Блиск і злидні сірих кардиналів, або Про нових претендентів на папаху.

      Уже один тільки факт, що роман-версія Олега Чорногуза «Дари пігмеїв» потрапив у короткі списки державної премії, свідчить мінімум про те, що відбулася ротація державних чиновників найвищого рангу. Бо є сумніви, що цей політичний памфлет на «папський» режим, на хижаків-чиновників із найближчого екс-президентського оточення, доволі достовірні картинки з їхнього «дольче віта» не те, щоб не викликав захвату в прототипів, але, думається, спровокував би на «руки чешуться». Втім застереження автора — «Усі імена та події в романі вигадані. Будь-який збіг із реальністю є випадковим» — є юридичним оберегом від будь-яких претензій деяких юристів, яким раптом стукне впізнавати себе в головних героях цього все ще злободенного літературного твору.

      Зав'язка сюжету починається тоді, коли з трапа власного літака в аеропорту «Бориспіль» сходить телезірка Роксана Корн, яка літала в Париж, щоб полагодити відламаний нігтик, і падає в обійми свого коханця — «державного секретаря», «що з самим Папою на короткій нозі», Вітольда Мариновича. До речі, ініціали вам нічого не навіюють? Тоді проїхали. Роксана і Вітольд — головні герої. Він — юрист за фахом, Скорпіон за гороскопом, селянин за походженням. «Його кредо — бери від життя все, що можеш. Але — бери найкраще і ти ніколи не залишишся в програшу». Роксана — красуня, з товстенькими, ніби створеними для поцілунків губами, ніжними ямочками на щоках, стрункими довгими ногами, гарною статурою, вона веде на державному каналі програму «Аудієнція». І позиціонує себе як представниця двічі найдавнішої професії. Вони познайомились на програмі, деякий час зустрічались у розкішних люксах «Прем'єр-палацу», а потім розвелися зі своїми половинами і втнули весілля на президентській дачі у Форосі. «Народу під час вінчання у храмі було мало. Представників опозиційних партій і їхньої преси взагалі не допустили навіть до найближчих територій, де відбувалося досі нечуване дійство серед таких високих достойників, що вдруге за своє життя одружувалися, і вдруге — вінчалися, і все це святотатство, звісно, за немалі гроші, а може, ще трохи й від поваги до посади держсекретаря, благословляв сам митрополит Московський у присутності найвищих осіб двох великих держав». Інколи в цій історії просто втрачаєш нитку реальності — ти читаєш газети трирічної давностi чи політичну утопію?

      Але, крім кохання і грошей, які мають ці двоє, для повного щастя їм не вистачає влади. Головного крісла країни. Будь-якою ціною. І Роксана задумує хитромудру комбінацію. У сімейних розмовах Його і Її часто фігурують прізвища газотрейдера Валяя, олігархів і державних достойників Супкіса, Базарова, Вовка, які скидаються Папі на день народження на яхту класу «Принцес», заступники Мариновича — «довготелесий з пролисинами на видовженій голові, трохи сутулий Оприско та опецькуватий, рудий аж червоний Полівець», митрополит Московський і патріарх Київський, кандидат від народу і генерал СБУ Пацюк. Плівки майора Мельниченка, зрештою. Вони — тло й епізодичні персонажі, які підтверджують достовірність головних.

      Сюжет має кілька детективних поворотів, екзотичну підливку — подорож Роксани до пігмеїв в Африку, і трагічний фінал.

      Кажуть, сюжетів і тем у літературі не так і багато. Роман «Дари пігмеїв» продовжив лінію літератури про принадність влади і розмивання будь-яких моральних принципів на шляху до її завоювання. Гроші не пахнуть, а переможців не судять — тим, хто на вершині, здається, що закони людські і Божі на них не поширюються. Втім Олег Чорногуз — досвідчений письменник, вправний і майстерний, тому його герої не поділяються на чорних і білих, голубих героїв і злих геніїв. До прикладу, в романі дістається на горіхи рухівцям, «романтикам, які самозакохано виголошували на майданах і в прямих телеефірах гасла про будівництво казкової держави — України, в якій би євреям жилося краще, ніж в Ізраїлі, а росіянам — краще, ніж в Росії», а в цей час країну тишком-нишком дерибанили підприємливі комсомольці і партійні бонзи. І в психологічному портреті цинічного Вітольда автор намагається покласти темні фарби вперемішку зі світлими, а одним зі світлих персонажів є мама головного героя — представниця народної інтелігенції, сільська вчителька.

      Літературні критики вбачають у головному герої продовження лінії славнозвісного Євграфа Сідалковського, українського Остапа Бендера, так соковито, так яскраво змальованого Олегом Чорногузом у романі «Аристократ з Вапнярки». Тільки «новий Сідалковський» мітить вище, в ситуації хаосу 90-х йому вдалося застосувати свій авантюризм і цинізм і вибитися нагору. Але літературні паралелі в цьому злободенному романі-версії хвилюють менше, ніж суспільно-політичні: кандидат від народу став головним героєм, а Супкіси і Валяї зробилися другорядними в системі нової України, але на їхнє місце стільки претендентів...

      P.S. Шкода, що через відсутність маркетингової і рекламної стратегії видавництва ВУС про новий роман відомого українського сатирика зовсім нічого не знають потенційні читачі. Висунення Спілкою письменників України роману «Дари пігмеїв» на національну премію стало власне інформаційним приводом для прочитання цієї книжки і написання відгуку.

      Роман цікавий народу, але через те, що видавництво ВУС ніякого активного піару не робить, а радянська традиція, що книжка вийшла і далі трава не рости, не працює, то новий роман найкращого українського сатирика не прозвучав.