Батьки і зірки

03.11.2005
Батьки і зірки

Руслана з мамою: дикi танцi танцюють всi.

      Ніна Аркадіївна Лижичко та Іван Олександрович Вакарчук зі своїми чадами зараз бачаться рідко, деколи зідзвонюються. Але не нарікають. Вони виховали, без сумніву, успішних дітей. Як? Кажуть: не заважали, а слухали. Щоб знайти першопричини сьогоднішньої популярності наших музичних «намбер ван», щоб послухати історії про їхні конспекти та прогуляні заняття — такі у всіх бувають, — щоб потиснути батьківську правицю та поговорити про жіночі секрети з мамою, щоб відчути, як переживають славу дітей їхні батьки і що бажають їм зараз, коли ті досягли, зрештою, всього, «УМ» відрядилася до Львова — колись тут рахували сплячих левів дівчинка Руслана та хлопчик Славко.

      Усі ми родом iз дитинства. І наші сьогоднішні успіхи, фобії, вибір професії та ще багато чого починаються з того вузлика, який зав'язали нам батьки синьою чи рожевою стрічкою на конверті для немовлят. Це вже потім ми станемо дуже самостійними і думатимемо, що самі зробили себе, зазвичай забуваючи два найпростіші на світі слова — «мама» і «тато».

 

«Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм»

      Своїм найближчим другом Святослав Вакарчук називає батька. Цьогоріч навіть дали одне одному слово: наступного літа батько і син у своїх щотижневиках знайдуть білі сторінки, де напишуть «відпустка», і нарешті відпочинуть разом. Не секрет, що Іван Олександрович Вакарчук— ректор Львівського національного університету імені Івана Франка. Свого часу Святослав продовжив сімейну традицію і закінчив тут фізичний факультет. Але одразу думається, що, по-перше, вчитися на факультеті, де викладає батько, простіше простого, а по-друге, закінчити його, махнути рукою і стати музикантом — таке, бодай на початках, навряд чи кому, надто батькам, сподобається. Отож тим, кому таке подумалося, Іван Олександрович відповідає, що музична діяльність сина йому імпонує, у фізиці він досягнув би того ж, єдине, що не в такому юному віці.

      — Щоб хтось його змушував йти на фізичний факультет — ні. У нашій сім'ї взагалі такого немає. Він хотів у консерваторію. А не потрапив туди з однієї простої причини: не мав музичної десятирічки. Чому? Ми його віддали в музичну школу ще в шість років, бачили, що йому це вдається. Вже в два роки він знав не один десяток народних пісень, особливо завдячуючи бабці з боку Світлани (мами Славка. — Авт.). Отож ходив на скрипку, але Славко — лівша, це і стало перешкодою для подальшої музичної освіти. Потім він уже сам пішов у музичну школу, та для вступу в консерваторію кількох років було замало, тому туди так і не вступив. І лише тому. А вибір фізичного факультету, можливо, частково був навіяний цією сімейною традицією — хоча от молодший син Олег сказав, що досить у хаті фізиків — я буду біологом, — а можливо, тому що фізика йому теж вдавалася. А Славко ще в школі брав участь в олімпіадах, учився в Малій академії (при ЛНУ ім. Івана Франка), а потім навіть там викладав, написав дисертацію, мав чудові виступи, і в іноземних журналах, причому статті, які стосуються переднього краю фізичної науки, наприклад суперсиметрична квантова механіка. І врешті покидати цю сферу, мені здається, йому було боляче. Знаєте... (робить паузу, підбираючи слова) ми неодноразово говорили на цю тему, він сказав: «Я краще своє буду мати, ніж скажуть, що ти фізик, і от син теж тут на кафедрі...»

      Я Святославові завжди кажу: «Якщо ти відчуваєш у собі сили творити — роби це!» Адже це таке щастя, коли щось творче вільно йде зсередини, і його не зупиниш.

      — Тобто ви не строгий батько?

      — Ми з дітьми мали лише одне застереження — говорити правду. А решта — вони виробляли, що хотіли.

      — Свого часу ви розповідали, що бодай половину новин про сина дізнаєтеся з повідомлень ЗМІ. З розвитком технологій ситуація, мабуть, змінилася...

