Лицар, який обскакав час

06.10.2005
Лицар, який обскакав час

      Спеціальне опитування, проведене Нобелівським інститутом в Осло, визначило найкращий літературний твір усіх часів. Найвизначніші письменники сучасності оцінювали твори Гомера, Шекспіра, Толстого, Достоєвського, Фолкнера, Кафки, Маркеса та інших письменників. Серед усіх шедеврів найкращим в історії людства було визнано роман Сервантеса «Дон Кіхот», 400-річчя з дня появи якого світова культура відзначає цього року.

      1605 рік навряд чи можна вважати щасливим для культури Іспанії, яка переживала часи втрати колишньої величі. І, як завжди трапляється в епоху змін, вона була позначена появою в Іспанії шеренги чудових письменників, художників, вчених. Недарма часи на перетині XVI і XVII століть, коли жили і творили Сервантес, Лопе де Вега, Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо, Гонгора, Ель-Греко, Веласкес, Мурільо, попри всі жахіття інквізиції прийнято називати «золотим часом». Європа переживала бурхливу й тривожну добу соціальної депресії. Розквітли містичні настрої, релігійний фанатизм. «Життя є сон» — саме так зветься співзвучна тодішньому безчассю драма Педро Кальдерона. Але навряд чи серед усіх тодішніх біографій знайдеться схожа на життя Сервантеса. Доля «вишкірилася» на нього від самого дня народження. Про нього говорили: «Якщо так писати змушують його злидні, то дай Боже, щоб він ніколи не жив заможно».

      Його роман «Дон Кіхот» став своєрідною енциклопедією тодішнього життя Іспанії. До вуст божевільного «лицаря сумного образу» автор вклав пережиті ним самим уроки внутрішнього зростання. Фігура зворушливого старого, який грається в життя, мов дитина, романтика, який плутає чудову мрію з жорстокою дійсністю, героїчного втікача від реальності, стала символом благородних, але безплідних зусиль. Його образ назавжди закріпився в мистецтві, філософії, у політичному символізмі. А такі «стовпи» іспанської філософської думки, як Мігель де Унамуно та Хосе Ортега-і-Гасет, вважали цей безсмертний твір квінтесенцією національної ідеї Іспанії.

 

Життя як роман

      Народився Мігель Сервантес де Сааведра 29 вересня 1547 року в сім'ї скромного аптекаря, яка належала до ідальгії — дворянства, позбавленого статків, і жила в злиднях («...бідність притаманна ідальго»). З 1570 року він — в Італії, на службі у кардинала Аквавіва. 7 жовтня 1571 року Сервантес узяв участь у знаменитій морській битві при Лепанто, коли об'єднаний флот Священної ліги (Іспанії, Папи Римського і Венеції) розгромив турецьку ескадру. З тих пір він не володів скаліченою лівою рукою — «до невмирущої слави правої». П'ять років, проведених Сервантесом потому в Південній Італії, дали йому можливість грунтовно познайомитися з вершинами ренесансної літератури та філософії. У своїх творах письменник неодноразово посилається на персонажі Святого Письма та арабського книжництва, на найвеличніших представників античної літератури, ідеї Еразма Роттердамського.

      26 вересня 1575 року корабель, на якому Сервантес повертався до Іспанії, був захоплений турецькими піратами. П'ять років Сервантес пробув в Алжирі та на землях нинішньої Чорногорії. Роки неволі наклали відбиток на його світосприйняття. Врешті на гроші, зібрані сім'єю Сервантеса, його викупили монахи-тринітарії. Однак на батьківщині він виявився нікому не потрібен. Усі думки королівського уряду Іспанії були спрямовані на підготовку захоплення узбережжя Англії. У 1587 році Сервантес став комісаром із закупівлі зерна та олії в Андалусії для «Непереможної Армади» Філіпа II. Сервантесу довелося реквізувати пшеницю, яка належала духовенству. І хоча він виконував наказ короля, його відлучили від церкви. За підозрою у заборгованості перед короною він тричі (у 1592, 1597 та 1602 роках) опинявся за гратами.

      У 1604 році переїхав до Вальядоліду, а з 1608 року постійно жив у Мадриді. Сестри і дружина Сервантеса прийняли чернечий постриг. Із позашлюбною дочкою стосунки не склалися. Сам він у 1609 році вступив до «Братства рабів Святійшого Причастя», а у 1613 році став терціарієм, членом релігійного Братства Францисканського ордена.

      Помер Сервантес в Мадриді 23 квітня 1616 року. Сьогодні цей день в Іспанії відзначається як День літератури.

