми цього діагнозу мене стосуються не на 100%, то лишень завдяки іншій ілюзії - літературі. Саме вона, література, стримувала і стримує мій журналістський раж, осмикуючи за лікоть: «Не викладайся до кінця, побережи емоції, нащо тобі? Хай рвуть жопу товстощокі «заслужені журналісти», у них, крім цього, за душею немає ніц, а ти будь простим муралем професії...» Яка, як не дивно, дає дещо і для «художності» - особисто тобі, певна річ. Зокрема, відтискає із водянистої маси письма м'якоть смислу і ставить крапку там, де «професійні письменники» лише входять у закучерявлений смак. Спонукає до точності. Вибудовує «кадр». Дістає із закамарків пам'яті, розгортає віяла персонажів, слів і подій... Крупним планом наїжджає на деталь. Мікс...
Ех, оце б наразі цим і займатися - витворювати прозовий світ, поклацуючи кістяшками «компа». Але... Журналістика - це ще й твій щоденний хліб. Ну, кажу ж, так сталося. Тож мусиш іти на якусь мертвотну прес-конференцію і, приймаючи правила гри, вислуховувати чергового «народного родича», спечаленого долею Вітчизни. «В мене під нігтями знань про Україну більше, ніж у них у мізках», - казав один знайомий письменник. Замашна фраза і, думаю, правильна. Але я так сказати не можу. Бо той приятель - професійний літератор. І по всьому. А я - ще й журналіст. Тож, у частоколі рук, підношу диктофона ближче до партійно-можновладної фізії i з цілком серйозним виглядом перепитую: «Тож яку ви прогнозуєте ситуацію?»
Ніби й так щось комусь незрозуміло...
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
