Пам'ятаю, на перших курсах факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, коли ми затримувалися у факультетській бібліотеці, з великої, 350-ї, аудиторії часто виходили старшокурсники. Виходили всім курсом. Ми дивувалися, тому що так пізно, та ще й навчаючись на п'ятому курсі, коли більшість уже працює, прийти на пару цілим потоком — небувала історія. Тільки потім, коли у нашому розкладі занять з'явився курс «Зарубіжна преса», і ми познайомилися з Йосипом Дмитровичем Лосем, то так само приходили у посутенілі аудиторії і старанно записували все, що казав викладач. Потім ці конспекти були на вагу золота. Ми безтурботно, по-студентському пародіювали жести та манеру розмови Йосипа Дмитровича, жартували з його відомої фрази «бачити великі істини» та говорили одне одному вислів Карлейля, яким незмінно закінчувалися всі лекції «Зарубіжної преси»: «Працюйте, як зорі, без метушні, але не знаючи спочинку». Але майже кожен після його лекцій виніс для себе щось особливе, добре і людяне.
У Йосипа Дмитровича завжди напоготові багато цікавих, і, як виявилося, особисто мені навіть потрібних у майбутньому, сентенцій: вони сховані не тільки за його окулярами, а й у численних папках, вирізках, пожовклих та помережаних професорським розмашистим почерком листочках. І кожного разу, коли приїжджаю до Львова, обов'язково забіжу його провідати, і таких, як я — багато. Під час одних відвідин і народилася ця розмова.