Між національним інтересом і пряником

06.06.2006
Між національним інтересом і пряником

(Укрінформ.)

      Сьогодні Україна перед великим вибором. Її подальша політика реалізує або українські, або російські національні інтереси. Зміна влади в Україні, а також принципів управління нашою країною змусили Росію переоцінити своє ставлення і політику щодо неї. Якщо раніше нашу країну сприймали як фактор, що посилює російські інтереси, то сьогодні вона перетворилася на конкурента. Самостійне визначення нею своєї внутрішньої і зовнішньої політики, перші економічні й геополітичні успіхи породило в російського керівництва низку страхів, які враховуються і будуть враховуватись у будь-яких подальших стосунках з українським бізнесом, владою і громадськістю. 

      Страх перший - соціально-економічний успіх України. Її швидкий економічний розвиток, підвищення соціальних стандартів громадян неминуче викличе бажання в громадському середовищі Російської Федерації досягати такого ж успіху. Оскільки російська влада дотримується принципово іншого шляху розвитку країни, такий розвиток подій є для неї невигідним. Саме тому в інформаційному просторі Росії сьогодні системно навішуються ярлики програшності «помаранчевої» влади і неефективності методів, якими вона користується. Уже впродовж півтора року російські ЗМІ створюють образ нашої країни як такої, що рухається до економічного колапсу. Наївно вважати, що ця політика незабаром зміниться на краще - критика «помаранчевої влади» продовжуватиметься, поки існуватиме суперництво між «українським» і «російським» методами управління державою, а також поки буде потреба зберігати переконаність громадян РФ у неефективності «майданної» непокори.

      Страх другий - вступ України в НАТО. Як країна, що претендує на одну з лідерських позицій у світі, Російська Федерація мислить багато в чому військовою термінологією. Розширення впливу НАТО до російських кордонів, монополізація ним чорноморського простору є для РФ стратегічно небезпечними кроками, які потрібно якщо не повністю припинити, то принаймні відтягти на якомога довший термін. Саме тому Росії вигідно, щоб під час візиту президента США Джорджа Буша до України антинатовська істерія в нашій країні була в розпалі. Не виключено, що впродовж цього візиту головні «антинатовські» політичні сили - такі як Комуністична партія або Прогресивна соціалістична партія - проведуть безпрецедентно масові акції, щоб засвідчити неготовність українського народу сприйняти такий геополітичний крок. Мовляв, спостерігаючи високий рівень «громадського обурення», американці, швидше, схилятимуться до відтягнення в часі теми про вступ України до НАТО, аніж до теми «примусового» членства.

      Страх третій - посилення лідерських позицій України в регіоні. Успішне втілення регіональних ініціатив України - таких як ГУАМ, Співдружності країн демократичного вибору, Організації Чорноморського економічного співробітництва, - змінять пріоритети діяльності в регіоні головних світових гравців, в першу чергу США та Європейського Союзу. З Росії їх активна співпраця може «переключитись» на країни-члени цих організацій. Попри політичну складову, таке співробітництво має цілком практичне наповнення - будівництво стратегічних об'єктів і магістралей, участь у проектах третіх країн, посилення торгівлі на міжнародній арені, зрештою, можливість більшого впливу у світі та участь у прийнятті стратегічно важливих для міжнародної спільноти рішень. Будучи гравцем такого високого рівня за часів Радянського Союзу, Росія претендує на збереження свого статусу і надалі, адже це один із необхідних чинників, який дозволяє об'єднувати велику кількість народів у єдину Федерацію. Причетність до сильного гравця додає впевненості меншим народам, і будь-яка втрата позицій змушує їх сумніватись у силі та могутності Росії. Саме тому, щоб зберегти власний статус-кво, Росії необхідно залишатися найпотужнішим і найвпливовішим гравцем на всьому пострадянському просторі. Цій країні не вигідний жоден успішний проект «альтернативних» регіональних організацій, тому буде зроблено все, щоб започатковані в їх рамках ініціативи так і не отримали своє практичне втілення.

