Багато грошей — даремно

16.05.2006
Багато грошей — даремно

Виставкові зали минулого року нічим не відрізнялися від цьогорічних — відвідувачів катма.

      Раніше «свою» виставку — «Книжковий сад» — держава проводила напередодні дня Києва в Українському домі. Минулоріч змінили місце на міжнародний виставковий центр (саме тому, що він відповідає міжнародним стандартам), але — говорять старожили книжкової галузі — суть та ж сама: мінімум резонансу та результату при чималих бюджетних коштах.

 

      В офіційному зверненні до учасників Другої виставки-ярмарку голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України, основного організатора акції, говорить, що його відомство «у межах своїх повноважень підтримує на державному рівні розвиток книговидавничої галузі в країні, а також будь-яку конструктивну ініціативу, висунуту суб'єктами видавничої справи, які зацікавлені у подальшому розвитку національного книговидання». А на прес-конференції додає: «Ми відчули повне неприйняття з боку тих, хто організовує подібні заходи. Можливо, вони бояться альтернативи?».

      Чому виникло «неприйняття»? От що розповів «УМ» один із видавців, який не брав участi у виставці, і побажав залишитися неназваним: «Тут стенди, книжки, видавництва, що наче виринули з колишнього життя: «Маяк», «Таврида», «Урожай», «Техніка», «Українська енциклопедія». Виявляється, воно ще існує. А пропонує покупцям... «Енциклопедію мистецтва», т. 1, виданий у 1995 році. Свій стенд має Мінкульттуризму — чого б це, невже також видавцями стали? Стіна. Кінець експозиції. Щось я зашвидко ходжу, наче Супермен. От написано — «Шпрінгер», німецький видавничий концерн! Один із найбільших у світі! Він не на всіх ярмарках буває, тільки на найкращих. Але на стенді порожньо! І на стенді «Арс Полони», одного з найпомітніших польських дистриб’юторів, організатора Варшавського книжкового ярмарку, теж катма...»

Учасники, якi не приїхали

      Іван Чиж говорить, що ярмарок — міжнародний, тому що у ньому беруть участь шість країн: Польща, Румунія і Німеччина заочно (за 1 300 грн. ви потрапляєте в каталог учасників), звичайно — Україна, а Росія і Білорусь — постійні й улюблені гості. Міжнародні учасники за своє місце під виставковим сонцем нічого не платили — по бартеру Україна бере участь у таких же заходах в Мінську і Москві. Деякі українські видавництва мали заплатити членський внесок — близько тисячі гривень, плюс дорога, проживання кількох учасників у Києві і... майже відсутність торгівлі. По-перше, хоч виставка є ярмарком, придбати тут більшість із запропонованого було неможливо — презентативна мета. По-друге, ті, хто на продаж дозвіл мав, розповідали «УМ» (причому теж без називання своїх імен), що « ви ж бачите, ходять одні учасники». За словами директора видавничих проектів літературної агенції «Піраміда» (одного з небагатьох приватних видавництв-учасників) Ореста Бакайчука, який погодився дати коментар, агенція намагається світитися по максимуму, тож погоджується на участь у всіх виставках. «Чи підходили до вас за сьогоднішній день (перший. — Авт.) представники інших видавництв, особливо, закордонних, щоб поцікавитися вашою продукцією чи поговорити про співпрацю?» «Підходили автори, які пропонували свої тексти. Але здебільшого це були початківці, і навіть якщо їхні твори хороші, в них треба багато вкласти, щоб ті окупилися. Сьогодні в Україні продається книжка масового автора: якщо це є Винничук, Матіос чи Андрухович, новодрук матиме безперечний успіх. А от прізвища авторів «Коронації слова» невідомі, хоча і твори хороші, і журі визначало — продаються погано».

