Мирон Кертичак.
— Пане Мироне, чи очікували українці Польщі рішення про створення Українського iнституту нацiональної пам’ятi?
— Рішення про створення такого інституту має принципове значення для дослідження національної історії, пам'яті народу, документування фактів системних злочинів тоталітарної держави проти власного народу, викриття системи «стукачів». Це важливо хоча б тому, що до того ця справа була у занедбанні. Візьмімо хоча б проблему поховань жертв війни та післявоєнного періоду, жертв репресій сталінської епохи. Як вчить приклад Польщі, справи подібного характеру слід вирішувати на державному рівні. В Україні, як ми знаємо, тими справами займались організації, відповідальні за комунальне господарство, — комунальні цвинтарі. А це дуже далеко від бажаного рівня вирішення питань багатостороннього, а часом міждержавного характеру.
— Повертаючись до досвіду Польщі, згадаємо, що він передбачає також правничі аспекти, люстрацію. Чи можливо це в Україні?
— Зауважмо, що в Польщі люстрація є фактично політичним процесом. Не знаю, чи в Україні ситуація дозріла до цього рівня. Напевно, для чистоти публічного життя потрібно висвітлювати у пресі, хто, коли і чим займався. Національними героями часто прикидалися люди, котрі були негідниками. Таких у новітній історії України було багато і не можна забезпечувати їм системної гарантії. Інше: у Польщі проблемами історичної пам'яті, піклуванням про жертви репресій займається декілька установ: і Інститут національної пам'яті, і Рада охорони пам'яті боротьби і мучеництва, і Управління у справах ветеранів і репресованих осіб. На окреслення історичних проблем, як бачимо, є три державні установи, котрі працюють щодня. В Україні треба принаймні з чогось почати. Поглянути хоча б на історію Голодомору, що вимагає повноцінного системного підходу, розв'язки. Є необхідним заснування Інституту досліджень Голодомору.
— Чи робляться спроби скоординувати зусилля різних громад української діаспори, може, навіть вимог стосовно новостворюваної організації?
— Поки що йде розмова на рівні ідеї створення Інституту пам'яті. Ми як українська громада в Польщі очікували б ясної та послідовної позиції щодо історії та місць пам'яті українства в Польщі. Ми хочемо відчути реальний підхід української адміністрації до наших проблем. Досі проводилися розмови, консультації на ці теми, був напрацьований певний досвід. Важливо, аби ці моменти були закріплені позиційно, комплексно.
— Об'єднання виступило співорганізатором низки цікавих семінарів «Україна—Польща: важкі питання», де розглядалося чимало міжнаціональних проблем. Чи надалі планується проведення таких заходів?
— Думаю, що акції, подібні до згаданої, мусять стати прерогативою наукових установ. Ми як громадська структура спільно з партнерами з України та Польщі ініціювали проведення цих семінарів, маючи на увазі необхідність послідовного і методологічного випрацювання позиції українського наукового світу в питаннях польсько-українських взаємин, котрі були занедбані. З іншого боку, ми спостерігали, як на всіх рівнях, починаючи від побутового — через політичний, науковий і науково-популярний поляки змогли показати це через відзначення 60-ї річниці волинської трагедії. До дебатів на цю тему українська сторона виявилась неготовою. А названі конференції, вважаю, посприяли тому, аби зародилися можливості до проведення цих дискусій у формі діалогу.
Очевидно, потрібне задіяння з української сторони більшої кількості коштів, фондів. Існувала потреба в напрацюванні української бази матеріалів, щоб наша сторона не виглядала так бідно на тлі підготовлених польських істориків. Це було важливим уроком для всіх нас, щоб побачити потенціал, спроможність українських науковців. Навряд чи ці семінари принесли відповідні наслідки, оскільки, переконаний, є ще чимало історичних фактів, що тільки чекають на оприлюднення. Щоб показати справжні лаштунки історичних подій, принаймні з воєнного та повоєнного періоду. Це наслідок того, що багато істориків в Україні займалися не дослідженнями, а історичною пропагандою. Результати цього підходу досі споживає молоде покоління. Ситуацію треба змінювати, і Інститут національної пам'яті був би до цього процесу якнайбільш відповідною організацією.
— Пане Мирославе, чи є перспектива, що український Iнститут нацiональної пам’ятi буде таким же потужним, як польський?
— Це залежатиме від його програми. Поки що, окрім повідомлення, що такий інститут створюється, немає ніякої інформації. Думаю, багато залежить від позиції українських вчених. За останні 15 років багато що було зроблено істориками, які мали доступ до архівів. Є в Україні група дослідників — Ярослав Дашкевич, Ярослав Ісаєвич у Львові, Юрій Шаповал, Володимир Сергійчук у Києві, які можуть без комплексів, на базі фактів, по-партнерськи розмовляти на польсько-українські теми. Утім Інститут iсторії в Києві та його львівське відділення виглядають консервативними. Не говорячи вже про інші історичні осередки — харківський, одеський.
Також боюся невпорядкованості українського законодавства. Нині в Україні є більша небезпека, ніж у Польщі, надати такій установі повноваження, що призведуть до конфліктності. Все ж українська дійсність є відмінною від польської. В Україні кількість осіб, які були у партії, комсомолі, — набагато більша. Польський інститут, який критикують політики і ліві, і праві, відіграє роль установи самоочищення. Абсолютно праві і Ющенко, і Кваснєвський, коли закликають: віддаймо минуле спершу на вивчення історикам. На базі висновків учених можна буде приймати те чи інше рішення.
