Парк Гуеля.
Смерть чатувала на нього iз самого народження. Хлопчика, який з'явився на світ 25 червня 1852 року, охрестили наступного ж дня в соборі Святого Петра в Реусі. Ім'я дали на честь матері - Антонії. Всі брати й сестри Гауді померли замолоду. Одного разу в дитинстві хлопчик підслухав розмову батька й матері з лікарем, який передрікав і йому близьку смерть. Антоніо вирішив вижити. І вижив, хоча хвороби дошкуляли йому все життя. В тридцять років він виглядав удвічі старшим за ровесників, у п'ятдесят - старезним, мов вічність.
«Я син, онук і правнук котельника. Мій батько був ковалем, і мій дід був ковалем. З боку матері в сім'ї також були ковалі: один її дід бондар, інший моряк - а це також люди простору», - пояснював Гауді своє вражаюче вміння мислити і відчувати у трьох вимірах. В дитинстві він годинами міг споглядати, як пливуть хмарки, як тече вода. Його цікавило, як влаштована квітка, як листя утворює крону, як вода обточує каміння, чому дерево не падає під поривами вітру. Потім його приворожила майстерня батька. Там кожен день здійснювалися дива - з пласких мідних листів виходили блискучі посудини.
Добрим учнем монастирської школи Коллеже де лос Есколапіос у Реусі син коваля не був. Єдиний його успіх - геометрія, улюблене заняття - малювання, захоплення - досліджувати з приятелями напівзруйновані околичні монастирі. Наразі шукати сліди Гауді в Реусі - марна справа. Лише таблички на безликих офісних будівлях: «Колись на цьому місці стояв будинок...» Уваги заслуговує хіба що атмосфера старого міста - пишні барочні особняки, строгий готичний Сан Пере та його сорокаметрова дзвіниця. Потужні гвинтові сходи цієї дзвінниці майстер майже точно відтворив у баштах собору Саграда Фаміліа.
«Перед нами або геній, або божевільний», - сказав голова комісії на захисті дипломного проекту Антоніо Гауді-і-Корнета в барселонській Провінційній школі архітектури. Рудий юнак із пронизливо блакитними очами, відомий своєю зарозумілістю та впертістю, був витонченим денді, тонким поціновувачем лайкових рукавичок і чорних шовкових циліндрів. Чи то янгол, чи то бестія. Жінки закохувалися в нього, втрачали голову. Але Гауді залишився одинаком. Він довго і незграбно залицявся до красивої вчительки. Потім був недовгий роман з юною американкою, але дівчина повернулася до Америки... В цьому він угледів знамення і присуд долі - самотність.
Кар'єра Гауді-архітектора почалася зі скандалу. Двадцятишестирічний зодчий вимагав занадто великий, на думку муніципальної влади Барселони, гонорар. Перше муніципальне замовлення стало останнім. Батьки Барселони більше ніколи нічого не пропонували Гауді. Проте приватні клієнти Гауді довіряли. У 1883 році фабрикант дон Мануель Вісенс Монтанер замовив архітектору проект літнього будинку. Гауді зберіг величезну квітучу пальму, оточену килимом жовтих квітів. А пальмове листя стало елементом візерункової решітки, жовті iз зеленню квіти - оздобою кахлів. Його екстравагантний дебют, Каса Вісенс, маленький палац із східної казки, справив на барселонців відчутне враження.
А найголовніше, у Гауді з'явився ідеальний покровитель - дон Еусебіо Гуель. Меценат мав бездоганний смак, полюбляв ризиковані експерименти, не нав'язував своєї думки, рахунки підписував не дивлячись. Для дона Еусебіо Гауді створив будинок - одночасно мечеть і венеційське палаццо. За сірим мармуровим фасадом Палацу Гуеля - розкішні інтер'єри, оздоблення чорним деревом, палісандром, черепаховим панциром, слоновою кісткою, евкаліптом. Різьблені стелі з накладними листками із золота й срібла. Саме тут Гауді вперше перетворив крівлю з димарями та вентиляційними трубами на «сад каменів, що стоять».
Гуель і Гауді взялися перетворити заміську Лису гору на «місто-сад»: розмістити серед зелені приватні вілли, навколо яких - доріжки, алеї, альтанки, фонтани, гроти, акведуки. Однак були продані лише дві ділянки з шестидесяти: надто далеко від міста. А сьогодні на цьому місці розташований Парк Гуель - краса і втіха для душі та очей, пальмові гаї, чисте повітря, басейн зі змією і драконом. Улюблений ритуал відпочиваючих - посидіти на «Безкінечній лаві». Гауді наказав робітникам скинути із себе весь одяг і всістися якомога зручніше на свіжий шар розчину, щоб одержати довершену форму сидіння. Його лава-змія прикрашена візерунком з блискучої різнокольорової кераміки - магічні формули, таємничі знаки, зашифровані послання, загадкові малюнки. Паркова архітектура Гауді стала колоритним взірцем поєднання європейських і мавританських мотивів (так званого стилю «мудехар»), підкреслила примхливість, екстравагантність і феєричність фантазії автора, відчутний «біоморфізм» і сюрреалізм його естетики.
Гауді п'ятдесят. Він як і раніше самотній, стає дедалі більш релігійною людиною. Майстра поважають і побоюються - він різкий, ексцентричний, замкнений. Від колишнього «дендізму» не залишилось і сліду. Він витримує усі пости, його їжа - сирі овочі, оливкова олія, горіхи, мед із хлібом і джерельна вода. Воістину - стовпник...
