А де наша культпропаганда?

03.09.2005

      Нещодавно Президент України та міністр закордонних справ запросили всіх українських амбасадорів до Києва на традиційну нараду послів. Говорилося про ротацію: треба заповнити 20 вакансій — цим займається спеціальна комісія, яка перевіряє професійний стаж кожного претендента. Це похвально. Йшлося про те, що посли мають працювати над залученням інвестицій в Україну, що їхнім обов'язком є допомога українським громадянам за кордоном тощо. Але про те, що амбасадори, будучи представниками своєї країни, є також послами її культури, згадки не було. Її показовість не повинна обмежуватися кількома писанками та портретом Шевченка в кабінеті посла. Ні, завдання набагато вагоміші.

      Амбасадор повинен бути вповні поінформований про приїзд українського соліста чи ансамблю, театру чи митця до країни, де він представляє свою державу. На мою думку, він зобов'язаний з цього заходу зробити велику піар-акцію для своєї країни.

      Зазвичай у цивілізованих країнах посол скликає прес-конференцію, розсилає прес-релізи до медіа про захід та виконавців. При цій нагоді він повинен ще включити якусь загальну історичну довідку та довідку про твори, які будуть виконуватися (якщо вони українські), і про виконавців. Це дуже важливо — бо інформації про українську культуру за кордоном узагалі нема. Тут є дуже добра нагода зробити гарний піар для України. Ясно, що виготовлення такої інформації не під силу кожному посольству, і тому повинна бути якась дуже елітна «служба», добре ознайомлена з вимогами і формами європейського мистецького світу, чи при Міністерстві культури, чи при МЗС. Після заходу посол офіційно запрошує гостей до посольства на прийняття на честь артистів за два-три тижні до події. Набір гостей традиційний — дипломати, особи з державного та місцевого політичного світу, артисти, менеджери, мистецький бомонд, представники міністерства культури цієї країни. Тут ідеться про пропагування України через артиста, але не менше важливим є зробити зв'язки для митця в цій країні. Це все вимагає напруженої роботи і дуже серйозної підготовки. Виконавши ці завдання кілька разів на рік, посол відкриє очі цієї країни на Україну.

      Тільки подивiться, як працюють зарубіжні амбасадори тут у Києві. Багато хто з них є музикантами, і вони збираються по суботах разом музикувати. Французьке, німецьке, іспанське, польське, англійське, бельгійське та італійське посольства ініціюють серії програм у Філармонії чи в Національній опері. Вони пропагують свою музику і своїх виконавців. Ці посли є добре обізнаними і зі станом музичних справ в Україні, й особисто знайомими з українськими митцями і композиторами. Їхня присутність в Україні вказує на рівень культури, потрібної від посла.

      Ще в дев'яностих роках одному молодому українському композиторові (сьогодні це зірка) Спілка композиторів Парижа робила концерт у залі Даріюс Мільо в Паризькій консерваторії — він запросив наше посольство письмово й усно, але вони не тільки не зробили нічого для цього концерту (а повинні були), а й самі не прийшли. А це була величезна подія, яка відтоді не повторилася. Такого роду ігнорування високих досягнень своєї культури вказує на недорозвиненість інтелекту деяких представників нашої держави.

      Гірко й те, що наш уряд і наші посольства не знають засадничих форм побутової культури Заходу. Приміром, ніколи не можна до будь-кого особисто чи письмово звертатися на ім'я — тільки через пан чи пані і прізвище (хіба що ви дуже давні й близькі друзі). Я по сьогодні одержую листи з наших міністерств зі зверненнями на ім'я. Ви це зробіть у Європі чи Америці — й автоматично потрапите до класу некультурних простаків, з якими інтелігентна людина не захоче мати нічого спільного. Й автоматично це тавро падає на цілу країну. Хто жив за кордоном і обертався у вищих колах, знає, що на людей з пострадянських країн дивляться погірдливо, як на щось гірше. І правду сказавши, радянське братання, коли до незнайомої людини звертаються на «ти», нам на користь не йде, і цього треба позбутися. Але, скільки про це не говори, люди не хочуть мінятися — і це біда. Проблема етикету в наших посольствах і в нашому уряді є дуже болючою — усіх протокольних вимог треба обов'язково дотримуватися, інакше нас ніколи не визнають європейцями.

      Окрім розкішного веб-сайту про Україну хоча б англійською мовою, який ще треба зробити, наші посольства — чи не єдина поки що можливість пропагувати нашу культуру за кордоном, не забуваючи при тому, що без ретельної підготовки ЗМІ, які б про це все писали, — успіху не буде.

Ірена СТЕЦУРА.