— Польський Інститут активно займається проблемами національних меншин. Чи не було б це для українського закладу «ходом убік»? Адже іноді закидають, що «польський ІПН займається не польською пам'яттю, а німецькою, українською і єврейською».
— Не можна сказати, що польський інститут займається винятково національними меншинами. У регіональних відділеннях, — наприклад у Любліні чи у Ряшеві працюють історики, які між іншим також займаються проблематикою національних меншин. Думаю, що для України така стежка не була б властивою. Київський інститут повинен спершу відважно глянути на те, що відбувалося у межах української етнічності, протягом певного періоду. Напевно, тоді питання меншин трактуватимуться по-іншому. І не тільки подiї 40-х рокiв на Волинi, а і єврейське питання, починаючи від Петлюри, переховування митрополитом Шептицьким рабинів, багато iнших тем аж до сьогоднішніх днів. Відомо, що деякі сили, котрі мали опосередкований вплив на покійного Папу Івана Павла ІІ, блокували беатифікацію Андрея Шептицького.
Постане також проблема підручників. Як усі ми знаємо, коли вийшов новий підручник для 5-го класу із розділом про Помаранчеву революцію, відразу знайшлися люди, котрі почали його критикувати. Україна не готова ще до створення універсального підручника. Він потрібний, бо було стільки забріханості в українській історії, що все треба врешті озвучити. Питають, приміром, чи був героєм України Нестор Махно? Чи був героєм Кузнєцов на Рівненщині? Ми будемо завжди ходити на межi політики, і це в моїй уяві є великою небезпекою в умовах ще не дуже стабільної політичної ситуації в Україні. Відповідно постав би і польський контекст, і угорський, і румунське питання. Треба одразу усвідомити, що надійде черга і до окреслення реальної позиції в українсько-російських взаєминах.
— Чого б очікували українці у Польщі від українського ІНП?
— О, дуже багато! Перш за все визнання. У межах нинішньої польської держави залишилися етнічно українські землі. Треба дати відповідну оцінку тому, що сталося у 1944-1947 роках, депортацiя в Україну і, звичайно, 1947 рік. І не прикриватися, як це роблять часом українські політики, тим таки що в 1990 році польський Сенат засудив акцію «Вісла». Той-таки польський Сейм, навіть коли можна було підняти це питання, як на початку цього року, досi цього не зробив.
Слід сказати про українців у Польщі у контексті останнього перепису. Ми знаємо, що на Північ і Захід Польщі було вивезено 150 тисяч, а тепер записалося українцями усього 30 тисяч. Це при тому, що маршалек Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич повідомив, що в самому тільки Ольштині і околицях українців мало би бути вже сто... надцять тисяч.
Це має бути одним із козирів у розмові з польськими політиками. Про це теж варто згадувати, бо, за польським законодавством, всі репресовані при комуністичному режимі в Польщі були повністю реабілітовані й наділені усім, що потрібно. Та чомусь із цього ж закону вилучена українська національна меншина. Навіть ті, ще живі 167 чи 160 чоловік, які сиділи в концтаборі в Явожному, були биті, карані, мучені, але котрих не встигли засудити, мусили «заднім ходом» домагатися визнання. На жаль, до цього часу позиція Києва є досить слабкою.
Скажімо, Об'єднання українців у Польщі свого часу приготувало безліч документів, подань про стан українських справ у Польщі для послів уже незалежної України. Донині немає жодної реакції на них. Україна повинна створити врешті групу експертів, яка займалася б проблематикою суміжних держав, — це стосується Білорусі, Росії, Словаччини. На такі кроки українці поза межами України дуже чекають. Українське законодавство не є до того готове. Взяти хоча б статус закордонного українця. Він є недовершеним, недоробленим, розмитим, а ця справа могла би бути ще одним стимулом з боку Києва, аби підняти діаспору — щоб нас трактували не як щось додаткове, а як частку українського етносу.
Розмовляв Роман КАБАЧІЙ.
Варшава—Люблін.
Мирон Кертичак народився 29 січня 1955 р. в Жугенях Бранєвського повіту в Польщі. У 1983 р. закінчив відділ фізики Гданського університету, а в 1998 — Головну торговельну школу у Варшаві зі спеціалізації менеджер культури. У 1974—1989 рр. — діяч гуртка Українського суспільно-культурного товариства у Гданську. Від 1976 р. по 1989 р. працював у Гданську журналістом-фоторепортером. Член Спілки журналістів Республіки Польща. У 1989—1990 рр. заступник голови УСКТ. У 1990—1996 рр. — секретар Об'єднання українців у Польщі. У 2001 р. на І з'їзді Об'єднання обраний головою ОУП. Заступник голови Європейського конгресу українців та член президії Української всесвітньої координаційної ради.
Мирослав Вербовий (Кирилків) народився 1939 у Корні (Люблінське воєводство, Польща) у родині українців. 1963 року закінчив Київський університет ім. Шевченка, філологічний факультет. У 1968—72 роках студіював журналістику й політологію у Варшавському університеті; магістр політології (міжнародна політика). 1963—64 — викладав у у Гданському університеті. У 1964—92 роках працював у пресовому агентстві «Вспулчесне». У 1989—90 роках очолював Українське суспільно-культурне товариство. З 1993 року — член Проводу ОУН. Головний редактор тижневика «Наше слово». Заслужений журналіст Польщі (1981); золотий і бронзовий хрест «Заслуги Польщі за журналістську діяльність» (1980, 1972).
Мирослав Вербовий.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