      Найбільше іноземних гостей приїхало з Білорусі. Олена Павлова, начальник управління видавничої діяльності та книжкової торгівлі міністерства інформації республіки Білорусь розповідає «УМ»: «Не продаємо книжки, бо в нас проблеми з вашою митницею. Тому ми хочемо просто показати наші досягнення і, можливо, чогось повчитися у вас. Ми пробували налагодити зв'язки з поставки українських книг до Мінська. Навіть відкрили в двох магазинах відділ української книги (в центральному мінському магазині «Світоч», і в Гомелі, тому що він недалеко від кордону), адже попит невеликий, але є. Нещодавно обговорювали питання спрощення митних формальностей на зустрічі з нашими колегами по СНД. Адже книга не повинна мати якісь перепони — будь то Росія, Україна чи Прибалтика. Можливо, вам просто не надто вигідно пускати когось на свій ринок?

      — Росію ми пускаємо аж занадто добре!

      — Так, а ми теж її пускаємо! Вона, знаєте, наче всюдисуща. У нас 90 відсотків російських книг, і я думаю, що у вас теж. Це вигідно магазинам, великий асортимент, значить — прибутково.

      На стенді Російського книжкового союзу вибір доволі бідний, серед інших тут є книги «100 влиятельных авиакатастроф», «Как доставить женщине удовольствие» і «Камасутра для любовников ХХІ века». Розпорядник стенду всім розповідає, що представили книги з кожної галузі. Але купити їх не можна. Втім це не велика трагедія — такий вибір, і мабуть, дешевше, якби ціни вказали, пропонують всі можливі книжкові розкладки в переходах.

Вiдвiдувачi, яких не було

      На інших сонних стендах різали ковбасу і ліпили її на бутерброди. На деяких — висіли віночки з вицвілими стрічками чи рушники — це, мабуть, має символізувати саме українські видавництва. У перший день чи не єдине пожвавлення вніс Володимир Литвин, за яким вервечкою ходили охоронці та організатори виставки-ярмарку. «УМ» поставила Володимиру Михайловичу кілька запитань:

      — Вас не дивує відсутність клієнтів?

      — Ні, не дивує. Оскільки в країні стали мало читати, книжка забута. На превеликий жаль, люди споживають продукцію, яку пропонує телевізор.

      — А от на Форумі видавців, на якому ви поки що, треба сподіватися, не були, покупців настільки багато, що часом навіть важко дихається від спертого повітря в залах. І навіть якщо відкинути меншу площу Форуму, у порівнянні з цим ярмарком, то виходить, що українці все ж таки читати люблять....

      — Як правило, це ті, хто цікавиться і переймається. А в Україні проживає 47 мільйонів. І якщо співставити, скільки книг видається з розрахунку на людину, то ми відстаємо від багатьох наших сусідів.

      Ще одне пожвавлення другого дня ярмарку, вочевидь, мало виникнути під час автограф-сесії найвідомішого за кордоном українського письменника Андрія Куркова, частого гостя на книжкових виставках у Франкфурті, Парижі, Лейпцигу, Лондоні, Хорватії.

      — Тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан», яке видає мої книги в Україні, бере участь у цьому заході, і я вирішив їх підтримати», — пояснив свою присутність на ярмарку Курков.

      — Зазвичай ви не берете участь у офіціозних заходах. Але цього разу ваше ж ім'я стоїть у офіційній програмі...

      — ... стоїть? Пробач мені, Україно. (сміється) Ні, насправді я не сприймаю цю виставку серйозно. Якщо порахувати, що на цей ярмарок дали з бюджету півмільйона гривень, а на такі кошти можна зробити п'ять таких акцій... От просто цікаво, як за таку суму можна навіть про рекламу не потурбуватися — ніхто ж про цей захід навіть не чув. Узагалі можна припустити, що на цій виставці-ярмарку хтось відмиває гроші. Це так само, як витрачають десятки тисяч євро на український стенд на франкфуртську Buchmesse, а поляки на більший стенд витрачають найбільше три тисячі євро...

      — Яким, на вашу думку, повинен бути ідеальний книжковий ярмарок в Україні?

      — Таким, як львівський. Тільки його треба однозначно розширити плюс провести паралельно з виставкою літературний фестиваль, зрештою, ми вже його майже маємо. Продаж книг повинен виступати супутником до зустрічі з письменниками тощо. Як в Ляйпцігу — за чотири дні тисяча двісті виступів письменників плюс безпосередньо ярмарок. Все найкраще народжується не державою, а ініціативою приватних осіб, таких як Леся Коваль. Але замість того, щоб їх підтримувати, держава створює їм конкуренцію.