Проза буття, переможена сміхом

      Сервантес розпочав писати свій безсмертний роман під час одного з трьох тюремних ув'язнень (найпевніше, 1602 року). 1605 року була опублікована перша частина «Хитроумного ідальго Дон Кіхота Ламанчеського» (El ingenioso hidalgo Don Quixote de la Mancha), а 1615 року — друга частина. Але ще раніше, 1614 року, їй передував фальшивий другий том «Дон Кіхота» якогось Алонсо Фернандеса Авельянеди. Автор цієї фальшивки, який сховався під псевдонімом, вочевидь, користувався високою підтримкою. При цьому в проміжку між виходом у світ першої та другої частин справжнього  «Дон Кіхота», у 1613 році, вийшов у світ другий за своєю літературною значимістю твір Сервантеса — «Напучувальні новели».

      Іспанський літературний офіціоз приписав авторство роману моріску (мавру, мусульманину) на ім'я Сід Ахмет бен-Інхалі. Рукопис, за їхньою версiєю, Сервантес начебто придбав на ринку в Толедо і дав його перекласти якомусь мавру. Спростуванням цього незграбного припущення слугує хоча б той факт, що цей багато в чому автобіографічний роман — очевидна художня антитеза до ісламської ментальності як «іншої», як приводу для гротеску. Провівши п'ять років у турецькому полоні, автор побував у своєрідному «культурному задзеркаллі». При цьому вся попередня західноєвропейська куртуазна поезія (яку передусім і пародіював Сервантес) перебувала під великим впливом арабської любовної лірики. А самих іспанців, які пережили реконкісту лише століття тому, Європа ще довго називала «арабами».

      Тож наковтавшись дійсності, далекої від поширених на той час слинявих сантиментів, Сервантес мав різноманітні підстави висміяти недоладність лицарських романів, подолати лицарську ідеологію як таку. У цьому сенсі геніально влучним є вибір головних героїв роману, носіїв могутнього комедійного заряду. Реальний ідальго Алонзо Квізадо — бідний, старий, самотній, хирлявий. Його щит — картонка, меч — іржава залізяка, шолом — понівечений тазок, а конячина — благенька шкапа. Його зброєносець — вайлуватий селюк, а дама серця — незграбна баба з іспанського закапелку. Він  типовий представник ідальгії — дрібної декласованої шляхти, який виродився у «різночинного інтелігента», пререкотиполе без коренів. Нагромадивши на себе імідж і долю Дон Кіхота, він захоплено грає у мандрівного лицаря, як хвацький парубійко у «козаків-розбійників».

      Прагнучи творити добро на свій розсуд, завдає мороки людям, по зав'язку ситим такими непроханими «благодіяннями». Між ним та живим життям — стіна історії. Він став її живим уламком. Дон Кіхот у полоні всемогутньої і рятівної влади міфу, який звищує героїчну миттєвість до епохального масштабу! Це бунт людини, яка безсила перемогти історію, несприйнятна і до сучасності, і до майбутнього. Своїми кумедними «героїчними» витівками він стверджує один з головних законів комічного — невідповідність між свідомістю і можливостями героя. Наш герой  жалюгідний і смішний у своїх намаганнях наслідувати величне минуле. Історія відступила від нього на той крок, який відділяє велике від смішного. Дон Кіхот, який так і не спромігся зжитися з реальністю, ось вже чотири століття сприймається як достоту схибнутий дивак.

      Однак геніальність Сервантеса саме в тому й полягає, що він дав нам привід замислитись: а чи насправді ця оточуюча реальність така вже доладна, щоб бути бажаним ідеалом. Головна риса «іграшкового» лицаря вища за його дивацтва — він ніколи не втрачає духу, не впадає у відчай — чеснота, шанована за будь-яких реалій. Наслідок історичного дальтонізму — відсутність сумнівів, нестримний оптимізм, всеохопна впевненість у реальності своїх фантазій. А це вже привід, швидше, для заздрощів. Усвідомивши своє безумство і свою приреченість, він перестає бути комічним, стає трагічним  «лицарем сумного образу». Недаремно у другій частині на додаток до Дон Кіхота з'являється ще один мандрівний «лицар дзеркал» — символічний антипод «лицаря сумного образу».

      «Дон Кіхот» став пародією не лишен на лицарський роман, а й на всю схоластичну вченість, псевдопоетичну риторику і патетику пізнього Відродження, продовжив велику справу очищення суспільної свідомості. На півсторіччя раніше третій стан епохи зрілого Ренесансу вибухнув двома шедеврами сміхової культури — «Гаргантюа і Пантагрюелем» Рабле та «Хвалою дурості» Еразма Роттердамського, чий сміх уже багатьом поколінням допомагає долати неоковирність оточуючого життя. Ці титани високого Відродження немалою мірою заклали наріжний камінь літератури структуралізму, дітища нашого часу, виростили на своїй творчості Мішеля Фуко, Умберто Еко та пізніших постмодерністів, чиє кредо — гротеск, тобто гра за самою суттю.