У розпал кар'єри він заявив, що віднині буде працювати лише над релігійними замовленнями, просячи дозволу в Мадонни в монастирі Монтсеррат. Осінню 1904 року Гауді перебудував особняк текстильного магната Хосе Батло Касановаса. Вранці на фасад, що не має ні граней, ні кутів, ні прямих ліній, падає сонячне проміння і він, вкритий перламутровою «риб'ячою лускою», переливається усіма кольорами райдуги. Жителі Барселони прозвали Каса Батло «Будинком кісток»: його колони-кістки і балкони-черепи - рештки жертв дракона. Неподалік, на противагу цій вишуканій іграшці, зросло з-під землі суворе громаддя, яке барселонці нагородили безліччю найменувань - «залізнична катастрофа», «депо для дирижаблів», «жертва землетрусу», «розплідник для змій», «осине гніздо». Найпопулярніше - «Ла Педрера» - каменеломня. Тоді Гауді і набув сумнівної слави: «Чи не божевілля це?»
Навіть начерки Гауді - це начерки генія. Наприклад, проект грандіозного готелю в Нью-Йорку - «готельного храму» заввишки в триста метрів. І зроблений він був задовго до появи знаменитого Empire State Building, який порівняно з «готельним храмом» виглядає примітивним дитячим лего-будиночком.
Із 1910 року єдина мета Гауді, його біль, пристрасть і піклування - собор Саграда Фаміліа. Його і поховали тут, в крипті - маленькій підземній капличці, де навесні й восени по коліна води. Гауді затвердили керівником робіт ще 1883 року. І досі не зовсім зрозуміло, яким чином такий масштабний проект доручили архітектору-початківцю, тим паче, що замолоду Антоніо був відомим своїм іронічним ставлення до церкви... Собор, як і все життя Гауді, повний прихованих і очевидних знаків. Дванадцять веж присвячені апостолам, центральна, з хрестом - символ спокутувальної жертви Спасителя. Внутрішній простір - сад: колони - це стовбури платанів, їх зімкнені крони утворюють купол, крізь який видно зоряне небо. Будівля проектувалась так, щоб дзвони в ній звучали, як грандіозний орган, а вітер, проходячи через отвори веж, співав, як справжній хор. І до того ж - лави для тридцяти тисяч молільників.
Портали й вежі храму насичені скульптурою, яка відтворює немов би увесь живий світ, карколомна складність профілів та деталювання перевершує усе, досі відоме в готиці. Це своєрідний готичний модерн, в основу якого, втім, закладено план суто середньовічного собору. Федеріко Гарсіа Лорка захоплено питав Майстра: «Ви створюєте орган для Господа?»
Собор Саграда Фаміліа має три фасади: Різдва, Страстей Господніх і Вознесіння. До початку III тисячоліття вибудовані поки що два з них. Незабаром планується знести вулиці навколо собору, щоб почати будування третього фасаду - Вознесіння. Усі персонажі фасаду Різдва мають реальних прототипів: малюк Іісус - онук робітника, Іуда - сторож-випивоха, Понтій Пілат - товстун козопас, цар Давид - красень штукатур. А віслюка, обов'язкового персонажа різдвяного сюжету, позичив місцевий житель. Гауді ходив до анатомічного театру, знімав iз мертвонароджених дітей гіпсові злiпки для сцени «побиття малюків». Перед тим, як встановити, кожен камінь, кожну скульптуру піднімали і опускали десятки разів. Гауді весь час щось переробляв, болісно додумував, відміняв і знову малював. Не дивно, що процес затягнувся. У 1886 році Майстер впевнено стверджував, що собор буде завершено через десять років, але потім усе частіше порівнював своє дітище зі знаменитими храмами Середньовіччя, багатолітніми «довгобудами». Лише на межі століть, кілька років тому було відновлено його спорудження. За розрахунками нинішніх виконавців робіт, для його завершення знадобиться щонайменше років тридцять. Хоча свого часу інший знаменитий іспанець Сальвадор Далі сказав: «Було б зрадою по відношенню до Гауді добудовувати собор. Хай би собі стирчав посеред Барселони. Наче невидалений зуб...»
Надвечір у понеділок 7 червня 1926 року Гауді залишив Саграда Фаміліа і, як завжди, пішов на вечірню сповідь. У цей день сталася радісна для міста подія - вперше по вулицях Барселони було пущено трамвай. Подія була затьмарена прикрим, але «незначним» інцидентом: перший і єдиний поки що трамвай збив невідомого старигана, якогось обірваного злидаря, кальсони якого трималися на англійських булавках. Документів у нього не було, в кишенях знайшли Євангеліє та жменю горіхів. Через три доби він помер. Старого хотіли поховати у безіменній могилі як «невідомого». Але хтось із працівників моргу впізнав його. Це був Антоніо Гауді...
Сьогодні у книжках і статтях про Гауді через слово - «геній», через рядок - «святий», на кожній сторінці - «дух» та «втілення». 2002 рік був названий ООН роком Гауді. Нещодавно промайнула інформація, що Ватикан відгукнувся нарешті на пропозицію представництва Святої церкви у Барселоні та численні звернення пристрасних прихильників архітектора і дав згоду на його причислення до лику святих. Спеціальна ватиканська конгрегація почала опитування людей, які особисто знали «кандидата», і які б могли свідчити на користь його святості. Зачекаємо... Канонізація - процес довгий. Майже як будівництво величного Храму...
У квітні у столиці відбулася прем’єра спільного проєкту Херсонського обласного драматичного театру імені Миколи Куліша та Київського академічного театру «Колесо» — вистави про замасковані надії позбутися самотності «Надвечір’я з рок-н-ролом». >>
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>
За даними Міністерства освіти і науки Латвії, російська мова викладається як друга іноземна майже в половині латвійських шкіл. >>
Режисер документального фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов привіз до України перший в історії вітчизняного кіно «Оскар», а також статуетку Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA). >>
