Смак аджики на губах

19.11.2005
Смак аджики на губах

Генацвалє з «Горгішелі».

      Львівський гурт «Горгішелі», попри те, що досі не має дебютної платівки та відеокліпів на музичних каналах, професійний, перспективний та відомий багатьом. Перш за все — старою назвою «Чорний вересень», а також цікавою зовнішністю сестер-вокалісток Тамріко та Етері Горгішелі. Їхні батьки познайомилися у Львові, але за національністю — грузини, втім дівчата завжди позиціонували себе українками. Свого часу одну зi своїх пісень вони присвятили Георгію Гонгадзе, з яким були добре знайомі їхні батьки, у рік Грузії в Україні кілька разів виступали у київських клубах, а незабаром братимуть участь у концерті сучасної грузинської музики у столичній філармонії, куди приїде також, серед інших, Ніно Катамадзе. Коли верстався номер, «Горгішелі» виїхали в Польщу: спочатку в Гданськ на фестиваль «Молодіжний ярмарок», потім — у Варшаву, Вроцлав та інші міста. Кілька місяців тому вони наробили шуму на фестивалі в Сопотi: підходило багато людей з музичної тусовки, запропонували провести пробний клубний міні-тур Польщею.

      Етері — студентка-заочниця третього курсу факультету журналістики ЛНУ ім І. Франка, а Тамріко у цьому ж ВНЗ закінчила акторську майстерність (курс Володимира Кучинського), зараз викладає студентам вокал, крім того, задіяна у виставах «Апокрифи» (за Лесею Українкою), «Наркіс» (за Григорієм Сковородою) та інших у львiвському театрі ім. Леся Курбаса.

      Кілька років тому «Вересень» iз чорного перетворився на безколірний, а по невидимій назві чорною барвою, так притаманною для грузинів, написали «Горгішелі». З'явився новий продюсер-музичний керівник-клавішник, відомий у музичних колах Олег (Джон) Сук. Колись він грав у «Мертвому півні» на бас-гітарі, свого часу з Юрієм Покальчуком, Юрієм Дудою («Плач Єремії») утворив проект «Вогні Великого Міста», арт-продюсером якого став Маркіян Іващишин. Олега і зараз асоціюють не тільки з «Горгішелі», тому що «я не можу закинути бас-гітару, і ми з Андрієм Надольським музикуємо вже два роки, от тільки вокаліста ніяк не знайдемо».

      «УМ» і гурт у повному складі сидять у одному із закапелків львівської філармонії і спілкуються. Диктофон записує. Безпосередність вражає.

      Олег «Джон» Сук (клавішні): — Я вперше почув їхню музику на одному із сейшенів, сподобалося. Ну і так воно потяглося... Зараз працюємо над новим альбомом Amore.

      Олексій Слободян (барабани): — Презентація альбому була у львівському клубі «Лялька», але ще не було самого альбому на носіях...

      О. Дж. С.: — ... та це ми просто дуже дбаємо про його якість.

      О. С.: — ... Ну і фінанси — це теж проблема. Якщо ми видамо альбом своїми силами, то це буде лише хороше демо, ми ж прагнемо видати якісний продукт.

      Тамара Горгішелі (гітара, вокал): — Якось так у нас відбувається, що чекаємо: от-от повинен вийти альбом, але щось в останній момент зривається. Питають і прихильники, і журналісти... Зараз на зведення чекають шість пісень.

      О. Дж. С.: — Дві пісні, наприклад, писали в студії «Естетік Ед'юкейшн».

      — Попри те, що у вас є що запропонувати, скажімо, радіослухачам, гурт «Горгішелі» все ж дуже рідко можна почути у вітчизняних ефірах. Тиждень тому директор «Естетиків», раз ми вже про них згадали, розповів, що за його пам'яті, радіостанції та телевізійні канали у виборі пісень гурту для ротації керувалися лише якістю матеріалу...

      О. Дж. С.: — Ну і де ви бачили їхні кліпи, чи чули пісні? Я, наприклад, на «М1», а іншого музичного каналу у Львові немає, не бачив...

      — Між іншим, у «Горгішелі» на «М1» нещодавно теж мали бути ефіри, маю на увазі участь у програмі «Свіжа кров»...

      Т. Г.: — Знаєш, там взагалі якась незрозуміла ситуація вийшла. Спочатку концепція програми передбачала однакову кількість ефірів останньої пісні для всіх учасників. Я пам'ятаю, як кілька разів бачила мало не щогодинні ефіри перших учасників «Свіжої крові», скажімо, «Перкалаби». Дійшла черга до нас, а ми були останніми, крутили, може, рази два на день...

      О. С.: — Ми принципово спостерігали біля телевізора: — останню пісню «Горгішелі» показували в районі шостої та близько півночі.

