Віктор Павлік «убив» діаспору

07.11.2003
Віктор Павлік «убив» діаспору

      Ук­ра­їн­сь­кий ши­ки­дим від­мо­вив­ся від мо­ря кон­цер­тів удо­ма, щоб зас­пі­ва­ти для ук­ра­їн­ців, які жи­вуть за кор­до­ном. І щоб зус­т­рі­ти­ся з всес­віт­ньо ві­до­мою спі­вач­кою Се­лін Ді­он. 27 ве­рес­ня Вiктор Павлiк виїхав до Шта­тів на про­хан­ня аме­ри­кан­сь­кої ком­па­нії «Міст» у то­ва­рис­т­ві му­зи­кан­тів гру­пи «Ши­ка Дам» та ві­до­мо­го ба­ле­ту «Дельс Арт». Не­за­ба­ром Пав­лік під­пи­сав кон­т­ракт із ме­нед­же­ром Се­лін Ді­он. Спі­вач­ка доз­во­ли­ла йо­му ви­ко­ну­ва­ти од­ну зі сво­їх пі­сень — «10 Days». Пав­лік по­чав тур­не. Пер­ше, що бу­ло, — вис­ту­пи пе­ред хрис­ти­ян­сь­ки­ми об­щи­на­ми в Сак­ра­мен­то. «Лю­ди пла­ка­ли, — роз­по­ві­дає Вік­тор, — ко­ли я ви­ко­ну­вав «Два кольо­ри». Це бу­ла, мож­на ска­за­ти, «бі­со­ва» піс­ня в гар­но­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва. І ма­лень­кі цер­ков­ки на двад­цять чо­ло­вік, і ве­ли­кі — на ти­ся­чу — бу­ли пе­ре­пов­не­ні. Зран­ку я спі­вав для п'ят­де­сят­ни­ків, удень — пе­ред бап­тис­та­ми, а вве­че­рі — пе­ред про­тес­тан­та­ми. (Ці­ка­вий факт: що­мі­ся­ця де­сять від­сот­ків сво­їх при­бут­ків Вік­тор Пав­лік від­дає на по­жер­т­ву новiтнiм християнським цер­к­вам).

      Фі­ла­дель­фія, Нью-Джер­сі, Ва­шин­г­тон, Дет­ройт, Клів­ленд, Чи­ка­го, Буф­фа­ло... Пе­ре­їз­ди вно­чі, а зран­ку про­ки­неш­ся, по­чис­тиш зу­би, пе­ре­ку­сиш в «ук­ра­їн­сь­ко­му» рес­то­ра­ні зроб­ле­ни­ми з кон­цен­т­ра­тів ва­ре­ни­ка­ми, де­ру­на­ми та бор­щем, ч-і-і-з, і — пі­шов на сце­ну! Хо­ча іно­ді вда­ва­ло­ся на­віть до му­зе­їв за­біг­ти. Нап­рик­лад, в'яз­ни­ця Аль-Кат­рас, у якій си­дів ко­лись ві­до­мий чи­казь­кий ган­г­с­тер Аль-Ка­по­не. «Уяв­ля­є­те, — роз­по­ві­дає Пав­лік, — вік­но, а вни­зу во­да на кіль­ка кі­ло­мет­рів, а в ній — аку­ли. Аль-Кат­рас — ос­тан­ній при­ту­лок гро­зи ган­г­с­те­рів. Там Аль Ка­по­не збо­же­во­лів і по­мер». Що­до кон­цер­тів, то про них Вік­тор мо­же го­во­ри­ти ці­ли­ми дня­ми. «Уяв­ля­є­те, в Чи­ка­го ми зіб­ра­ли ан­ш­лаг, і пів­за­лу бу­ло з Тер­но­по­ля. Зус­т­рів на­віть тер­но­піль­чан, у яких я ко­лись грав на ве­сіл­лі», — ка­же Вік­тор. «Ці­ка­во, всі за­пи­ту­ва­ли, як я став­лю­ся до Ющен­ка. Ка­зав, що всіх люб­лю. Але єди­ний пре­зи­дент для ме­не — Бог. Я по­за по­лі­ти­кою». Ще Вік­тор роз­по­вів про один зі сво­їх кон­цер­тів у... зви­чай­ній місь­кій шко­лі. Але, звіс­но, аме­ри­кан­сь­кі шко­ли сут­тє­во від­різ­ня­ють­ся від на­ших. Ак­то­ві за­ли там схо­жі на ве­ли­чез­ні в сот­ні місць ам­фі­те­ат­ри. «Див­но, — зга­дує Вік­тор, — ди­ви­ти­ся на їх­ню шко­лу. Там сто­ять ве­ли­чез­ні тур­ні­ке­ти, щоб пе­ре­ві­ря­ти, чи не за­ніс ти зброї чи яко­го за­лі­зяч­чя. Прос­та, без пон­тів шко­ла, а мо­ні­то­рів — си­ла-си­лен­на. І на сті­ні ви­сить ве­ли­чез­ний спи­сок пред­ме­тів, які не мож­на за­но­си­ти до при­мі­щен­ня. По­чи­на­ю­чи від мо­біл і пей­д­же­рів, за­кін­чу­ю­чи піс­то­ле­та­ми». Але, звіс­но, мав Павлiк і кон­цер­ти в за­лах, які не пос­ту­па­ли­ся роз­мі­ра­ми на­шо­му БК КПІ. Ме­нед­жер Вік­то­ра Пав­лі­ка і ди­рек­тор «Мusic Ра­діо» Ан­д­рій Ва­сін роз­по­вів ко­міч­ну іс­то­рію, яка тра­пи­ла­ся зi спiваком під час кон­цер­ту у ве­ли­чез­но­му чи­казь­ко­му Цен­т­рі ос­ві­ти. Пе­ред­кон­церт. Ось-ось має під­ня­ти­ся за­ві­са. І тут враз у за­лі ви­ру­ба­єть­ся світ­ло. Ко­ли на­реш­ті все на­ла­го­ди­ли, з-за лаш­тун­ків вип­ли­ває ус­міх­не­ний Вік­тор і ка­же: «Чи­ка­го! Ми у Ки­є­ві проб­ле­му зі світ­лом дав­но вже ви­рі­ши­ли. А у вас во­на що, і до­сі за­ли­ша­єть­ся ак­ту­аль­ною?!» Це ду­же спо­до­ба­ло­ся пуб­лі­ці, во­на вже з пер­ших слів за­ко­ха­лась у спі­ва­ка.

      24 жов­т­ня Вік­тор по­вер­нув­ся до­до­му. На цьо­му, ствер­д­жує спі­вак, йо­го ді­ас­пор­ні ту­ри не за­кін­чу­ють­ся. Ком­па­нія «Міст» зап­ро­по­ну­ва­ла Вік­то­ро­ві по­ї­ха­ти до Іс­па­нії та Пор­ту­га­лії. «Бу­ду про­во­ди­ти лік­неп, — ус­мі­ха­єть­ся Пав­лік, — за­раз за кор­до­ном не зна­ють до пут­тя, хто та­кий Шев­чен­ко, — той, що вір­ші пи­cав, чи той, що у фут­бол грає. Але все при­хо­дить із ча­сом. Я ду­маю, що мож­ли­вість ук­ра­їн­сь­ко­му спі­ва­ко­ві да­ти кон­цер­т­ний тур за кор­до­ном уже від­к­ри­ває якісь го­ри­зон­ти пе­ред на­шою ес­т­ра­дою».

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>