Білі нитки «архівної справи»

27.08.2005
Білі нитки «архівної справи»

      Історія від міфології відрізняється тим, що спирається на конкретні речі: археологічні знахідки, літописи, листи й розпорядження, тепер і відеозаписи. За збереженими в архівах документами можна з'ясувати багато чого, приміром, що насправді думав Богдан Хмельницький про Переяславську раду. Мабуть, тому всі архівні установи Радянського Союзу в 1930-ті роки були підпорядкованi Народному комісаріатові внутрішніх справ (НКВС) СРСР. Архівістам доручали важливу роботу — вишукувати «ворогів народу». Адже пожовклі аркуші початку століття зберігали прізвища й опис діяльності активістів Української революції, політичних партій, діячів доби УНР... Хоч як би вони не «маскувалися», чекісти мусили їх віднайти й знищити.

      У 1958 році архівну систему реорганізували й вивели з підпорядкування силових структур. Однак кадри на керівництво призначали ті таки «органи», а документи про українських діячів знову ж таки приховували в «особливих відділах», де працювали люди «зі званням». Можливо, вихованці тієї «школи» і досі працюють у архівній галузі України, маючи на меті зовсім не вивчення історії чи збереження національної архівної спадщини. Інакше як пояснити, що архівна система, міліція, СБУ і митна служба виявилися не готовими до розкриття масштабного розкрадання Центрального державного історичного архіву у Львові?

 

Охоронці без інструкції

      «Крадіжки траплялися і в нас у бібліотеці, — згадує почесний директор Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, доктор історичних наук Лариса Крушельницька. — Ми в той же день інформували міліцію й СБУ». «Коли викрадаються цінності десь на Заході, чи у нас в музеї, архіві, бібліотеці, то найперше публікують перелік цих речей, щоб їх не купували колекціонери», — каже керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич. У 1994 році, коли пограбували Львівський архів, його працівники відразу сповістили міліцію, СБУ, Інтерпол; упродовж кількох днів склали списки вкраденого і оприлюднили ці переліки в Україні, Польщі й Канаді. Тому переважну більшість пам'яток вдалося знайти і повернути на місце. Було ув'язнено трьох злочинців.

      Списків украденого у 2003—2004 роках із Львівського історичного архіву й досі не опублікували, хоча, за «паралельними підрахунками», вони займають вже сотні сторінок. Минуло більше року з часу перших сигналів про розкрадання, а директор ЦДІАЛ Діана Пельц і, більше того — голова Держкомархіву України Геннадій Боряк переконують громадськість і пресу, що «не варто оприлюднювати перелік украденого», мовляв, це налякає злодіїв. Ще одним «винаходом» керівництва архівами стали обшуки майже через рік після викриття крадіжки, в приватних помешканнях теперішніх і колишніх працівників Львівського архіву. Близько 150 співробітників вищого офіцерського складу міліції спрямували водночас по 76 адресах. Врешті в архівістів позабирали старі кухарські книги, бабусині молитовники. У прибиральниці навіть забрали папір, на якому печуть паски — коли міліціонери запитали її, що це, добродійка знітилася й відповіла: «пергамін», бо в Галичині так називають папір, який підстеляють під пироги.

      «Я мав можливість пережити обшук у 1973 році, коли мене затримали працівники КГБ, — згадує завідувач сектору допоміжних історичних дисциплін ЦДІАЛ Іван Сварник. — Слідчий тоді вилучив у мене листівку проти заборони Шевченківських святкувань у Львові». Тоді Івана Сварника вигнали з університету і з комсомолу. Обшук-2005 виявився делікатнішим, міліціонери постійно вибачалися. «Дуже дивна деталь: хлопці не знали, що вони шукають, — розповідає пан Сварник. — Їм наказали шукати «історичні документи», однак не пояснили, як вони виглядають і що архівні документи відрізняються від родинних тим, що мають нумерацію аркушів у правому горішньому куті».

      Як розповіла «УМ» директорка ЦДІАЛ Діана Пельц (яка очолює львівський архів з 1999 року), архів не інструктував з приводу крадіжки ні митників, ні міліцію, ні колекціонерів. «Це справа СБУ й Інтерполу», — пояснила пані Пельц. Утім вона визнає, що потрібно поширювати знання про архівні документи серед загалу, передусім колекціонерів, аби вони не купували краденого. Поки що такого інформаційного центру в архівній системі не створено.

Фабрика наклепів

      Невдовзі після обшуків помешкань (тоді міліція затримала і незабаром звільнила тільки одну особу: охоронця фондів Павла Пельца, сина директорки, раніше судимого, поспішно звільненого з архіву в час викриття крадіжки) міліціонери «нагрянули» на приміщення архіву. Під час обшуку хлопці в формі позабирали купу паперів з різних кабінетів. Однак особливо прискіпливо шукали «компромат» на двох осіб — архівістів Івана Сварника та його сестру Галину, які свого часу написали звернення до Львівської облради з проханням взяти архів під свій контроль.

