Днями в Будинку кіно відбулася подія з розряду рідкісних — показували новий український фільм «Вишивальниця у сутінках», знятий на Одеській кіностудії режисером Миколою Седнєвим. Прем'єра знову викликала в умах навколокіношної публіки питання про первинність курки і яйця: так що ж, йолки-палки, важливіше — нормальні гроші, щоб вистачало і на пристойний готель для акторів, і на безперервні зйомки, і на професійних артистів, і на копії, чи режисерська воля, організаторські здібності, вміння створити в голові історію, а на знімальному майданчику — атмосферу й обережно перенести всі оголені нерви життя на плівку, інколи це ще називають талантом. Прем'єрний спіч одеський режисер підготував у формі гіркої тиради про малобюджетний героїзм кінорежисерів і байдужість держави.

Для чоловіка це дуже навіть органічна аналогія — прожиті роки й випиті грами. (Пригадується, Ступка якось недвозначно жартував про свого знайомого, номер телефону якого, мовляв, — «два по 100, додатковий 250»). Ігор Афанасьєв до свого п'ятдесятиліття презентував три вистави: число знакове як у житті та за столом, так і в мистецтві. В українському ж театрі такий ювілейний розмах сьогодні — нереальний шик, якому інші ювіляри можуть лише безрезультатно заздрити, визираючи з-за лаштунків чи натягнуто посміхаючись у VIР-ложі. Але протягом десяти останніх років між Ігорем Яковичем та українським театром хлюпотіли хвилі океану, а сам режисер кував — небезуспішно! — своє творче щастя в далекій Америці. До цього були значні заслуги перед Мельпоменою з українською пропискою: Афанасьєв керував Київським театром естради, був одним із провідних акторів київського Театру оперети, як режисер ставив вистави у театрі імені Франка... Тобто факти біографії категорично вказували на те, що такий масштабний ювілей Афанасьєв заслужив.