«Комунізм» з полтавським обличчям

25.11.2003
«Комунізм» з полтавським обличчям

У незерновий рік «страхують» гарбузи. (Фото автора.)

       Коли на Полтавщині згадують Войскобійники, то згадують і комунізм. Шишаччина славиться керівниками, які вміють дати лад і людям, і землі. Але у СТОВ «Войскобійники» голова (або по-новому директор) — інакший, ніж у тих же Михайликах, Куйбишеві чи Гоголеві. Не випадково на території саме його господарства фіксують найвищий у районі рівень народжуваності, а люди — спеціалісти і не тільки — купують найбільше машин. Феномен відносного благополуччя Валерій Капленко, ще молодий і фантастично енергійний керівник СТОВ, пояснює дуже просто. Він — один із п'яти «диваків» в Україні, які реформували КСП особливим чином, всупереч рекомендаціям із Києва. Замість того, щоб подрібнити колишній колгосп між пайовиками чи організувати «під себе» ПП, голова його зберіг, запропонувавши усім 720 екс-колгоспникам стати рівноправними засновниками сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю.

Коней не треба, машину давай

      Авто тут, вважайте, є у кожному другому дворі. На техніку існує навіть своя, сільська, мода — зараз, приміром, престижно міняти старі «Жигулі» на новенькі «Ланоси». «Хіба кіньми у вас не їздять?», — перепитую дивуючись. «Коні у нас працюють на фермі, по селу ви їх не знайдете, тільки машини», — відповідає Валерій Ілліч, по ходу згадуючи, що один чоловік таки тримає коня, але не від бідності — він затятий мисливець і любить їздити саньми на зимове полювання.

      Неймовірна як для села кількість «коліс» на душу населення — заслуга затратної, проте дієвої соціальної політики господарства. СТОВ «Войскобійники» утримує дві школи, два дитсадочки і двох лікарів. «Ми їх забезпечуємо всім: від ложки і до шматка м'яса», — відзначає голова. Пообідати учні можуть за 10 копійок, поснідати — за 5, а послуги виховательок із триразовим харчуванням включно мамам обходяться в одну гривню 20 копійок на місяць. Ну чим не комунізм?

      Треба зорати і засіяти город — будь ласка. «У нас косою урожай не косять, чекають комбайна», — кажуть тут. Між селами курсують чотири автобуси, які звозять працівників на роботу, а малечу — на навчання. Середня зарплата — 350-400 гривень на місяць. Доярки (у товаристві 5-тисячне поголів'я ВРХ) заробляють по 700-800 гривень, а трактористи під час жнив, було, отримували й по 2,5 тисячі. Згодьтеся, за таких умов жити можна. Тож не випадково у Войскобійники їздять проситися на роботу аж із Зінькова, сусіднього полтавського райцентру. У свою чергу товариство заохочує приїжджих залишатися, видаючи молодим сім'ям безвідсоткові кредити під забудову. Результати видно ще на під'їзді до села — за останні 15 років тут виросло 220 нових будинків.

      «Капвкладення» в добробут войскобійницьких людей Валерій Капленко проводить свідомо, хоча коштують вони товариству на рік майже 1,5 мільйона гривень. «Я вважаю, що той, хто забув соціальну сферу, хоче її кудись віддати, дуже помиляється», — переконує Валерій Ілліч. Без вагомої підтримки дитсадочків і шкіл, без пристойної зарплати, як і без правильної організації виробництва його господарство вимирало б такими ж темпами, як і села по сусідству. Тут же керівнику вдається уповільнювати цей процес.

СТОВ на сто засновників

      Неабияку роль у добробуті місцевих селян зіграла аграрна реформа. Точніше, мудра спроба мінімізувати її руйнівну силу, пов'язану з необхідністю роздрібнити міцне колективне господарство. А також життєва позиція голови, який фразу «я не заслужив бути поміщиком» вимовляє не лише на публіку. Якщо на земельний пай тутешні селяни отримали майже однаково — десь по 2,7 гектара, то майно, як це і передбачено законодавством, розподілили згідно з трудовим внеском кожного. Деякі пенсіонери отримали майнові сертифікати і на 80, i на 100 тисяч гривень, а тому ж Валерію Капленку, який керує 19-й рік, нарахували всього 27.

      Пайовики стали на роздоріжжі: або поділити матеріальну базу по-чесному, заслужено віддавши більшу частку стареньким і залишивши молодь «на бобах», або дозволити спритним і талановитим молодим спеціалістам обібрати пенсіонерів, інакше ніяк не знайти ресурсів для розвиту. «Щоб нікого не образити, ми вирішили об'єднатися — об'єднати і землю, і майно», — зауважує Валерій Ілліч. Отож тисячі кожного пайовика не просто віртуально вписали чорнилом на папірцях, а й реально внесли до 12-мільйонного статутного фонду СТОВ, яке юридично має аж 720 засновників.

      «На нарадах мене довго критикували, що ми «законсервували» той самий колгосп», — пригадує Капленко. Та прямий у розмові голова виявився не з полохливого десятка, він знаходив, що відповісти: «Я їх питав: «Чому засновників не може бути сто або тисяча?» Де в законодавстві це заборонено?».

      Так що войскобійничани, схоже, з реформ залишилися задоволені. Принаймні з господарством судиться тільки один чоловік. Хто хотів, той відділився. Решта віддала майно та землю, на яку вже видані державні акти, в оренду СТОВ.