      «На Галину Сварник був відвертий донос у стилі 1937 року, — каже Ярослав Дашкевич, син відомих діячів УНР, який багато років відбув у радянському концтаборі. — Бачимо негайну реакцію на безглузді звинувачення і, з іншого боку — ігнорування реальної крадіжки». «Пiсля інтерв'ю голови Держкомархіву Геннадія Боряка «Хапайте злодія!» в «Дзеркалі тижня» складається враження, що це 100-відсотковий кадебістський наклеп», — каже Лариса Крушельницька, онука відомого педагога, письменника, громадського діяча Антона Крушельницького, якого разом з родиною знищили у 1937 році. Пані Лариса давно знає Галину Сварник як одного з кращих фахівців архівної галузі. Очолюючи відділ історичних колекцій у Львівській науковій бібліотеці, Галина Іванівна зуміла зібрати, наприклад, найповніші відомості про українські матеріали в Польщі.

      Сьогодні у Львівському архіві ведеться дві справи. Одну з них розслідує міліція. Друга називається «паралельне службове розслідування», для чого створено комісію з львівських і київських архівістів. Держкомархів 11 серпня відрядив до Львова на засідання цієї комісії п'ятеро осіб. Дивно, що  для розслідування власне пограбування комісії не надсилали. Дирекція твердить, що в архіві відбувається «невідомо що», і винних у крадіжці знайти надзвичайно важко.

      Упродовж 2005 року Верховна Рада отримала два депутатські запити стосовно розкрадання Львівського історичного архіву. Були звернення Львівської обласної ради, Львівської обласної держадміністрації, Управління МВС у Львівській області до вищих інстанцій з рекомендаціями відсторонити пані Пельц від виконання службових обов'язків. Отож галасливе «службове розслідування» якраз на часі. Які ж звинувачення висуваються архівістам? Як пояснив Геннадій Боряк у своєму інтерв'ю «ДТ», «у ході слідства було проведено обшук у кабінеті завідувачки відділом львівського архіву пані Галини Сварник... і було встановлено її причетність до нелегальних операцій з документами, оскільки в її робочому кабінеті вилучили значний обсяг документів не встановленого поки що походження, які незаконно, без відома й дозволу керівництва архіву, було занесено до установи».

Справа Дашкевича

      У 1992 році у Львівському історичному архіві, згідно з науковим планом, влаштували виставку на честь 100-річчя від дня народження Олени Степанів і Романа Дашкевича, славетних історичних діячів України. Їхній син, відомий історик, сходознавець Ярослав Дашкевич передав задля цього частину свого родинного архіву під особисту відповідальність заввідділом використання інформації й документів Галини Сварник. Пані Галина, за розпорядженням тодішнього директора ЦДІАЛ Ореста Мацюка, готувала цю експозицію. По завершенні виставки керівництво архіву постановило укласти каталог документальної спадщини Олени Степанів і Романа Дашкевича. Галина Сварник описувала ці документи (це було її плановою темою в архіві). Під час дивного обшуку в неї з кабінету вилучили оті папки й конверти з позначкою «Дашкевич».

      «Коли я зайшла до свого кабінету, усі документи, друки, мікрофільми були скидані на купу посеред кімнати, — згадує Галина Іванівна. — Аркуші витягнуті з папок, конвертів, перемішані з матеріалами інших збірок. Коли побачила на підлозі архів легендарної Олени Степанів, я подумала: востаннє ці документи отак брутально кидали на підлогу під час її арешту в 1949 році». Через 5 днів після звернень Ярослава Дашкевича до Президента, міністра внутрішніх справ та голови СБУ частину документів, вилучених з його архіву, повернули. Виявилося, що розпоряджається ними уже не міліція, а дирекція архіву. Яка, очевидно, уявлення не мала про затверджені наукові плани своєї установи. «Мені не дуже зрозуміло, чому ці матеріали потрапили в поле уваги слідчих органів. Вони не були крадені з архіву. А слідчі органи мають шукати вкрадене», — каже 80-річний Ярослав Дашкевич, який після бучної «архівної справи» був госпіталізований до однієї з львівських лікарень.

