«День сьомий»: за півкроку до громадянської війни

23.11.2005

      Сьогодні у київському кінотеатрі «Україна» відбудеться прем'єра фільму «День сьомий» виробництва продюсерської агенції «Закрита зона». Це — ще один матеріал, який висвітлює незнайомі та малодосліджені сторінки Помаранчевої революції з нагоди її річниці, і може сприйматися як іще одна сенсація.
      Кінотеатр «Україна» обрано для прем'єри не випадково, каже в інтерв'ю «УМ» генеральний продюсер студії Володимир Ар'єв. Саме тут під час показу фільму Параджанова «Тіні забутих предків» відбувся відомий демарш «шістдесятників» — Чорновола, Стуса, інших — проти утисків національної культури.
      Ар'єв зазначає, що вперше за чотирнадцять років незалежності документальний фільм національного виробництва виходить у всеукраїнський прокат. У Києві він демонструватиметься в мережі «Батерфляй» і в «Кінопалаці», на сході України — в Донецьку й Дніпропетровську, на півдні — у Севастополі, на заході — у Луцьку, Львові та Ужгороді.

Революцію врятували генерали

      — Володимире, чому ви назвали свій фільм «День сьомий»?

      — Це — стрічка про події одного дня. Найжахливішого під час Помаранчевої революції. Сьомого дня, що припав на 28 листопада, сотні тисяч людей, які стояли на варті біля Адміністрації Президента, біля Кабміну, на самому Майдані, не знали, що відбувається насправді. Вони щось десь чули, проте наскільки загрозливою була реальність, не могли навіть уявити.

      Тоді поширювалося чимало чуток. Щодня говорили про те, що Майдан розганятимуть. Тому 28 листопада, коли загроза була справді реальною, коли повністю озброєні війська вже рушили на майдан Незалежності...

      — Ви маєте на увазі Внутрішні війська?

      — Так. Коли вони перебували вже за вісім кілометрів від Києва, люди сприйняли це лише як чергове попередження. Можливо, серйозне. Можливо, не дуже. Зрештою, так сприймалися тоді всі попередження.

      Штурм Майдану мав початися приблизно о 23.30. І того дня люди згуртувалися сильніше, ніж будь-коли. Вони не пішли з Майдану, а, навпаки, з'їхалися в центр столиці. Їх зібралося більше, ніж будь-коли під час Помаранчевої революції. Саме про головні події того драматичного дня ми й вирішили розповісти.

      — Але кровопролиття не відбулося. Хто його відвернув?

      — Фінал найдраматичнішого моменту пов'язаний із діями генералів Збройних сил, військової розвідки...

      — Можете назвати їхні прізвища?

      — Звичайно. Це — генерал Микола Мельник із військової розвідки, голова управління військової розвідки Міністерства оборони Олександр Галака. Також голова департаменту військової контррозвідки СБУ Віталій Романченко. Так само теперішній командувач Внутрішніх військ України Олександр Кіхтенко. Він особисто зупиняв тодішнього командувача ВВ Попкова, будучи його підлеглим.

      — Чи можна стверджувати, що саме він був ключовою дійовою особою?

      — Думаю, кожен зробив своє. Ці генерали зважилися на те, що могло коштувати їм не тільки погонів, а й життя. Особливо це стосується тих, хто працює в розвідці. Вони переступили через себе. Мене особисто й автора сценарію Наталку Фіцич вразила рішуча позиція командувача Сухопутних військ генерала Петрука. У фільмі він демонструє, що є вищі офіцери, які не закостеніли й розуміють, що існує присяга НАРОДОВІ УКРАЇНИ. Вона вища за всю військову ієрархію — ця присяга для військового найважливіша.

      Після того, як глядач побачить фільм, йому стане зрозуміло, що серед нашого генералітету не все так погано, як ми думаємо. Кілька осіб фактично відвернули кровопролиття. Народ і держава у скрутний час можуть на них спертися. Для нас у фільмі, можливо, це — найголовніше відкриття.

      — Ми говоримо про армійських генералів. А як із СБУ? Не знаю, чи ви торкаєтеся цієї теми у фільмі, та свого часу «Нью-Йорк таймс» опублікувала сенсаційну статтю про роль Служби безпеки України в Помаранчевій революції. Якою мірою, на ваш погляд, це твердження відповідає дійсності?

      — Ви знаєте, у тій статті в «Нью-Йорк таймс» багато правди. Тоді СБУ дійсно відстежувала всі питання. І тодішній голова СБУ Ігор Смешко, і начальник управлiння військової контррозвідки генерал Романченко тримали ситуацію під контролем. Вони знали, що не існує жодного письмового розпорядження, жодного наказу про те, щоб Внутрішні війська йшли на Майдан. І в тому разі, якби це сталося, вони готові були втрутитися в ситуацію.

