Не прорвались...

15.03.2006
Не прорвались...

Режисер Іван Кравчишин розбиває тарілку перед зйомками.

      Незалежна кіностудія «ПРЕ продакшн» перла на нас свого плуга майже рік — від квітня 2005-го. За всіма правилами світового бізнесу періодично нагадувала, що глядачів чекає щось неймовірне і приголомшливе. А головне — наше. Підхід правильний, хоча автори чомусь над цим узяли та й покепкували.

      У фільмі «Прорвемось» один із нехороших персонажів, який до цього розказував, як вони сфальсифікують президентські вибори на користь провладного кандидата, зненацька виходить на ресторанну сцену і, заклично вихиляючись стегнами («Бе» воно і є Бе, хоч на політичній сцені, хоч на якій), зненацька заходжується співати:

      Эй, народ, не вижу ваши руки,

      Не слышу ваших нежных голосов.

      Я дядя режиссер с большой дороги,

      Давайте петь сегодня в унисон!

      А дві богомерзкі мадами, вихиляючись поруч, уже пхають за розпутну пазуху (тьху! очі б не бачили) зелені доларові бомажки. Отут я відчув, що з дядечком режисером я справді в унісон. Нате вам мої руки і мій ніжний голос, ведіть у світле майбуття українського кіно. Ми йдемо, ми готові, обманюваться завсіди раді безмірно. Любимо ми своє, набридло гамериканське, а про російське так і зовсім гидко згадувати.

      Отже, «Прорвемось» — довгоочікувана справді прем'єра «першого українського блокбастеру», як позиціонували себе творці картини. А ще — «пригодницький екшн» (це знову-таки з прес-релізу). Мабуть, режисер десь бачив «пригодницький» фільм без «екшену». І — тримайтеся міцніше за стільці — маємо «повнометражну захоплюючу стрічку, зняту в повній відповідності до найкращих світових стандартів». До того ж «карколомна історія, сучасна тематика, модні саундтреки...» Словом, радикальне покращення нашого кіножиття «вже сьогодні». Хтось проти? Всі — за.

      Людина я незлобива й довірлива. Дисципліновано приходжу в кінотеатр на прем'єру, беру до рук запрошення у вигляді червоного літачка зі слоганом фільму «Люди вміють літати» і пробую його запустити в повітря. Не летить, стерво, тюхнувся на підлогу. А серце моє так само тривожно тьохнуло: поганий знак. Та ще прочитав, що до роботи над фільмом залучалися сотні й сотні звичайних людей, шістнадцятеро з них узяли участь у зйомках фільму, із Андрієм Курінним, виконавцем головної ролі включно. Вау! Народною українською це звучить так: толока, стройка всім обчеством. І глядачів допитали прискіпливо і професіонально, на основі аналізу опитування розробили «рекомендації щодо концепції фільму». Тобто не тільки глядачі вийшли з народу, а й сама кінострічка з тих самих глибин — не хочеш, а мусиш «пєть в унісон». І особисто я був налаштований зробити саме так. Пишався наперед: ну, ПРЕ, ну ж літають, аж перекидаються — і все на рівні «світових стандартів». Проти цього ніхто не шПРЕхне! Глядач мусить налаштовуватися, як та баришня, котрі лягли і просють...

      Ну, я людина зіпсута освіченістю, почуваюся так, наче я на сеансі братів Люм'єрів на бульварі Капуцинів — бо все тут «уперше в історії». Озираюсь, усе запам'ятовую, щоби ошелешить колись онуків і правнуків. Ото заздрити будуть... Нарешті, поїхали! Виходимо на орбіту. І майже одразу як у космосі — летимо. Намацую в кишені літачок: хай ще раз почервоніє за свою непередбачливість. Бо режисер Іван Кравчишин вкидає нас у вир стрімких подій — ми ув'язуємось у погоню. Кла-асно так! Хлопчина на ймення Заєць (Олександр Малишев) поцупив у вочевидь нехороших «людішек» дипломат (гроші треба парашутистам для підготовки до чемпіонату світу) і тікає від них на скейті. А вони, суки позорнії, за ним женуться на убійному авто. Добре знято оператором Анатолієм Сахном (справді добре, як і увесь фільм; є, є в нас школа операторська!).