      — Так, от сьогодні зранку говорили, вчора зв'язувалися. Перед кожним концертом, про який знаємо, ми обов'язково телефонуємо йому і хвилин десять розмовляємо, щоб він краще налаштувався.

      — Я бачила графік концертів під час туру на підтримку альбому «Глорія» — щодня виступ в іншому місті. Отже, доведеться вам телефонувати кожного дня...

      — Так, а ми так і зідзвонюємось! По декілька разів на день. І з молодшим сином теж. От щойно з Олегом розмовляв. Він теж із дружиною живе в Києві. Коли приїжджаю в столицю, заходжу і до тих, і до тих. Гарні стосунки з невістками... Знаєте, це природне прагнення мати біля себе рідних людей, але важливо усвідомлювати, що їхнє щастя — там. 

      — Ви поєднуєте управління університетом з викладацькою роботою. Бувало, заходите в аудиторію, а на парті лежить зошит з чиїмись конспектами всередині і обличчям вашого сина на обкладинці? Що відчуваєте ви в цей момент?

      — Так, я бачив такі зошити. Перша асоціація зі студентськими роками Славка. Я ж йому теж лекції читав, згадую, де він на цих заняттях сидів. І до речі, до його конспекту я звертався, упорядковуючи свою книгу про квантову механіку у 1997 році. Знаєте, коли читаєш лекцію, то конспектами не користуєшся, а з голови пишеш біля дошки десятки і десятки формул, то пливеш у цій творчості, і відтворити цей потік знову неможливо. Тобто він настільки акуратно і влучно записував мої слова, що мені було значно простіше працювати над цим підручником.

      — А яка мелодія стоїть на вашому мобільному телефоні?

      — Зараз подивимося (Іван Олександрович встає і шукає в іншій кімнаті свій телефон). Так, спробуємо, — говорить він, вдивляючись у дисплей мобільного і примружуючи очі. — Диктуйте ваш номер, бо я свого не знаю, я вам зателефоную, а потім — ви мені.

      — Вісім, нуль... сорок вісім...

      — Ви пам'ятаєте? Я цього, мабуть, ніколи не запам'ятаю...

      Коли я натискаю на клавішу «подзвонити», з телефону Івана Олександровича лунає мелодія пісні «ОЕ» «Друг» («Якби колись сказала ти мені»).

      — То це буде вам відповіддю.

      — Слухаєте у вільний час музику сина?

      — Так, є записи. Але в тому всьому шоу-бізнесі більше орієнтується дружина. Тільки там якась прем'єра «ОЕ» чи що, вона мене тягне, от дивися... На його концертах я був лише кілька разів.

«Напевно, даремно була я надто чемна»

      Батько Руслани родом із Рогатина, Івано-Франківської області, бабця і зараз живе у селі Конюшки Рогатинського району. Тут маленька Руслана проводила майже всі літні канікули. А дідусь та бабуся по маминій лінії народилися на Уралі, тож Ніна Аркадіївна — росіянка. Мама працює менеджером із реклами у рекламному агентстві «Медіа ініціатива захід», що входить у продюсерський центр «Люксен», який Руслана створила 10 років тому. «Тому абсолютно не дивно, що я не в Києві, де в неї є своя команда, а тут, у Львові, де теж потрібні люди», — говорить Ніна Аркадіївна, паралельно відповідаючи на дзвінки мобільного. Дзвенить він мелодією «Диких танців».

      — Вона не була ні маминою, ні татовою донцею, завжди — сама собою, — розповідає мама Руслани, — і такий творчий шлях їй дало або небо, або вона сама його зробила. Єдине, що повинні, як на мене, робити батьки — це скеровувати або підтримувати дитину: якщо вона не хоче танцювати, то не тикати її в балет, скажімо. Хоча з Русланою все було видно зразу. Тож ми одразу віддали її в експериментальну музичну школу, де діти займалися з 4 років, потім — звичайна музична школа. А коли Руслані було десять, я перевела її в студію при консерваторії, яка вже давала юридичне право на вступ. Тоді з десятирічкою в консерваторію вступав мало хто, зазвичай, треба мати за плечима музичне училище, чи ще щось, і вона була єдиною за всі 150 років, кому вдалося стати студентом факультету хорового диригування одразу після загальноосвітньої школи.