      Утім «Нью-Йорк таймс» користувалася фактично одним джерелом інформації, тому та стаття вийшла однобічна. Вона розкриває, власне, роль тільки однієї сторони — СБУ. А ми розшукали інших, значно розширили коло осіб, які захищали «помаранчевих», врятували Україну від громадянської війни.

«Підеш проти народу — прокляну!»

      — Що розповідали вам солдати ВВ? Може, якісь цікаві подробиці, на основі яких вимальовується жахлива картина того, що могло статися?

      — Хлопці з Внутрішніх військ, у яких ми брали інтерв'ю, не розуміли, як їм бути. Одностайності серед них не було. Вони не знали, що письмового наказу штурмувати Майдан не існувало. Знали тільки, що є якийсь наказ, і вони мають його виконувати. А для того щоб змінити рішення, є вищі чини.

      Ми знайшли солдатів, які й досі служать у ВВ. Спілкувалися з ними та з їхніми матерями на Майдані.

      У фільмі дуже багато емоційних моментів. Ми записували інтерв'ю від рядового солдата до підполковника — командира частини і до командувача ВВ. З інтерв'ю видно, чого вартий кожен із них.

      Я переконався, що солдатів Внутрішніх військ психологічно готують саме до того, щоб вони сліпо виконували накази. Але те, що це — солдати строкової служби, що в кожного з них є батьки, вплинуло на них психологічно. Вони не могли бути байдужими до того, що бачили. Вони з насторогою сприйняли наказ: «Повна бойова тривога!» Перешіптувалися між собою: «Що це таке? Навіщо?» Солдатам, особливо з західних, центральних і північних областей, батьки сказали: «Підеш проти народу — прокляну!». Цього не могли не враховувати й командири. Вони й самі ставилися до наказу з підозрою.

      — Чи є свідчення того, скільки було зброї й набоїв?..

      — Звичайно, є. На основі свідчень ми наводимо дані й про кількість солдат, які стояли під Києвом. Точну цифру назвемо у фільмі. Це більше, ніж 15 тисяч. Можете уявити собі, що сталося б, якби усі вони опинилися на Майдані. Повністю озброєні.

Під музику «Тараса Бульби»

      — Повернімося до теми самого Майдану. Як показано у фільмі тих, хто мерзнув у наметах, хто, так само ризикуючи життям, стояв на варті біля Адміністрації Президента, тих, хто працював лікарями й медсестрами?

      — Ми подаємо яскраві епізоди їхньої мужності й самовідданості. Показуємо лікарку. Того дня, 28 числа, отримавши тривожну інформацію, вона готувала більше, ніж зазвичай, перев'язочних матеріалів, антисептиків. Ми показуємо й жінку, яка годувала «помаранчевих» гарячими стравами. Вона втекла від свого чоловіка з Миколаївської області і стала на Майдані завідувачкою однієї з їдалень. У фільмі є навіть іноземець, відомий власник київської мережі барів і ресторанів Ерік Айгнер. Того дня він варив для «помаранчевих» борщ.

      Ми намагалися створити багатогранний фільм. Через усю стрічку використали прийом оркестру.

      — Що ви маєте на увазі?

      — Перед тим, як оркестр налаштовується, кожен грає щось своє. Какофонія страшенна. Та з'являється диригент — і оркестр вмить починає грати злагоджено. У фільмі образ диригента — це не образ політиків, які диригували Майданом. Його образ (ви побачите, що диригент буде в чорному) — це образ чорної небезпеки, яка згуртувала людей. Водночас — це образ України, заради якої згуртувалася вся громада.

      Оркестр виконав фантастичну музику. Тривожну, але фантастичну.

      З аудіо ми використали національні опери. «Тараса Бульбу». У фіналі лунає «Молитва» із «Запорожця за Дунаєм». Частково використано музику нашого звукорежисера і композитора Олега Бондаренка.

      — Чи є у фільмі аматорські кадри?

      — Так. Крім телеархівів, із якими нам дуже допомогли «5-й канал» та «Інтер», ми використали відеоматеріали мешканця Трускавця Ореста Олексюка. Він знімав на відеокамеру всі події від початку й до завершення Помаранчевої революції.

Генерал Попков став людиною-невидимкою

      — Чи використовували ви матеріали, що були на той час таємними — накази, приписи?

      — Ми використали довідки СБУ, що фактично описують події, дотичні до нашої теми. Показано документ за підписом заступника Генпрокурора Пшонки. Його можна трактувати як єдиний письмовий наказ, хоч насправді він не є таким. Використали матеріали допиту в СБУ тодішнього командувача Внутрішніх військ Попкова, який віддав наказ «Повна бойова тривога».

      — А де він зараз?