Довідки й макулатура

      Одне з двох звинувачень, висунутих Іванові Сварнику, перегукується з крадіжкою. Почалося з того, що у одного з львівських колекціонерів-дослідників під час обшуку знайшли кілька старих конвертів, які були взяті з архівної макулатури. У 1975 році тодішня директорка ЦДІАЛ, видатний архівіст Надія Врадій запропонувала Іванові Сварнику займатися сфрагістикою — наукою про печатки. Енергійна і смілива пані Врадій не боялася брати на роботу талановитих фахівців з тавром «націоналістів» — Уляну Єдлінську, Лідію Коць-Григорчук, Ярослава Дашкевича, Івана Сварника. Пан Сварник оформлював в архіві кабінет сфрагістики, беручи матеріали з макулатури (куди щороку викидають папери без архівних номерів, що не мають історичної вартості). А минулого року витяг 10—15 конвертів і документів з поштовими штампами й печатками та передав їх колекціонеру, який досліджував історію української пошти. У нього при обшуку знайшли багато різних паперів. І коли їх передали на експертизу до ЦДІАЛ, Іван Сварник, описуючи, серед іншого, вказав: «Конверти з макулатури, передані мною досліднику». Це і стало темою розслідування «злочину» архівіста.

      Другою темою розслідування стали «фальшиві довідки» про церкви. Коли наприкінці 1980-х років по селах Галичини почали відновлюватися церковні громади, Іван Сварник на прохання парафіян видавав довідки про належність церковної будівні тій чи іншій конфесії у різний час. «До 1700 року Львівська єпархія була православною, — пояснює пан Сварник. — Потім прийняли унію, і після 1700 року в тому ж селі громада ставала греко-католицькою. У 1946 році УГКЦ ліквідували, прийшла православна церква. Після 1988 року греко-католики знову почали відновлювати свої громади. За будь-якою моєю довідкою можна підняти документи і перевірити інформацію».

      Джерелом чуток про те, що «Іван Сварник фальшував церковні довідки», стала Анна Пятігорова, колишній начальник підпорядкованого НКВС-КГБ «особливого відділу» ЦДІАЛ. За свідченнями львівських архівістів, у ЦДІАЛ досі зберігаються впорядковані нею картотеки з «компроматом» на учасників українського визвольного руху. І от у квітні цього року, через кілька днів після гучних громадських слухань у справі розкрадання львівського архіву (де близько 100 науковців підписали звернення до керівництва держави), директорка ЦДІАЛ Діана Пельц на таксі привезла Анну Пятігорову на «альтернативне засідання» в архіві. Там старенька «оперуповноважена» оприлюднила свої роздуми про Івана Сварника. Згодом ці «свідчення» виринули в офіційному прес-релізі Держкомархіву. Вчені дивуються, як це Геннадій Боряк — знаний фахівець архівної справи, доктор історичних наук, який з 2002 року очолює галузь, міг пiдпасти пiд вплив пані Анни... Можливо, керівництво архівною галуззю в чомусь і досягло свого. «Тепер я вже менше переживаю через крадіжки з архіву, — каже Іван Сварник. — А розмірковую, як мені виправдовуватися». Комісія, яка працювала над «справою Івана Сварника», винесла свій вердикт: друга службова догана (ще одна — і виганяють з роботи), і передання справи до прокуратури.

Кооператив зі збуту цінностей

      Понад 400 архівних справ вартістю, як кажуть, приблизно в 6 мільйонів євро, з приміщення архіву було б складно винести без дбайливого «даху». Для таких масштабних крадіжок мав бути налагоджений цілий механізм, вважають дослідники. «Зникнення багатьох документів з архіву не можна пояснити тільки бажанням збагачення, — ділиться Лариса Крушельницька. — Виявлена маса справ, де вирвані сторінки, фото. Продати їх у такому вигляді неможливо. Там бракує листів людей, яких за кордоном ніхто не знає. Отже, просто нищили». «Архіви зберігають спадщину не тільки українського народу, а й національних громад, — каже Ярослав Дашкевич. — У Львові були добрі стосунки між українцями і євреями. Чомусь зникла саме та частина документів, яка про це свідчила».

      Ще у травні 2004 року працівники Львівського архіву повідомляли директорку про зникнення документів. Утім слідство розпочалося тільки в грудні, коли цінності з Львівського архіву почали «виловлювати» вже в Польщі. Тоді в Гданську було порушено кримінальну справу, і невдовзі, за фактом крадіжки, кримінальну справу порушив і Галицький РВ Львівського міського управління УМВС України у Львівській області. «Била у дзвін» громадськість. Завдяки її увазі слідство активізувалося. Утім директор архіву і голова Держкомархіву проігнорували всі громадські заходи. «Спочатку в керівників галузі було здивування, що громадськість, науковці Львова щось вимагають від дирекції архіву. Потім — роздратування, яке перейшло в брутальне переслідування «неспокійних», — каже голова Історичної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук  Ігор Скочиляс. — Із прес-релізів Держкомархіву, заяв, інтерв'ю бачимо, що дирекція архіву не була готова до публічного розголосу і до діалогу з науковцями. Старі чиновники, які залишилися в державних установах, часто неспроможні працювати в прозорих умовах громадянського суспільства».

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>