Донецький десант у Полтаві: завдання виконано!

14.09.2005

      Театрали сьогодні ностальгійно зітхають за тими часами, коли літо було не «мертвим сезоном», а періодом гастролей, нових вражень, нових відкриттів чи розчарувань.

      І якщо за виставами, які привозять до нас iз Москви чи Петербурга, стоять міцні спонсори (бо гастролі — надто видаткова справа, особливо щодо «повнометражних» спектаклів, а не антреприз за принципом «дві зірки — два стільці»), то вітчизняні театри самотужки часто й не наважуються на тривалі виїзди навіть по Україні, не кажучи вже про далекі краї.

      На цьому тлі серпневі гастролі Донецького академічного українського музично-драматичного театру в Полтаві виглядають чимось винятковим. Особливо, коли враховувати, що донеччани привезли аж шість вистав, причому — повноформатних: в «Енеїді», приміром, задіяно понад 80 осіб!

      Але директор і художній керівник театру Марко Бровун завжди знає, що робить. Його театр — один із небагатьох вітчизняних прикладів, так би мовити, міцного й впевненого стояння обома ногами на твердій землі. Навряд чи в Україні сьогодні знайдеш другу так облаштовану й обладнану театральну будівлю. Розкішний свіжий ремонт (здається, театр зміг «вичавити» з нещодавньої передвиборчої ситуації всі можливі й неможливі дивіденди) був обачливо розпочатий не з «парадної» — глядачевої, а із залаштункової частини. І в результаті все, на щастя, не скінчилося зовнішньою «косметикою», як, скажімо, у Миколаївському російському театрі, де ремонт теж «гнали» до виборів, а тепер керівництво й гадки не має, як би довести до пуття цехи та акторські гримерні: і для глядачів, і для персоналу, і для приїжджих режисерів та художників умови у Донецьку тепер однаково хороші. І на сцені навіть немає протягів (! — хто має відношення до театру, оцінить усю фантастичність цієї обставини).

      Причому — і це найголовніше — все вищенаведене здійснено зовсім не за рахунок, так би мовити, ідеологічної бази. Якщо років 20 тому театр був українським лише «де юре», а «де факто» практично повністю працював російською, то сьогодні «статус кво» відновлено. Весь репертуар, як національний, так і перекладний, іде українською, і лише російська класика (Чехов, Толстой, Булгаков) — мовою оригіналу. Театр багато працює на виїздах, «накриваючи» всю Донеччину, має найвищий по Україні показник заповнюваності глядацького залу — 83,6 відсотка, і заробляє за рік більше, ніж Київський національний театр імені І. Франка, що є предметом особливої гордості пана Бровуна.

      А серед найближчих планів — відкриття філії в області, доведення кількості сцен у Донецьку до 5, облаштування басейну з сауною... І найцікавіше — що таки зроблять!

      Гастрольна ж діяльність не є для театру чимось рідкісно-екстремальним: він регулярно наїздить у Київ, минулого року відвідав Луганськ та Маріуполь і провів — у досить «гарячому» передвиборчому вересні — надзвичайно успішні обмінні гастролі з Львівським національним театром імені М. Заньковецької (причому глядачі й актори, на відміну від політиків, і у Львові, і у Донецьку порозумілися одразу). Чи варто говорити, що й у Полтаві все пройшло на аншлагах?!

      Особливий успіх цілком закономірно спіткав «візитівку» донеччан — «За двома зайцями» у постановці Віктора Шулакова. Слід зауважити, що це — аж ніяк не просто копія його знаменитого київського «хіта», який, до речі, скоро святкуватиме своє 25-ліття (!), а зовсім оригінальна сценічна версія. І справді, гріх було б не скористатися наявністю у трупі такого технічно віртуозного виконавця, як Андрій Романій, і таких завжди різних і надзвичайно виразних актрис, як дві Олени — Хохлаткіна та Мартинова (навіть важко сказати, кому з них можна було б віддати перевагу в ролі Проні). Загалом же це є масштабне й потужне видовище, що його з ентузіазмом сприйняли навіть такі вибагливі адепти національної культури, як делегати VI Міжнародного конгресу україністів, який цього літа пройшов у Донецьку.

      Крім «Зайців», у Полтаві було показано «Енеїду» (як же без неї на батьківщині Котляревського?!), «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, «Милого друга» за Г. де Мопассаном та дві останні прем'єри — «Дванадцяту ніч» В. Шекспіра та «Вісім люблячих жінок» Р. Тома.

      Коли спробувати одним словом визначити сценічний «почерк» цього театру, то, певне, це слово «яскраво». Тут яскраві кольори і яскраві емоції, і все підкорене тому, аби одразу ж міцно захопити увагу глядача й вже не відпускати його (але й, за класичною формулою, «розважаючи — повчати», не без того).

      Високочолі естети можуть дорікнути театрові через провінційні смаки та надмірне потурання публіці — й дещиця правди в цьому буде. Але цей театр — для глядачів, і в першу чергу для них.

      Чи з цим театром усе так безхмарно — цілком слушно можете спитати ви? Звичайно, ні: як і у кожного живого організму, тут є свої проблеми. Але — справді живого, і то є найголовніше й варте підтримки. Бо ми надто звикли винуватити у своїх негараздах когось, окрім себе, і надто часто непевні у своїх діях, щоб нехтувати прикладом тих, хто, як Марко Бровун зі своїм театром, дійсно «не чекає милості від природи», а, як сказав би персонаж Вольтера, власноруч обробляє свій сад.

Катерина ШМІТАНОВСЬКА.