      — Він не вийшов з нами на контакт. Ми його шукали й не могли знайти. Нам невідома його подальша доля. Швидше за все, він в Україні, але категорично не хоче зв'язуватися з журналістами. Тому ми й скористалися матеріалами його допиту в СБУ, що відбувся 30 листопада, за два дні після драматичних подій.

      До речі, з нами не захотіли спілкуватися на цю тему й Леонід Кучма та Віктор Янукович. Іншу сторону у нашому фільмі представляє тільки Нестор Шуфрич.

      — Чи притягували Попкова до відповідальності за спробу придушити Помаранчеву революцію? І як слід ставитися до того, що люди такого штибу не покарані, хоч вони призвели націю до межі громадянської війни? Чи порушується це питання у фільмі?

      — Ми свідомо не торкаємося цього питання. Воно, на нашу думку, повинно зависнути у повітрі, його має поставити сам собі кожний глядач. Ми не хочемо нікому нав'язувати свій погляд, а просто розповідаємо про драматичні події. Адже цей фільм демонструватиметься як у Донецьку, так і у Львові.

      До речі, Попков скасував свій наказ того ж вечора, о 23.55.

      — Під тиском?

      — Фактично так. Але ж скасував, і дії Попкова не призвели до тяжких наслідків.

      — Якого головного прорахунку, на ваш погляд, припустилися ті, хто намагався придушити Помаранчеву революцію?

      — Їхній найголовніший прорахунок — історичний. Рішення про застосування сили, наскільки я зрозумів, було прийнято не з розрахунку, а саме тому, що була істерика. Тодішня влада втратила...

      — Самоконтроль?

      — Самоконтроль вона втратила раніше. Вона не знала, як їй діяти. Вона нікому не довіряла. Навіть міліції, хоча і робила на неї певну ставку.

      28 листопада тодішня влада втратила свій останній оплот — силові структури. Більше їй не було на кого спертися. Фактично в той момент Помаранчева революція перемогла. Далі були формальні речі. Рішення Верховного Суду й таке інше. А кульмінацією революції став її сьомий день.

Російського спецназу в Києві не було?

      — Яка головна ідея фільму?

      — Вона полягає у тому, що в Україні вже є люди, готові ризикувати абсолютно всім, що в них є. Заради того, щоб, нормально кажучи, в державі був мир, щоб не допустити страхіття.

      І ще таке. Можливо, я неправий, та в Україні нарешті сформувалися справді українські Збройні сили, українська міліція. Може, ще не повністю, та початок вже є. Космополітичного ставлення до свого народу більше ніколи не буде.

      — Під час Помаранчевої революції чимало говорилося про те, що біля будинку АП нібито стояв російський спецназ із Теплого Стану. Тож чи справді російські військовики охороняли Кучму?

      — Це — питання, на яке й досі немає остаточної відповіді. З інформації Міністерства внутрішніх справ нам стало відомо, що ті, кого вважали російським спецназом, насправді були з елітного українського підрозділу «Омега». У спецназівців не було жодних нашивок. Тож їх цілком можна було прийняти за іноземців.

      — Росіян легко визначити за вимовою.

      — Вони мовчали... Можливо, хлопець із Теплого Стану справді був. Але мало що могло статися у його житті. Він міг переїхати з Росії в Україну...

      Працівники СБУ (не на камеру, а в приватних бесідах з нами) стверджували, що російського спецназу в Україні не було. Ми не виявили сенсацій на кадрах, знятих у дворі Адміністрації Президента.

      Утім, відверто кажучи, нас не дуже цікавив у фільмі російський спецназ. Нас цікавило, що коїлося у душах українських омонівців.

Інтрига з телефоном

      — Наскільки відомо, один із персонажів вашого фільму — американський посол Джон Гербст. І з ним пов'язане якесь відкриття?

      — Із офіційних закордонних посадовців він у фільмі єдиний. Саме того дня, дізнавшись про драматичні події, Джон Гербст зробив усе можливе, щоб поінформувати Держдепартамент США: в Україні виникла реальна небезпека застосування зброї. Далі був дзвінок від Коліна Пауелла Леоніду Кучмі. Це — найбільша інтрига фільму. Про те, чим закінчився дзвінок тодішнього держсекретаря США у Київ, в Україні фактично не знає ніхто.

      — Чим?

      — Подивіться фільм — дізнаєтеся.

Розмову вів Анатолій ДАЛЕНКО.


Генеральний продюсер студiї «Закрита зона» Володимир Ар'єв (лiворуч) з оператором крана Борисом Райхлiном.

