Щоби нам минулу славу відшукати!

      У сірій мжичці з'явилося четверо вершників: на гнідих конях, у зелених кітелях та чорних папахах, а один — на білому коні, в чорному жупані. Вершники-«вевешники» проїхали почесне коло навколо клумби біля центрального входу до ліцею ім. Івана Богуна (колишнього Суворовського училища). Неперевершений Саша Піпа насунув папаху аж до носа, тільки час від часу задираючи голову, щоб що-небудь побачити, так що підневільно з'являлася паралель iз назвою твору Майна Ріда. Музиканти, контрастуючи з іномарками і новомодними висотками Печерська, зупинилися перед десятками об'єктивів. Олега Скрипку знову обліпили спалахами: востаннє таке було, мабуть, ще на «Країні мрій» або, пригадую, на революційному Майдані, коли Скрипчина дружина Наталка затуляла чоловіка від фотографів, мовляв, почалися проблеми з очима. З того часу Олег перед широкою публікою світився мало, і от нарешті презентував нове відео «Катерина», зняте, між іншим, ще на «похилих травах», тобто давно.

      «ВВ» вирішили руйнувати стереотипи, як це справжнім рок-музикантам і пасує. Де-де, а у військовій установі й у відповідних одностроях такого штибу акції ще ніхто не проводив. Презентоване відео — це міні-кіно, перша спроба у музичному кліпі зробити історичну реконструкцію і відобразити події часів громадянської війни. Режисером та сценаристом став не якийсь новомодний російський митець, як це часто буває, а сам Скрипка. А прес-реліз — це не солоденька розповідь про те, як усім гарно було разом працювати, а історичний лікнеп: «Однією зі складових Визвольної війни армії УНР у 1917—1921 рр. стала боротьба зі збройними силами Півдня Росії генерала Денікіна. Саме на тлі цієї події і відбуваються події у кліпі. Перший кінний полк Чорних запорожців — одна з найлегендарніших частин армії УНР. У боях 1919 р. козаки полку захопили кілька вагонів із чорним сукном, з якого було пошито шаровари, жупани, шлики і шапки. З того часу полк звався Кінних чорних запорожців (або Чорношличників). На чолі полку стояв 22-річний поручник, георгіївський кавалер, герой Першої світової війни і учасник Другої, полтавчанин і майбутній мешканець США Петро Дяченко. Сьогодні він похований в українському пантеоні Браунд-Брук».

      «Я часто чую, — говорить Олег Скрипка, — що от ви як представники українського шоу-бізнесу... Тому я вирішив раз і назавжди сказати, що ми не маємо до цих танців-шманців, тобто до слова «шоу-бізнес», жодного відношення і займаємося сучасною культурою». Ще один стереотип руйнував сучасний кобзар, один з учасників знімальної групи Тарас Компаніченко, на думку якого давно вже треба відродити навмисне перероблені радянською владою автентичні українські пісні, особливо це стосується військових пісень Червоної армії, в яких «підозріло українська мелодика»: «Важко переоцінити заслугу «ВВ», які проводять таку грандіозну, як на наші часи, презентацію кліпу. Ця військова тематика взагалі відсутня в сучасній українській музиці — маємо тільки романтику російської армії, поручіка Голіцина і схожих».

      Самі учасники «ВВ» в армії не служили, кажуть, мабуть, тому і тягне. «Ну і плюс ми — мужня група, а яка ж мужність не тяжіє в сторону зброї, війни...» — розважливо розмірковує Олег. Самі зйомки «Катерини» тривали кілька днів, підготовка — тиждень, костюми шили — два. Костюмером була Людмила Нагорна, а історичну консультацію надав військовий історик Ярослав Тимченко, у відео також знялися дружина Олега та гурт «Гуляй город». Цікаво, що «вевешники» — справжні козаки — трюки на конях виконували без дублерів. Скрипка каже, що навіть став фанатом кінного спорту; а фехтування вперше спробували тільки після команди «мотор». Євген Рогачевський розповідає «УМ», що «найнеприємніше було зніматися під штучним дощем iз поливалки вночі. Сталося так, як я і казав: кадри, де ми мокли під дощем не ввійшли в кліп». «Катерина» — пісня давня, «вевешного» авторства, і повинна ввійти до майбутнього альбому, який безрезультатно анонсується уже, мабуть, років три: це має бути збірка «бойовиків» (старих пісень, які не входили до жодного альбому) гурту кінця 80-х — початку 90-х.

      Стосунки музикантів «ВВ» і їхнього фронтмена часом нагадують стосунки Президента України і його міністрів: йде Віктор Андрійович в ополонку — усім доводиться купатися, чи на Говерлу тягтися чи в музей ходити. А то приспічить Скрипці в театрі грати, так і репетиції, мабуть, переносяться, а то каже: «Я думаю, у колег нереалізований акторський талант»; потягне на вечорниці, чи, може, у передвиборчий період за кого співати (дивним чином «ВВ» підтримує НСНУ, а його музикант Піпа — БЮТ). Кажуть, підтримуємо Скрипчині починання, бо вони того варті, ми — люди багатогранні, і коли є час і натхнення, треба цим користуватися, наслідити, де буде можливість. Головне, звісно, щоб після цих розпорошень по усюдах, ми хоча б пам'ятали як називається останній альбом «ВВ», і коли він вийшов. Здається, у 2002-му...