«Чекайте, якщо він уже тридцять років на сцені, то скільки ж йому?» — чула я в залі здивоване перешіптування. І справді, дивлячись на струнку по-юначому постать Віталія Свирида, важко було повірити, що у квітні він святкуватиме п'ятдесятиріччя. І, здавалося, не було останніх десяти років, протягом яких його ім'я зрідка з'являлося в програмах благодійних концертів (Віталій ніколи не відмовлявся від таких виступів) чи на радіо, де його пісні частенько замовляли у вітальних програмах.
А на початку 90-х він був досить частим гостем і на радіо, і на телебаченні. Після відзнаки першої «Червоної рути» його «Осіння пісня» на слова Ліни Костенко чи «Мольба» на слова Дмитра Павличка лунали скрізь — чи не вперше на нашій естраді з'явилися не банальні «тексти», а висока поезія. До речі, з цим пов'язана одна цікава історія. Віталій розповів, що під час одного з виступів з цими піснями на «Пісенному вернісажі» з ним трапилася прикрість: перед самим його виходом хтось із колег зачинив гримерку, де були концертні костюми. Співак був у розпачі, і тут у коридорі з'явився Назарій Яремчук. Дізнавшись, у чому справа, він без зайвих слів, зняв свій піджак і віддав Віталію.
А кількома роками пізніше, коли на естраді все почали вирішувати гроші і «розкрутка» від продюсерів, Свирид вирішив відійти в тінь — зайнявся домашнім господарством у Боярці, власноручно збудував теплицю, сауну, а поза тим — писав нові пісні, час від часу відгукувався на запрошення виступити по Україні та кілька разів гастролював із «Менсаундом» у Франції та США. Але таке «затишшя» та відлучення від екрана мало вплинуло на його популярність — тритисячна зала Палацу культури «Україна», де проходив його ювілейний вечір, була переповнена. «Проходьте, будь ласка, на балкон, у партері немає жодного вільного місця. А там, може, ще знайдете», — зупиняла біля дверей дівчина-адміністратор тих, хто прийшов після третього дзвінка.
Привітати колегу з подвійним ювілеєм прийшли його друзі. Анатолій Матвійчук, крім усього, взяв на себе обов'язки ведучого концерту. Дві пісні заспівала і Марина Одольська, яка приїхала на концерт, залишивши вдома на чоловіка Сергія Манєка тримісячну доньку Любу. Святкового настрою додали акордеоніст Володимир Гризлов, Тарас Петриненко з Тетяною Горобець, гурт «Менсаунд».
Концерт мав назву «Однолюб», і в цьому було щось символічне. Віталій Свирид і справді всі тридцять років, проведених на сцені, лишився вірним своєму першому коханню — джазу, улюбленому інструменту — флейті, і вмінню працювати без халтури. Адже свого часу він пройшов гарну школу: і в «Укрконцерті», і в оркестрі «Київ», і в кількох естрадних колективах, серед яких «Мальви» (не ті, де солісткою була Інеса Братущик, а раніше, разом із першим виконавцем «Біловезької пущі» Юрієм Денисовим) та «Ехо» — гурт Валерія Леонтьєва, коли той був солістом Ворошиловградської (тепер Луганської) філармонії. А старий гарт видно одразу — дві з половиною години концерту Віталій відспівав «наживо» на одному подиху (нині не кожен навіть народний артист зважиться на таке).
Поверталася додому, а в голові крутилася одна думка: цікаво, чи був на концерті хоча б один чиновник від Міністерства культури? «З такими вокальними даними — і досі ще навіть не заслужений, — випадково почула за кулісами після концерту. — Уже скільки років намагаємося «пробити» Свиридові звання — а як стіна. В міністерстві кажуть, що не знають такого співака». Правда, знаючи нашу чиновницьку звичку давати звання не стільки за творчі здобутки, скільки за вислугу років (за вислугу перед «властьімущими» Свиридові навряд чи що світить), можна сподіватися, що цього разу хтось про нього та згадає. Доживемо до квітня.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