Відчуття «нормального чоловіка»

      Навіть без соціальних благ, якими користуються пайовики, дружба з сільгосппідприємством вигідна. Адже господарство зобов'язалося і сумлінно платить власнику кожної ділянки по вісім центнерів зернових, по центнеру цукру і по 10 літрів олії. Щодо «пайового» на майно загальні збори розпорядилися інакше — погодилися отримувати гроші лише з прибутків. Тож тепер в області Капленка критикують, що він не платить селянам за майнові паї. А той — гне своєї.

      «Це питання ми вирішуємо так. Якщо «Войскобійники» заробили торік «чистими» 2 мільйони гривень, то збори погодилися 20 відсотків з них пустити на розвиток господарства, а решту віддати на майнові паї, — пояснює голова. — Виходить, що кожному пайовику-засновнику на карбованець майнового паю СТОВ нарахувало 20 копійок «дивідендів». За такої системи народ зацікавлений працювати краще, бо чим вища урожайність, тим більші виплати. Хоча, звісно, бувають збої: через нинішню скрутну весну, коли озимі вимерзли, а посіяний у сухий грунт ячмінь не зійшов, Валерій Ілліч домовився з людьми гроші віддати не одразу, а восени, з урожаю. Інакше «Войскобійники» фінансово не впоралися б з двома посівними.

      Голова каже, що за такої громіздкої організації він почуває себе «нормальним чоловіком», і не розуміє, чому в тому ж Зіньківському районі більшість керівників на себе приватизували КСП. «Поясніть, чому в приватних власниках опинилися голови колгоспів, а не трактористи й доярки? Чому в доярки 10 тисяч гривень заробленого паю, а голова, який щойно прийшов і заробив усього 3 тисячі майна, уже — поміщик?» — відтак саме войскобійницьку реформу Валерій Капленко вважає справедливою. Він переконався: «Якщо ти — приватник, на тебе люди дивитимуться збоку, мовляв, раз то твоє, то сам що хочеш, те й роби. А в нас усе — всіхнє, то всі й роблять».

Фірма шириться, міцніє

      Одначе «всіхнє» — не означає нічиє. У «Войскобійниках» керуються призабутим принципом госпрозрахунку. Комбайни, трактори, машини віддано в умовну оренду тим, хто на них працює. Тобто, на кожну одиницю техніки передбачено фіксовану статтю витрат, і вже від таланту механізатора залежить, скільки він на тракторі заробить, скільки при цьому зекономить пального, запчастин тощо — від заощадженого господарство платить відсотки, які інколи сягають 800 гривень, а інколи й 2 тисяч.

      Система виправдала себе. Сьогодні СТОВ господарює на землях одинадцяти сіл у двох районах — Шишацькому і Зіньківському. Із 2350 гектарів, що їх мали «Войскобійники» на момент реформування, підприємство розрослося до майже 6 тисяч. Пайовики з «Червоного степу» (п'яти сіл Загрунівської сільради), приміром, прийшли з боргами із зарплати і мізерним майновим фондом, який із 12 мільйонів гривень «усох» до двох. За пару років співпраці зі СТОВ загрунівчани забули, що таке борги, а на відновлених із руїн фермах замукали 2 тисячі голів великої рогатої худоби.

      Валерію Іллічу вдається майже все. Хіба що, скаржиться він, рідкісних для села спеціалістів, бухгалтера чи комп'ютерника, постійно бракує. Вивчить молодого хлопця чи дівчину, а їх зманюють працювати в Полтаву, як не на фірму, то в банк. А молодь переїжджає в місто залюбки, особливо, коли обіцяють одразу дати квартиру. І жодною зарплатою їх не втримаєш. Бо хто захоче щодня місити болото, поратися бiля курей-свиней, якщо м'ясо можна купувати на базарі?

      Як прихильник сучасних технологій, вузької спеціалізації і великотоварного виробництва Валерій Капленко найбільше обурюється, що селян постійно повертають у минуле, змушують горбатитися на городах із сапкою та лопатою і з останніх сил, щоб вижити, годувати кілька свиней. «Уявіть, щоб у Києві начальник податкової інспекції тримав вдома троє свиней. У нього немає їх і не буде, бо він отримує нормальну зарплату. А чого нас, селян, постійно повертають у 1914 рік?» — резонно запитує директор. Сам він пишається тим, що у «Войскобійниках» працівники можуть заробити стільки, що не доводиться тримати по дворах кілька бичків, аби було за що одягти і взути дитину до школи.

      Тож найбільша мрія Капленка, щоб в селі, як і в місті, був фіксований робочий день і стабільно висока зарплата, — «щоб прийшов механізатор на роботу, 8 годин відпрацював, заробив 5 тисяч, і йому вистачало на життя».

«Незаслужений» Ілліч

      ...Ось за такі вільнодумні мрії та вчинки в районі Валерія Капленка хоч і шанують як керівника, але сприймають з осторогою. Ну, не люблять у нас «білих ворон», особливо тоді, коли господарювати в них виходить краще, ніж у інших. Тим більше, що войскобійницький голова належить до тих «неблагонадійних» для влади людей, які не мовчатимуть і не відсиджуватимуться на задвірках. Бачить, що не так, скаже, знає, як змінити, зробить.

      Мабуть, тому його вже з десять чи одинадцять разів висували на заслуженого працівника сільського господарства, але «заслуженим» Ілліч так і не став. «Валерій не туди, куди треба, дивиться», — пояснив чергову цьогорічну відмову один високоповажний районний начальник. У відповідь на висунення і неприсвоєння почесного звання Капленко тільки сміється. Мовляв, не заслужив — то й не треба, а нам своє доводити до пуття.

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>