      Потім знайомимось з Доком... Олексій Вертинський грає, як сказано у тому ж прес-релізі, «олігарха із повадками маніяка». Умри, краще не скажеш — усі вони там «маніяки», без цього хіба ж мільйони наскладаєш? Їх у нього стільки, що, знову цитую релізний «прес», «про владу і гроші він уже навіть не турбується — це питання в нього поставлено на конвеєр». Недавно бачили ми Вертинського у фільмі «Помаранчеве небо», у нього там інше питаннячко стояло на конвеєрі — як народу кращеньке життя вициганити в олігархічних сук і падл. А тут отака придибенція з хорошим актором — голий череп і гола, уся на поверхні, підлість чоловічеська. Не подумавши, ой не подумавши, взявся він за роль Дока — не полюбив я його сильно. Бо він і отрутами займається, і вбивствами, і фальсифікаторам президентських виборів помагає своїми бандюками.

      Ви правильно зрозуміли, все відбувається пізньої осені 2004-го, коли хороші люди змагалися з поганими. Тільки тут усе винесено в провінцію, містечко Гуляй-Воля. Натяк чи то на Нестора Махна, чи іншого Нестора, народного депутата на прізвисько Нетачка. Нестор Іванович (Микола Олійник) тут є, він директорствує в музеї. Із уже не раз цитованого джерела знань, прес-релізу, я дізнався, що музейник є опонентом Дока зi шкільних часів, коли училися в одному класі. Ну, та все'дно. Головне, тут усе «схвачено» адміністративним ресурсом. Командує парадом, звісно, голова райдержадміністрації (львівський актор Тарас Бобеляк, казкар із реклами «Львівського пива»). Тільки несамостоятельний він. З одного боку на нього Док наступає, з іншого — власна дочка, з ознаками хвойди на обличчі. Це не оговір, не подумайте. Підіть до кінотеатру, самі побачите, як дочка трахається у батьковому авто так, що машина заледве не розсипається. Це в неї, напевно, змалечку поставлено на конвеєр. Гидота — вона вже коли вкрадеться в людину, то спробуйте її звідти викурити...

      Щось я захопився, отак вам увесь фільм перекажу, ще чого доброго не захочете потім шукати найближчий кінотеатр, де показують пригодницький екшн. Не розчаровуйтесь, там багато ще чого лишилось. Особливо ж раджу тим, хто досі вважає, ніби помаранчевий епіцентр був на майдані Незалежності. Ніц, не тільки там, а може, й зовсім не там. Це головне відкриття фільму, він «проривається» у глибини провінційного космосу і показує, що там усього напхом напхано — і містичних Доків, і парашутистів, які «шукають адреналіну в небі», і бандюків, і збирачів музейного барахла... Коли узагальнити фільмову мудрість: ба-агато всякого екшену в нашій соборній Україні, куди там гаспидським гамериканцям.

       Не все я, кажучи правду, дотумкав. Що робили, до прикладу, на фільмі аж шестеро сценаристів? Бо вже десь на хвилині двадцятій починаєш розважатися отакими стьобними міркуваннями, частину яких я вам і спробував відтворити. Бо поганялися трохи, полякали голим черепом Дока і ресторанними танцями-шманцями, а далі нас прагне розворушити тільки закадровий текст, який виголошує мужчина з очевидними ознаками загальмованої флегми. Екшенський бастер по-українськи — навіщо у кадрі випружуватися, коли все те можна спокійненько поза всім тим розказати. «Карко-ломна історія» — це, виявляється, та, що із карку, з горла викочується на екран. Новеньке із цього пре, поза всяким сумнівом.

      Метода народної будови фільму усім хороша, крім одного — у фільмі немає жодної пристойної акторської роботи. Навіть Вертинський і Олійник виглядають скуто, та ще й вимовляючи текст, який, боюсь, у народ не вернеться. От не вернеться, згадаєте потім мене, та пізно буде.

      Про режисуру сказати і зовсім нічого — справді, може, вперше в українському кіно. Ну, та ж пояснили нам, що це індустріальний фольклор, колективна творчість за передовими американськими (звиняйте, світовими) зразками. Хоч наскільки мені відомо, оті передові лекала (чи «лякала») за океаном використовують винятково для продукування фільмеців класу «Б» — усілякі лякалки-жахалки, трахалки-бухкалки. Ну, та чи не все одно — загрянишне у нас завсіди в почоті. Народ навалився гуртом і збацав. Коли Пре, то пре — мимоволі захоплюєшся і... І летиш. Ну то й що, як униз? То теж польотом називається.

      Словом, нетачка вийшла. Ні поїздити на ній, ні політати. Жаль, так хотілося. Не судьба цього разу.