«Трішки ніжності» до ювілею

30.11.2005
«Трішки ніжності» до ювілею

Ірина Дука: «Де й поділася категоричність...»

      Федеріко Фелліні стверджував: «Актриса завжди живе життям своїх героїнь». Якщо вірити Фелліні — а іншого, зважаючи на авторитет цього прізвища, просто не дано, — то в актрисі Ірині Дуці якимось неймовірним чином уживаються понад п'ятдесят  жінок. Різних епох, професій, різної соціальної приналежності. Жінок сильних і слабких, зневірених і до нестями щасливих, інтриганок і стерв, закоханих і зраджених... Але, незважаючи на таку строкату компанію, Ірина Михайлівна завжди прагнула більшого і намагалася спробувати себе в суміжних амплуа. Викладала акторську майстерність у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. Уродженка Росії, вивчила українську настільки добре, що понад  двадцять років працювала на радіо. Пішла в режисуру — і сьогодні запис у програмці «постановка Ірини Дуки» гарантує вишукану, ліричну, сентиментальну історію, яку не бачать чи слухають, а відчувають нервовими закінченнями навіть товстошкірі представники епохи фаст-фудів та комп'ютерних ігор.

      До ювілею на честь 40-річчя творчої діяльності Ірина Дука презентувала комедію-гротеск «Трішки ніжності», свою останню — поки що! — режисерську та акторську роботу. Бенефіціантку вітали колеги, худрук рідного театру імені Лесі Українки Михайло Рєзнiкович, начальник міського управління культури Олександр Биструшкін... Море квітів, теплі слова і шалені овації... Воістину, гідно оцінити ці атрибути успішної кар'єри в мистецтві можуть лише актори.

 

«Життя на сцені до образливого коротке»

      — Ірино Михайлівно, не секрет, що актриси не люблять афішувати свій вік, а то і відверто «шифруються», пускаючи журналістів хибним слідом. Ви легкою рукою виводили на афіші цифру «40», за якою можна вирахувати і ваш реальний вік?

      — Скажу більше: я навіть трішки поспішила, накинувши пару років. Ця дата умовна — це приблизно стільки я працюю в театрі, оскільки прийшла сюди у 1968 році. Тож ми цю цифру округлили і бенефіс присвятили 40-річчю творчої діяльності. Страшно подумати: у театрі я вже майже сорок років. У 1968 році закінчила наш інститут імені Карпенка-Карого, де навчалася у прекрасного педагога, нині вже, на жаль, покійного Леоніда Артемовича Олійника. Його і сьогодні вважають одним із найкращих педагогів за всю історію цього вузу.

      — Про свої кращі ролі ви говорите у минулому часі? Якщо так — то що попереду?

      — У молодому віці і грають більше, і ролі кращі. Вікові ролі зустрічаються рідше, особливо сьогодні. Моє покоління поступово переходить на роль бабусь. І в «Трішки ніжності» я граю бабусю. До бенефісу готували також фотовиставку моєї творчості. І коли ми зібрали десятки фотографій, я їх ще раз переглянула — усі, у хронологічному порядку, то відчуття було таке, що зроблено немало. Хоча хотілося б більшого. А  деякі автори пройшли повз мене, і до них уже не повернешся. Це, звісно, дуже сумно, але я сподіваюся, що життя ще розщедриться для мене на цікаві ролі і на яскраві роботи.

      — Прагнення більшого і привело вас у режисуру?

      — Так, я зробила сім вистав у нашому театрі і три — у театрі «Браво». Але у слово «режисер» я завжди вкладала величезний, колосальний зміст. Я маю кумирів, перед якими схиляю голову — Лобанов, Товстоногов, Ефрос... Мені пощастило бачити їхні вистави. Тому скажу прямо: свою скромну роль у режисурі я розумію. Але задоволення і від роботи режисера я отримувала у кожній своїй виставі. Мені також дуже приємно, що глядачі мої вистави люблять і ходять на них.

      — А що стало поштовхом до того, щоб оволодіти суміжною професією? Амбіції, незадоволення тим, як складається акторська доля?