ДИВИМОСЯ КІНО

«День сьомий»

Виробник —

      продюсерська агенція «Закрита зона»

Тривалість — 90 хвилин

Мови — українська, російська, англійська

Продюсер — Володимир Ар'єв

Авторка сценарію — Наталка Фіцич

Режисер — Олесь Санін

Оператори — Сергій Тахманов, Іван Павлович

Журналісти — Віктор Заблоцький, Федір Сидорук, Лідія Таран, Ігор Скляревський

  • Неділя, яка не стала кривавою

    Уже коли загроза застосування внутрішніх військ проти народу зникла, тодішній командувач ВВ Ігор Попков пояснив підозріле висунення військ у повній бойовій готовності з-під Василькова на Київ звичайною навчальною тривогою. Тоді ж, у грудні 2004 року, колишній голова СБУ Ігор Смешко заявив через американську пресу, що загроза застосування сили проти Майдану таки була і вирішальну роль у поверненні бійців до казарм нібито зіграла саме Служба безпеки. Згодом, у березні 2005 року, на можливість iснування злочинного наказу з боку керівництва ВВ прозоро натякнув у своєму першому ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій» новопризначений командувач ВВ Олександр Кіхтенко. Генерал був лаконічним, але додав, що «невдовзі суспільство отримає відповідь і на це питання».
    З того часу минув рік. І суспільство таки отримало відповідь: загроза була цілком реальною, а можливе кровопролиття колишня влада цинічно пояснювала «необхідністю розблокування державних установ».
    Час розв'язав язики багатьом, хоча й не всім. Саме про найнапруженіший сьомий день революції журналісти зняли два документальні фільми. Отже, про чимало нюансів того дня ми дізнаємося лише сьогодні. Так само, як і про прізвища тих героїв, які власною позицією відвернули загрозу української «кривавої неділі». >>

  • Замовте рейковий автобус

    Між холдинговою компанією «Луганськтепловоз» та Новочеркаським електровозобудівним заводом (Ростовська область, РФ) укладено угоду на виготовлення 51 секції електровоза 2ЭЛ-5. Ця машина належить до класу магістральних локомотивів і вважається новою моделлю і для російських доріг. Сьогодні в цехах луганського заводу ведеться підготовка до виробництва нового для підприємства виду продукції. Хоча — принаймні ззовні — електровоз дуже схожий із традиційними машинами, які випускаються вже півстоліття в Луганську, а Новочеркаськ розташований практично поруч, тут ще ніколи не намагалися їх створити. >>

  • Проблема «останнього кілометра»

    Україна надзвичайно відстає від решти країн за таким показником, як готовність до використання мережевих технологій. На думку фахівців, значно поліпшити позицію нашої країни в загальносвітовому просторі можуть бездротові технології. Показовим прикладом цього є досвід прибалтійських країн, зокрема Естонії, де питання доступності інтернету і розвитку бездротових технологій зведені в ранг державної політики. Мабуть, Україні також доведеться піти цим шляхом. Адже для запровадження бездротової технології в неї є все, починаючи з армії мобільних абонентів і закінчуючи фахівцями, які працюють у сфері інформаційно-комунікативних технологій. >>

  • Танки Помаранчевої революції

    Культовий «байкар» України Лесь Подерв'янський віднедавна любить розповідати журналістам під чарку рекламованої ним горілки «гостро-хрінової», чим він займався під час Помаранчевої революції: «Ми з друзями створили мобільний загін із 30 чоловік. Він складався, в основному, з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції, і нас планували кидати на особливо небезпечні ділянки. Але жодного разу так і не кинули. Хоча народ підібрався бойовий і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть — ці хлопці хочуть, щоб на Майдан пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як танки красиво горять...»
    Це зізнання — одне з багатьох зізнань «по секрету», що стосуються можливості застосування зброї не лише злочинним режимом Кучми—Медведчука—Януковича, а й «помаранчевими» революціонерами. Спокуса піти на штурм і відповісти на удар ще сильнішим ударом була великою, і дуже добре, що наша демократична, ввічлива, весела революція обійшлася без крові.
    Були дні, коли до кровопролиття залишалося кілька кроків. Уже всі знають про «готовність номер один» внутрішніх військ Білоконя—Попкова, які от-от мали вирушити з Василькова, Петрівців, Борисполя на Київ і «задавити» Майдан. Однак донині майже ніхто не знає про те, що у вирішальні дні Помаранчеву революцію готувалася підтримати ще потужніша збройна сила — танки Північного оперативного командування. Вони вже прогрівали мотори й чекали останньої відмашки народного Президента. Саме про цю білу сторінку Помаранчевої революції розповідає сьогодні «Україна молода». >>

  • Антиутопія-2004/05

    24 листопада 2004 року. Засідання Центральної виборчої комісії, на якому не мають слова та права на апеляцію «помаранчеві». Голова ЦВК Сергій Ківалов, перекрикуючи гамір у приміщенні, ховаючи очі й заїкаючись, неповторним російсько-українським суржиком повідомляє остаточні результати другого туру виборів Президента: Янукович В. Ф. — 49,46%, або 15 093 691 голос, Ющенко В.А. — 46,61%, або 14 222 289 голосів. Фініш... >>