      О. Дж. С.: — Прайм-тайм для лунатиків.

      О. С.: — Ну і логічно, якби був підсумок цієї програми. Ми навіть на сайт заходили, шукали...

      О. Дж. С.: — Нічого свіжого там не було.

      — Я запитала в Положинського, хто переміг у цій програмі, він відповів, що переможців передбачено не було. Так виглядає, що кожен заробляв собі на кліп сам...

      О. С.: — ОК, ми із задоволенням отримаємо наш «гонорар».

      — Тобто досі ви не отримували ні грошей, ні будь-яких звісток від організаторів?

      О. С.: — Взагалі нічого.

      Т. Г.: — Я взагалі це уявляла інакше: хто набирає найбільше СМС, той отримує і решту грошей, і знімає кліп. Стосовно «Горгішелі», то особисто я в СМС-голосування твердо не вірю і взагалі не вірю в такого роду акції, як «Свіжа кров». Тобто ми туди їздили тільки заради ротації на телебаченні.

      О. Дж. С.: — Так, воно все справді дивно відбулося. Спочатку всім подобалося, а потім ефіри зменшилися, почало затухати... З нами під час зйомок взагалі була цікава історія. Протягом запису всі члени журі нам ставили 5 балів. А наприкінці Положинський вирішив пожартувати і підмовив журi перевірити нас, поставивши найнижчі оцінки — чи пройдемо, мовляв, у фінал. Остання пісня, всі поставили двійки, це на загальний результат не вплинуло, а в телевізійній версії «жарти» ведучого вирізали, і глядачі побачили тільки найнижчі бали. Ну і нi для кого не секрет, що думка журі, яке оцінює невідому групу, дуже важлива.

      О. С.: — І знаєш, навіть цей момент говорить про те, що думка журі апріорі не є об'єктивною. Нас потім питали: — «А чого вам за останню пісню найнижчі бали ставили?»...

      — На вашу творчість якось вплинули поради, критика журі?

      Т. Г.: — Абсолютно ні.

      О. Дж. С.: — Вона радше вплинула на самих членів журі.

      — Якби схожий проект робили ви, що було б не так?

      Етері Горгішелі (бас-гітара, бек-вокал): — Ми б принаймні довели цю справу до кінця, а не тільки показали виступ і забули.

      О. С.: — Навіть той «Шанс», який не всім подобається, не тільки доводить все до кінця, а й розкручує потім своїх переможців.

      — Ну так, як це часто в українців: — пливли, пливли, а біля берега...

      О. Дж. С.: — ... не допливли.

      — Між іншим, у іншу програму такого штибу, яка родом зі Львова — «Український формат» — вас, мабуть, теж запрошували?

      О. Дж. С.: — Так, але ми відмовилися...

      — Чому?

      О. Дж. С.: — Це, радше, їхній формат. У нас — інший.

      — Зрештою, рано чи пізно ви обов’язково станете зірками. Сьогодні ви бачите це майбутнє? Переїдете до Києва, одягнетесь у найвідоміших модельєрів, «всє дєла»...

      Е. Г.: — Я хочу бачити своє майбутнє у колі цих людей, які зараз тут сидять. Головне, щоб ми були разом!

      — Свого часу гурт «Чорний вересень» співав «За правду», ви також зі сцени Майдану підтримали Помаранчеву революцію...

      Т. Г.: — Ми приїхали на Майдан, тому що хотіли висловити свою громадянську позицію, а потім виникла ідея заспівати грузинську пісню на Майдані.

      — ... Так от, вибори не за горами.

      О. Дж. С.: — Насправді існує багато інших варіантів заробити гроші на кліп: комерційні організації, є, врешті, друзі...

      — Ах, цей камерний Львів! Кореспондент «Львівської газети», яка підпорядковується дружині Олега (Катерині Сліпченко), бере у вас інтерв'ю, інше дружнє подружжя: — Володимир Кауфман — оформює для «Горгішелі» відеоряд для концерту, а Наталка Шимін — допомагає солісткам зі стилем...

      О. Дж. С.: — Так, як у рекламі, краще разом. Люди, які не прислухаються до порад інших і намагаються все робити самі, виглядають недолуго. А ці люди мають певний статус у мистецьких колах і їхній думці ми довіряємо — виходить незле.

      — Зараз у країні з'явилося багато гуртів, які взагалі невідомі на батьківщині, але концертують у близькому зарубіжжі. І я завжди у них питаю, що треба зробити, щоб ситуація змінилася?

      О. Дж. С.: — Повіситися.

      — Ну, я серйозно...

      О. Дж. С.: — Так я теж серйозно. В українську музику можна «пролізти» тільки через гроші, через якийсь серіал, там «Нє радісь красівой», Росію, або інші країни. Через Росію «вікно прорубали» «Океан Ельзи», через Францію — «ВВ»...

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>