Урбанізація театру

      Щоправда, назвати рукопис Ярослава Биструшкіна, депутата Київради, сина начальника Головного управління культури КМДА, актора за фахом, Олександра Биструшкіна повноцінною книгою поки що складнувато. Оскільки зміст і форма «Театру і міста» дуже нагадує формат дисертаційної роботи. У своїх підозрах я не помилилася — це справді наукове дослідження тепер уже кандидата наук Ярослава Биструшкіна, яке автор вирішив переплести і видрукувати невеликим накладом. «Iмовірно, невдовзі ця книга набуде іншого вигляду — є плани її перевидати, — повідомив пан Биструшкін. — А цей сигнальний наклад ми надішлемо до мистецьких навчальних закладів, театрів... Дуже сподіваюся, що моя праця стане у нагодi студентам та фахівцям, які займаються театром». Поряд із низкою зауважень, що стосуються, у першу чергу, зовнішнього вигляду, — де назви розділів, ілюстративний матеріал, де вступне слово авторитетного колеги? — сам факт її появи можна назвати винятково позитивним. У той час, як Росія,за словами Ярослава Биструшкiна, щороку видає 5-6 книг, присвячених театрові, наші показники тут значно скромніші: 1-2, а то й узагалі жодної назви.

      Період, що його досліджував Ярослав, означений як кінець 80-х — середина 90-х. Справді, цей час, незважаючи на всю його непевність у соціальному та політичному плані, український театр прожив цікаво і плідно. Чого вартий лише 1987 рік, коли в столиці розпочали експеримент «Театр-студія». «Чотири колективи створювалися й підпорядковувалися Головному управлінню культури, — констатує Ярослав Биструшкін. — Це «Експериментальний театр аматорів» під керівництвом В. Іващенка, театр «Гротеск» під керівництвом О. Левіта, «Театр-студія на Андріївському узвозі» під керівництвом В. Малахова та «Театр-студія пантоміми» під керівництвом В. Мішньова...» Наступного року до першопроходців приєдналися «Бенефіс», «Колесо», «Актор», «Шарж» та інші новостворені театри — студійний рух у Києві, де традиційно працювало кілька стаціонарних театрів, набув просто гігантського розмаху. Ярослав Биструшкін проаналізував цю мистецьку активність всебічно, зазирнувши до «Положення про театри-студії» та виокремивши головну проблему існування таких колективів: «Тільки 6 театрів-студій грали у власних театральних приміщеннях. Усі інші орендували більш-менш придатні зали». Як показав час, питання даху над головою для більшості театрів-студій виявилося фатальним...

      Складаючи портрет Києва театрального, Биструшкін дослідив також перші паростки реклами та PR у театральній справі, перші антрепризи і продюсерські дебюти, початок фестивального руху, який до цього часу виглядав аморфно та подеколи навіть примітивно... «Театральний експеримент кінця 80-х зробив свою справу — розпочав процес оновлення театральної сфери, викликав до життя нові форми її організації та співпраці з державою, активізував уже два покоління митців української сцени». Після такого справедливого, але занадто офіційного резюме хочеться побажати Ярославу Биструшкіну додати до книги «Театр і місто», яку він перевидаватиме, емоцій, вражень, сміливіших порівнянь і аналізу на рівні асоціацій. Зрештою, не статистикою єдиною жив театр увесь цей час.