Доля у двісті сторінок і тим, що між рядками

31.10.2003
Доля у двісті сторінок і тим, що між рядками

      На конференції перед своїм величезним концертом у Палаці «Україна» народна співачка Раїса Кириченко дарувала журналістам власну книжку «Я козачка твоя, Україно». Поет Вадим Крищенко влучно описав «дітище» Раїси Панасівни: «Це книжка про те, як сільська дівчинка, доярка стала символом України». Привітати народну артистку прийшов заступник міністра культури Василь Романчишин. Іще в холі Палацу «Україна», перед конференц-залою, медійники спостерігали, як він цілує ручки пані Раїси. А камерам, які щільним колом оточили Романчишина, тільки-но той ступив до зали, пан Василь сказав: «Для мене бути присутнім на цій конференції — велика честь».

      Книжка «Я козачка твоя, Україно», стверджує Раїса Кириченко, писалася сорок років. «Я довго думала, чи потрібна вона, чи когось зацікавить моя доля, — каже співачка. — Але потім вирішила, що багато людей мене знають такою, яка я на сцені. Але сцена — хоч і головний шматок мого життя, але це підсумок усього, що було раніше, за кулісами». Свою першу книжку Кириченко вирішила видавати в себе на батьківщині, у видавництві «Полтава». Двісті глянцевих сторінок із прекрасним великим шрифтом, якісними фото... Титулка, на якій Кириченко у вишиваному одязі стоїть біля криниці і, як-то кажуть, «на публіку» усміхається та грайливо відводить убік руку, робить світлину дещо неприродною. Та й подекуди написи під фотографіями можна було б зробити кращими. Але, якщо читати «Козачку» очима прихильника Раїси Панасівни, то видання, безумовно, розкішне. Ось Раїса Корж (дівоче прізвище співачки) — маленька дівчинка, яка живе в полтавській глибинці, в селі Корещина. Вона не знає, що пісні для неї складатимуть найкращі українські поети. Через великі злидні Раєчка мусить красти солому на колгоспному полі, їсти борщик, де плаває одна картоплина і дві капустинки. Та, мабуть, молодості легше терпіти бідування... Дівчина виспівує високим дискантом: «Вижу чудное приволье, вижу реки и поля...» Потім Раїса робить перші кроки до сцени — її запросили в Полтавську обласну філармонію. «Хтось, —пише Раїса Кириченко, — досі не знаю, хто, написав у філармонію: мовляв, у Великокринківському районі є дівчина, яка дуже гарно співає. Це вже готова артистка. Коли б ви її послухали та взяли до себе, то вам би всі дякували». У філармонії так і зробили. І ось — вісімнадцять кілометрів до вокзалу, ніякого транспорту нема. Рая з мамою вирушає в дорогу пiшки. На плечах — клумак. На п'ятах полопались водянки і печуть! Доводиться роззуватись, іти босою. А в філармонії сказали, що... Раїн голос вирізняється серед співачок. Тому й відмовили, бо це ж, мовляв, академічний ансамбль, а «у вас голос народний».

      Так склалося, що заміж Раїса Кириченко вийшла за того самого баяніста, який підігравав їй на прослуховуванні в Полтаві. Разом із Михайлом Кириченком вони поїхали підкорювати Житомир. І ось гуртожиток, кімната під кухнею, запах пригорілої їжі, страшенний гамір. «Часто, буває, — згадує співачка, — повертаюся з репетиції, а каструля порожня: дівчата постаралися». Але, як могли, створювали затишок. «Не той, — пише Раїса Панасівна, — з дорогими меблями та люстрами. Гроші витрачали на аудіо- та відеозаписи, разом усе витрачали на пісні.» Так — багато, багато років. Плюс нескінченні прослуховування. Бувало, говорили в спину: «Та це ж безголосе якесь, та ще й без музичної освіти». Терпіла все.

      А коли отримала «заслужену», то їй прокричали про це з балкона сусіди, бо сама співачка ні сном ні духом не знала, що її «подають» на таке високе звання. У Харкові здобула вищу освіту. (Раїса Панасівна й досі переконана, що голосу в вузах ніхто не поставить. Іноді, буває, можуть навіть зіпсувати. Але папірець про вищу освіту вимагають скрізь). Після заслуженої почалося безперервне і напевне сходження. Поїздки Совєцьким Союзом. І навіть у совкові часи Кириченко співала українською мовою. Було таке, що підходили й говорили: «От ви Симоненка не співайте. Бо то кримінал. Що це таке: «і якщо впадеш ти на чужому полі...»? Це, виходить, радянський солдат — загарбник?». На що такі рагулі отримували відповідь: а в Болгарії пам' ятник якому солдатові Альоші стоїть? Нашому. Безліч українських солдатів на ворожих полях загинуло, і не співати про них було б соромно. Отож пісня «Виростеш ти, сину» лунала скрізь: і в Молдові, і в Алжирі, і в Тунісі. Пані Раїса пригадує, як, здається, в Тунісі вийшла на сцену і завела цю пісню на слова Симоненка. Що за кордоном погано — то це те, що все світло під час номера спрямоване на співака. Не можна побачити очей глядачів. Коли це Раїса Панасівна чує в залі: стук ! — стук! «Все, — подумала вона, — осоромилася !». Коли прожектори дали світло до зали, співачка побачила, що всі тунісці стоять і голосно аплодують.

      Зараз Раїса Кириченко після тяжкої хвороби нирок хоче співати в Україні. Земляки, які вимолили артистку в Бога, стали їй такими близькими, як ніколи. Хоч із-за кордону й сиплються запрошення, артистка на них не зважає. Збудувала на своїй рідній Корещині церкву, клуб, школу, якій подарувала музичне обладнання.

      Те, що співачка хоче зробити найближчими днями, — по-своєму чи не найбільш цінне для неї: нова книжка. Друкарня видавництва «Полтава» працює в три зміни, щоб усі, хто приїде на концерт 31 жовтня в Палац «Україна», могли придбати собі «Я козачка твоя, Україно». На концерті, пообіцяла Раїса Панасівна, буде багато нових творів. Місяць тому вона разом із чоловіком поновила запис «Двох кольорів». До програми входять нові пісні: «Хризантеми», «Звучи, рідна мово», «Дівочий сон», тільки-но записана «Батьківська оселя». «Все це, — говорить Раїса Панасівна, — для людей. Тепер я щоразу виходжу на сцену, аби сказати: «Дякую вам, мої українці!».

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>