      — Це сталося випадково. Але якщо б мені довелося ще раз обирати професію, то, напевне, я відразу б пішла у режисуру. Професія актора дуже залежна, життя на сцені — до образливого коротке. А висловитися повніше, об'ємніше, переконливіше можна, швидше, в режисурі. Ця професія дає певну незалежність і в прочитанні матеріалу, і в розумінні проблеми, і у побудові ідеї. Мій режисерський дебют — вистава «Зірки на вранішньому небі». Сталося так, що на певному етапі репетицій ми залишилися без режисера. І я тоді сказала дівчатам: «Давайте спробуємо зробити його самі». Спочатку цей спектакль планувався для малої сцени. Почали репетирувати, хоч ніхто в нас не вірив. Не секрет, що акторська режисура у театрі не вітається, вона, як свідчить практика, не завжди дає позитивні результати. Але нам так подобалися ролі, а п'єса Галіна на той час була такою привабливою і несподіваною... Тож виставу ми таки зробили, керівництво театру до неї поставилося досить приязно. Спочатку «Зорі на вранішньому небі» ми показали на малій сцені, потім виставу перенесли на велику сцену, і всього ми її зіграли 300 разів. Потім уже керівництво театру запропонувало мені п'єсу «Жиди міста Пітера»...

      — Кого ви тепер розумієте краще: акторів чи режисерів?

      — І тих, і інших. Я як актриса завжди намагалася витягнути з ролі те, що відчувала особисто, але що, можливо — ну, так мені здавалося — не бачив режисер. Знаєте, коли була лише актрисою, особливо у молодшому віці, — була просто некерованою: максималістка, та що там говорити — вреднюча. А почали працювати над «Поверненням у Сорренто», там усі зі званнями, всі професори і всі старшого покоління... І я серед них — «пігалиця». А треба ж знаходити спільну мову, давати результат. Після таких «університетів», безумовно, змінюєшся. Де й поділася категоричність, натомість з'явилися терпимість, розуміння того, що для роботи краще підтримувати дружні стосунки. Так що тепер я краще розумію і акторів, і режисерів.

«Новаторів вистачає і без мене»

      — Ірино Михайлівно, після перегляду ваших «Зірок на вранішньому небі», «Жидів міста Пітера», «Повернення у Соренто» особисто у мене склалося враження, що режисер Дука дуже прохолодно ставиться до новомодних театральних віянь, до новаторства на межі фолу, до епатажу. Це справді так?

      — Мені здається, що новаторів вистачає і без мене. Я ж хочу втримати і зберегти ті цінності в театрі, які в наш час підносилися до рівня культу. Психологізм, розробка характерів, взаємини людей... Сьогодні, мені здається, це не регрес, а прогрес. Тому що це настільки втрачене, що коли мені вдасться хоч мінімально повернути і зберегти такий театр — це буде для мене справжньою втіхою. І в такому баченні театру та його призначення я не самотня. Я ж бачу, як глядачі на виставах, де нічого не вибухає, нічого не ллється зі стелі, зосереджуються на людських взаєминах, як їм це цікаво і важливо. До того ж, нові театральні форми потребують великих затрат. А всі мої вистави дуже недорогі. Взагалі ж мені здається, що зараз дуже багато епатажних ходів та образів просто лежать на поверхні — фільми, кліпи, рекламні ролики за наявності образного мислення можуть цьому прислужитися. А розробка характерів потребує колосальної роботи режисера і акторів.

      — Вам подобається те, що роблять Жолдак, Богомазов?

      — Там є багато цікавого. Я завжди прихильно ставлюся до пошуку нового і бажаю їм успіху. Але мене це не дуже захоплює. Мені там не вистачає людської душі, емоцій. Я не люблю формальний театр, мені потрібен театр сильних пристрастей. Вважаю, що театр, мистецтво, релігія придумані людством для того, щоб людина хотіла жити, мала потребу у щось вірити. Вистава повинна бути такою, щоб глядачі обов'язково чимось захлинулися — чи то сміхом, чи то сльозами, чи то стражданнями. А коли молоді режисери будуть поєднувати і нові форми, і те, що проповідую я, це буде прекрасно.