      Заблокувати невигідні для Росії варіанти розвитку подій можна у випадку, якщо Україна буде економічно ослабленою, розколотою зсередини і займатиметься реагуванням замість втілення конкретних проектів. Тільки тоді, коли Україна припинить прогресувати, до неї буде втрачений інтерес із боку міжнародної громадськості, всередині країни отримають можливості для реваншу проросійські сили, а рівень розчарування народу вимагатиме десятиліття, щоб відновити його активні позиції. За таких умов у РФ відкривається шанс відновити свій вплив на розвиток нашої економіки, зберігши власні інтереси і лідерство в регіоні. Фактично, втрата Україною позицій є сьогодні для Росії питанням національного інтересу. Цим і пояснюється така велика увага з боку наших сусідів до всіх політичних і економічних процесів у нашій країні.

      Щоб економічно ослабити Україну, Росія використовує свою головну стратегічну зброю - газ. Системне підвищення вартості газу дозволяє російській владі досягти відразу двох цілей. Перша з них - це переорієнтація газових потоків на Європейський Союз. Сьогодні багато експертів, у тому числі Міжнародне енергетичне агентство, прогнозують нестачу вже у найближчому майбутньому в Росії достатньої кількості ресурсів для забезпечення ЄС необхідними обсягами «блакитного палива». Яскравим прикладом стала цьогорічна зима, коли низька температура і холод спричинили високий попит на газ у самій Росії, і «Газпром» був змушений попередити європейські країни про неможливість нарощення додаткових обсягів енергоносіїв для експорту. Нинішнє технічне забезпечення в Росії не дозволить найближчими роками досягти потрібних темпiв видобутку газу, тому Європі необхідно вже сьогодні шукати додаткові ресурси «блакитного палива» - наприклад, у Північній Африці. Не бажаючи втратити вигідного клієнта, Росія намагається виправити ситуацію шляхом переорієнтації газових потоків із країн колишнього СНД на Європейський Союз. Тим самим, як сподіваються у Москві, буде автоматично знято потребу пошуку альтернативного джерела енергоресурсів.

      Ще одна мета, якої прагнуть добитися у Кремлі, коли підвищують вартість призначеного на експорт газу, - це економічне ослаблення країн регіону. Різкого зростання ціни на «блакитне паливо» в країнах СНД можуть не витримати цілі галузі, зокрема такі, як металургія і хімічна промисловість, які звикли до його неекономного використання. Щоб зберегти їх прибутковість, потрібно терміново впроваджувати комплекс енергозберігаючих технологій, що вимагає чималих коштів і зусиль. Реакція українських металургів на газову кризу 2006 року засвідчила: останні не бажають впроваджувати ці зміни власним коштом і розраховують на  підтримку держави. Поки що системної співпраці уряду і металургів не видно, отож технологічне оновлення підприємств відтягується у часі. Нове можливе підвищення Росією ціни на газ у липні цього року стане ще  загрозливішим для українських заводів. Не виключено, що це подорожчання енергоносіїв потягне за собою нові конфлікти і політичні баталії в Україні, які в умовах економічної нестабільності можуть лише погіршити ситуацію. Щоб запобігти такій ситуації, уряду потрібно, з одного боку, вже сьогодні переводити переговори з Росією про ціну на газ у публічний формат, а з іншого -виробляти консолідовану позицію з політиками і великим бізнесом. Це мало б стати одним із пріоритетних кроків для наступного уряду.

      Попри енергетичний шантаж, Росія і надалі розхитуватиме політичну ситуацію в Україні. «Парад російської мови» в східних регіонах, антинатовська істерія в Криму спрямовані на те, щоб наша країна перемкнулася з реалізації задекларованих ініціатив на реагування і розв'язування проблем. Можна з упевненістю стверджувати, що «гасіння пожежі» в одному місці автоматично спричинить ще три в інших сферах чи регіонах. Аби й надалі не вибухали такі провокації, країні потрібні дуже швидкі й злагоджені дії Президента, уряду і Верховної Ради, які будуть здатні тримати країну під контролем і запобігати будь-яким можливим провокаційним проявам. Сьогодні такої єдності немає. Незрозуміло, наприклад, чому Партія регіонів робить інструментом реалізації своїх інтересів стосовно російської мови місцеві ради, а не парламентську трибуну. Або чому Блок Юлії Тимошенко не прокоментував зазіхання Росії на Крим, коли проти цього виступила навіть Комуністична партія. Українським політикам, нарешті, потрібно зрозуміти:  від того, як сьогодні працюватиме влада, залежить, чиї національні інтереси вона реалізує - України чи Росії.

Олена ВІТЕР.