      — На відкритті київської виставки-ярмарку Іван Чиж сказав, що у Німеччині мирно існують два книжкові заходи: приватний та державний — у Ляйпцігу та Франкфурті.

      — Я думаю, що варто було б відмінити пару виставок такого штибу, а бюджетні гроші використати на пропаганду української книги іншими, дієвішими способами. І грошей би з головою вистачило. І люди б не запитували, що таке українська література.

Зате майбутнє у виставки є

      Головний редактор видавництва «Київська Русь» Дмитро Стус на Другій міжнародній книжковій виставці «допомагав у зв'язках з пресою». Він розповідає «УМ»: «Ця виставка має майбутнє. В неї міжнародний статус. А в інших книжкових виставок немає придатних приміщень. Вони нагадують більші чи менші книжкові базари, які виконують функцію відсутніх у країні книжкових магазинів. У них немає можливості ввійти в каталоги світових виставок».

      Один з організаторів виставки, директор ТОВ «Ескпо 2000 Україна» Олександр Пашкевич говорить: «Держкомітет дав розпорядження створити проект міжнародного значення. Ми і створили». От тільки що з цього вийшло? У приватних розмовах з «УМ» книговидавці зазначають, що не варто «державним службовцям гратися в ці ігри з проведенням маркетингових досліджень, визначенням кон'юнктури, неодмінним нав'язуванням неформальних стосунків. Чиновникам слiд сидіти на олімпі та слідкувати, щоб їх підданим жилось добре та щоб вони ненароком не задушили одне одного в обіймах. Себто їм належить плекати й поливати кущі навколо олімпу, поступово перетворюючи їх на райські для тих, хто там внизу робить своє, справно відсилаючи туди, нагору, свою десятину. Чим родючіший грунт, тим кращий врожай, тим більша й десятина. Навіщо каляти руки?»

      Словом, що ми маємо? За відсутності реклами, якийсь книжковий фанат раритетних державних видавництв якимсь дивом дізнається про грандіозний книжковий захід, приходить у виставковий центр, бачить там книжку, яку хотів би купити, але не може цього зробити... При цьому йому говорять, що українське книговидання розвивається дуже динамічно (понад 15 700 назв за минулий рік), а його найкращі взірці представлені на напівпорожніх стендах. Він на всі сто відчуває-таки позитив відсутності людей і величину павільйону, але вирішує скористатися традиційним способом — їде на Петрівку. Дорогою ставить собі запитання: чи може Україна дозволити собі витрачати бюджетні кошти на амбіційні забаганки держслужбовців? Чи повинен Комітет декларувати, що підтримує всі ярмарки, а насправді вкидати всі кошти в невдалий експеримент? Чому видавці повинні платити за участь, якщо фактично всі затрати організатора покриті з держбюджету? І як після цього Україну можна назвати книжковою державою з гігантськими темпами книгодрукування?

 

ДО РЕЧІ

      Державний ярмарок теж визначив найкращі книги країни. Фоліант «Україна — козацька держава»  найкращим став втретє (до цього щедро ілюстроване наукове видання від київського видавництва «Емма» вже назвали «Книжкою року» та відзначили Шевченківською премією. З-поміж наукових видань на конкурсі «Краща книга України» відзначили «Історію психології» Володимира Романця. Також перші місця у своїх номінаціях посіли фотоальбом «Київ споконвічний», праця Валерія Шевчука «Муза роксоланська», збірка поезій Бориса Олійника та «Атлас світу». Кращою дитячою книжкою стала «Гомерова «Іліада». Усі видання побачили світ у минулому та на початку цього року. На конкурс книжки потрапили за заявками бібліотек, видавництв та інших зацікавлених організацій. Найкращих обирали шляхом таємного голосування. Переможці конкурсу «Найкраща книга України» отримали звання лауреата, ці книги представляють на міжнародних виставках на національному стенді України, примірники новодруків отримають також українські бібліотеки.