      — Ірино Михайлівно, актриси, як правило, стверджують, що люблять усі свої ролі, навіть штамп такий винайшли спільними зусиллями — вони ж, мовляв, наші діти, як когось із дітей можна любити більше, а когось менше. Ви такої ж думки?

      — Мабуть, що так. Хоча з найулюбленіших — «Пізнє кохання» Островського, «Як важливо бути серйозним» Уайльда, «Варвари» Горького... Люблю негативні ролі — завжди намагаюся знайти там причину такої поведінки і хоч якось виправдати свою героїню. Люблю характерні ролі. Люблю комедії, вважаю, що їх ставити складніше, ніж трагедії, і вони сьогодні дуже потрібні. А в усі свої вистави, навіть якщо це типові драми, я завжди намагаюся додати комедійний штришок. Люблю, якщо виставу робить не хтось один, а міцний акторський ансамбль.

«У театрі треба вміти вибирати: або-або»

      — Мене завжди дивувало те, як ці «міцні акторські ансамблі», які роблять прекрасні вистави, за лаштунками так само переконливо ілюструють відомий афоризм «Театр — це тераріум однодумців»... Причому не лише у коридорах театру чи гримерках, а й у ЗМІ, на всю країну, щоб усі почули.

      — У цьому, звісно, є частина правди. Всі актори хочуть грати, всі дуже амбіційні, кожен вважає себе талановитішим за інших. У театрі все буває. Але я вважаю, що все залежить від людини. В театрі можна жити чесно і почуватися комфортно. І особисто в мене в театрі немає ворогів. Можливо, і через те, що я дуже довго займалася громадською діяльністю, понад двадцять років — голова профспілкового комітету. Спілкуюся не лише з акторами, а й з бухгалтерією, і з працівниками цехів — з усіма. Нас єднає не лише мистецтво, а й саме життя, навіть та його частина, яку звикли називати прозою. У часи тотального дефіциту і порожніх полиць ми і взуття діставали, й оселедці, розподіляли на всіх тут у театрі... Зараз, звичайно, таких проблем не виникає.

      — Очевидно, єднанню трупи вашого театру прислужилися й останні події під умовною назвою «Білозір проти Рєзніковича»?

      — Так, хоча ще років два тому я такого єднання навіть припустити не могла б. Теж, до речі, приклад, який нівелює вислів про той горезвісний «тераріум...». Хоча випадок цей, швидше, унікальний.

      — Тоді по той бік барикади у безнадійній меншості опинилася актриса Російської драми Ольга Сумська. Які у вас сьогодні з нею стосунки?

      — Я її давно не бачила. Ніхто нічого поганого про неї не говорить. До Ольги Сумської я завжди ставилася добре, у нас були спільні роботи. А те, що у нас було у «Зірках на вранішньому небі», перекреслити взагалі неможливо. Хоча можу сказати навздогін цій історії: якщо ти працюєш в театрі — треба іноді вміти вибирати. Тут трапляються ситуації, коли мусиш визначатися «або-або».

 

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Дука

      Народна артистка України.

      Народилась у м. Нижній Новгород, Росія.

      У 1968 р. закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

      Викладала акторську майстерність у Київському інституті театрального мистецтва.

 

Ролі:

Долорес («Камінний господар» Лесі Українки),

Наталі Пушкіна («Останні дні» Булгакова),

Джаніна («Віяло» Гольдоні),

Людмила («Пізня любов» О. Островського),

Пані Спасич («ТБЕЖ» Нушича),

Дар'я («Покликання» Врублевської),

Гвендолен («Як важливо бути серйозним» О. Уайльда),

Анна («Варвари» Горького),

Леді Сніруел («Школа скандалу» Шеридана),

Емма («Розлучення по-російськи» Н. Птушкіної) та інші.

 

Режисерські роботи:

«Зірки на вранішньому небі» О. Галіна,

«Жиди міста Пітера» братів Стругацьких,

«Без вини винні» О. Островського,

«Повернення в Соренто» Ніколаї та інші.