      Сміхові шедеври Ренесансу так само, як і їх послідовник Сервантес, на практиці обгрунтували значення літератури як мистецтва заради мистецтва, викривальну силу сміху, його «санітарну функцію». В нашому повсякденному розумінні (а в часи Сервантеса — й поготів) реальним вважається почасти зовсім не те, що відбувається насправді, а якийсь звичний нам перебіг подій, попередня налаштованість (установка), псевдореальність, за французьким філософом Роланом Бартом — «симулякр» — своєрідна «самоомана, що нас звеличує», несправжнє «начебто життя», коли не живеш, а прикидаєшся, що живий. Адже нам значно приємніше бачити не суще, а бажане. В той же час будь-яка пригода (тіла чи духу) заперечує, долає звичну і безпечну (і тому — безплідну) реальність. Саме таким бунтом проти дійсності (але не тієї, що допомагає нам жити, а тієї, яка нагромаджує облудні підробки) і став життєвий подвиг «блаженного старигана» із дірявим тазком на голові.

Донкіхотизм — вічна надія людства

      У кращих традиціях гіпертрофованого романтизму епохи високого Відродження вигадка Сервантеса виявилася бажанішою за дійсність, своєрідною соціальною анестезією. З XIX століття Дон Кіхота стали розуміти як психологічне явище, філософську категорію. Він проголошений загальнолюдським символом, вічним супутником людства. Книга поклала початок сучасному європейському роману, дала поштовх самоусвідомленню у сенсі «герой і натовп». Такі інтелектуали як Шеллінг і Гегель, Вудсворт і Гюго, Достоєвський і Мережковський бачили велич Дон Кіхота в тому, що, нехтуючи усіма матеріальними розрахунками, він прагне подолати практицизм маси, яка, за словами Гейне, — завжди «колективний Санчо Панса, який перетворює стяг подвижника на ковпак блазня». На їхню думку, головні герої роману — це вияв амбівалентності, вічного внутрішнього контрасту між ідеалізмом і матеріалізмом, альтруїзмом та егоїзмом, які борються в людській душі, вияв безмежної віри людини та її ницої приземленості. Романтик Байрон шле прокляття на адресу Сервантеса, сатира якого «дух лицарства в Іспанії понівечила». Для Філдінга, Смолета, Гоголя, Доде, Флобера Дон Кіхот — особистість, яка долає обмежене сьогодення, фігура велична, а не комічна. На думку Тургенєва, «коли переведуться такі люди, як Дон Кіхот, у книзі історії нічого буде читати».

      Герой, який вийшов з-під пера творця блазнем, в перебігу історії перетворився на святого. Такі безумці, як Дон Кіхот, архетипні у своїй «харизмі неповноцінності», яка дає магічну владу над думками через фізичну потворність чи духовне юродство. Адже це їхній тягар — довести «культурну експансію» до позамежності, до абсурду, навіть до надлюдськості. І як стяг на чолі цієї місії Дон Кіхот, людина не від світу цього, є головним рушієм прогресу, символом, який вивищується над часом. А донкіхотизм стає вираженням усього найвеличнішого і героїчного в людині.

      А сам роман постає як антисатира, в якій нормальні душевні поривання в бездушному і неромантичному світі здаються божевільними. Адже «лицар сумного образу» — носій неосяжної логіки Всевишнього, неспівмірної з людською. В міфології практично всіх народів світу зустрічається нероздільний дует персонажів — «культурний герой» і «трікстер» (трюкач, витівник, дивак). На відміну від звитяжних здобутків культурного героя, шукача нового знання для людства, амплуа останнього — гротеск, нісенітниця, кепкування, кураж. Для повсякденної свідомості він — миршавий маргінал, юродивий, блажений. Проте завжди — вільна птаха. Його призначення — нагадувати нам, що за «цивілізованість» доводиться платити свободою.

      Без нього світ був би сірим і передбачуваним, а суспільство загрузло б у нудоті й «правильності», залишалося б несприйнятливим до власних проблем, неповноцінним. Без такого героя не від світу цього в культурі не трапиться того «священного безумства», яке, власне, і рухає історію. Адже вчинити всупереч усьому, що знає людство, для цього треба бути генієм рівня Ейнштейна. Світова культура сповнена такими диваками: це Ходжа Насреддін, казковий Іванко-Дурник, бравий вояк Швейк, герої Свіфта, Платонова, Шукшина, герої радянських анекдотів. Сервантес подарував світовій культурі безсмертного і героїчного безумця, якого іспанці згадуютть з незмінною гордістю і заздрістю: pobresito loco — «бідненький дурник».