Волинь «кукурікає», але не здається

      На загальноукраїнському тлі  м'ясний ринок Волині виглядає відносно стабільним. І хоч волиняни до нових цін звикали важко, але сало по 16—17 гривень за кілограм тепер сприймають як реальність. Особливо після порівняння із цінами, які звалилися на голови мешканців великих промислових міст сходу і півдня та, зрозуміло, столиці, де за кіло традиційного українського «снікерса» платять уже на десятку більше. Хоча і зарплати волинян продовжують традиційно пасти задніх. Цьому є логічне пояснення: якою може бути статистична середня зарплатня у регіоні, переважна більшість населення якого проживає у селах, а аграрний сектор був і залишається домінуючим? Отож, якщо донеччани їдять свинину по 35 гривень, то волиняни — по 26—28 гривень. Чиста філейка тягне вже на 30—33 гривні, бочок — 17—18 гривень. Телячу шинку можна ще придбати по 22 гривні, реберця — по 16. А ось за домашнього півника бабці без найменших докорів сумління просять 30 гривень, хоча курятини — як місцевої, так і привізної — на ринках вистачає .

      В області працює сьогодні три потужні птахофабрики, тому частка курячого м'яса від загальної м'ясної маси становить 56 відсотків. І «курячі» потужності Волинь продовжує нарощувати: до трьох виробничих майданчиків відомої торгової марки «Пан Курчак» незабаром долучиться ще дві нові. Це ж підприємство взялося й за реанімацію свинарства. Найближчим часом будуть відремонтовані й реконструйовані цехи двох занепалих свинокомплексів у Турійському і Ковельському районах потужністю 40 тисяч голів. Волинь відмовилася від іноземних інвестицій у розвиток «свинарства» і зробила ставку на внутрішні інвестиції, добре зваживши всі «за» та «проти». А керівники місцевих господарств частенько навідуються у сусідню Польщу вивчати досвід польських виробників м'яса. До речі, кілограм живої ваги свиней за Бугом коштує лише один долар, а у нас — два долари.

      Якщо довіряти статистиці, то лише за перше півріччя цьго року сільгосппідприємства області реалізували худоби та птиці (в живій вазі) стільки, як за цілий минулий рік — понад 15 тисяч тонн, у тому числі на переробні підприємства надійшло 8 354 тонни. Тенденції начебто обнадійливі. Волинь за об'ємами реалізації м'яса всіх видів за сім місяців цього року посідає 4-те  місце в Україні і залишається єдиним регіоном серед усіх областей, де чисельність великої рогатої худоби у порівнянні з минулим роком становить 100,2 відсотка. Є всі підстави стверджувати, що тваринництво на Волині зазнало найменших втрат на тлі інших регіонів держави.

      Та цифрами людей не нагодуєш і збудувати відносно стабільний м'ясний рай в окремо взятому регіоні неможливо. І це відчули знову на собі селяни-одноосібники: купити пару поросят навіть для себе стало проблемою. Бо як тільки налітають перекупники з інших областей на базари — ціни на поросят вмить повзуть догори, і за двійко рожевопузих треба викласти не менше 400 гривень. Якщо вони ще залишаться, бо спритні ділки, кажуть, скуповують молочних пацят для ресторанів. Уявити селянське обійстя без хрюкання поки що важко. Цьогоріч, коли ціни на зерно, особливо фуражне, на диво, низькі, є всі передумови виростити за рік кілька кабанців у кожному дворі. Але селяни так розчарувалися у таких заробітках, що якщо і будуть вирощувати свиню, то лише для власних потреб. Надто дорого  для селянського горба і гаманця обходиться те м'ясо, яке перекупник продасть на базарі як мінімум по 30 гривень за кілограм. А всі стріли невдоволення і звинувачень знову полетять у бік села, мовляв, воно винувате у кризі, у високих цінах тощо.

      Вони вже летять з боку урядовців, що село наше — це офшорна зона, яка стільки років не платить податків. Якщо це справді так, то чому ж українські мільйонери не вкладають свої мільйони в цю «офшорну зону», а шукають за кордонами надійніші? Та про яке оподаткування села можна тепер говорити, коли за 14 років експериментів та руйнації із сільського господарства були дощенту вимиті всі обігові кошти?

      Якщо ще торік 50 відсотків волинських сільгосппідприємств були рентабельними, то зараз у кожному районі серед банкрутів опиняться по 6—7 господарств. І цю «офшорну» зону треба ще додушити податками? Не банки, які приховують свої реальні прибутки, не підприємства, де зарплати ще й досі отримують у конвертах, не фірми, що нагрівають державний бюджет на мільярди на поверненні ПДВ, а саме село. Хоча у жодній цивілізованій країні жоден політик чи урядовець не дозволить собі публічно дорікнути фермерові, що годує країну, що його держава утримує, тобто дотує. Бо це — норма. У нас же нормою є неповага до селянської праці, в першу чергу — через непрогнозованість політики щодо аграрного сектору. Почекаємо наступного року, який оголошено Роком села. Втім ще жодне гасло, навіть найкраще, не зробило щасливою жодну людину. Не покладають великих надій на той рік і селяни, які змогли виростити хороший урожай зернових, а тепер їм кажуть, що не треба нам стільки хліба, збувайте його, куди хочете. Худобу вже вирізали, не будемо сіяти ще й хліб, а перейдемо всі на вирощування ріпака, як Хрущов — на кукурудзу. А далі що? Прийде Європа — Європа нас навчить?