      — Ох і важко уявити мені Руслану, яка гризе граніт науки...

      — І в козаки-розбійники по підвалах ганяла, і вікна м'ячем розбивала. І вчилася непогано, тягнула на срібну медаль, а оскільки консерваторія не вимагала тих зусиль, то ми більший акцент робили на музиці. Вона — наполеглива, весь час віддавала музичній студії. Хоча, ви знаєте, як усі діти, могла і сачконути, і не поїхати, а сказати, що трамвай зійшов з рейок, і була страшна аварія, а сама в той час десь там у парку з дівчатами бабу снігову ліпила, чи ще щось. Але от чим вона справді жила — це її ансамбль, якщо вона туди не потрапляла, це було найгіршим покаранням. Ходила туди сама — ніхто її не змушував.

      — Руслана розповідала, що попри свою непосидючість, вам вдавалося її втихомирити. Але її сьогоднішня енергія вже не вкладається в жодні рамки. Як «справляється» материнське серце з такими вояжами?

      — Деколи новини про неї доводиться читати з газет — вона не завжди встигає передзвонити, та й я маю своє. На Майдані побачила я її тоді взимку, в светрику одному, роздягненою, біля цих хлопців з кийками, переживала. Не тому, що біля хлопців, а тому що без одягу, так вона і захворіла наступного дня...

      — А ви хотіли їй такої долі?

      — Від «хотінь» батьків тут усе одно нічого не зміниться. От вона прийшла і сказала: «Мам, я їду на «Євробачення», тому що я хочу себе спробувати», і вона це зробила. Хотіла вийти заміж, вона нас не питала, тільки поставила до відома, але чи були ми за, або проти — ролі не грало. Якщо батьки чогось хочуть, вони не праві. Діти хочуть, а не батьки. Батьки можуть бажати в своєму житті, наприклад народити або не народити. Але, незважаючи на це, я була до неї надто вимоглива, і, можливо, саме завдяки цьому вона так само ставиться не тільки до себе, а й до людей, з якими працює. З нею залишаються люди, які працюють так, як хоче і розуміє вона.

      — Знайомі розповідали мені, що бачили, як ви з Русланою вибирали парфуми в одному з косметичних магазинів, начебто для вас. Чи часто отримуєте подарунки від доньки?

      — Ні. Нічого вона мені там не купувала. Плітки ще не таке розкажуть, он чула, що в неї вже дитина є... А вона дарує... ну от мені сподобалися її парфуми, вона каже: «Бери». Або подарувала їй якась косметична фірма великий кошик з косметикою, а вона їй не потрібна, дарує мамі. Ми з нею були в Ізраїлі, вона купувала косметику, і мені також купила. А так щоб ми з нею в магазин ходили... Для того я і працюю, маю зарплату. А її заслуга в тому, що вона створила мені умови для роботи. Я вже десять років працюю на «Люксен».

      — Скажімо, що вона подарувала вам минулого року на уродини?

      — Сьомого січня в неї був концерт на майдані Незалежності, а в мене — ювілей. І ясна річ, я була з нею, вона покликала мене на сцену і перед десятитисячною аудиторію сказала, що я — її мама, і сьогодні святкую день народження. Я тільки хотіла сказати добре слово, ну, там «дякую», Руслана забрала мікрофон і сказала: «Мамочко, все, що там у нас далі за програмою?». Хоча все, що треба, вона мені купує. Якби мені, наприклад, захотілось би машину, то вони б мені її купили.

      — «Вони» — це Руслана й Олександр Ксенофонтов?

      — Так, він мені — така ж рідна дитина. Дві однакових дитини. Що в його мами, що в мене. Вони вдвох — великі трудоголіки... І на відпочинок абсолютно не зважають. І це, мабуть, такий єдиний «нездоровий» для її організму момент. Тому що вона не п'є, не курить, раціон у неї, можна сказати, правильний. Якщо є можливість приїхати до Києва, то обов'язково привожу для них домашню їжу. Руслана в цьому плані зовсім не вибаглива, я можу привезти і рибу тушковану, і рибні котлетки вона любить, і курочку може з'їсти. А вже їдять мало!.. Як горобці дзьобнуть щось... Ото привезеш відро (в переносному значеннi, звичайно) тих котлет, а з'їдять половину... і що з ними робити?