Село — руїна України

      За пару тижнiв ми святкуватимемо День працівника сільського господарства. Чи горюватимемо у цей день. Навіть не знаю, яке слово більше пасує до року, що минає. По всіх областях України, по всіх районах, селах і містечках уже підтягують із «глибинки» позитивний досвід, розшукують передовиків, вигадують, яким надбанням можна пишатися. Яким? Якщо всі в скруті, вихід із якої лежить або на дні пляшки, або, як в анекдоті, через аеропорт «Бориспіль». Замість невеселих передсвяткових роздумів хочу запропонувати листа від одного з досвідчених київських керівників. Цей лист надійшов не сьогодні і не вчора, а, здається, навесні, не суть важливо. Автор, який сьогодні перебуває на пенсії, просив не вказувати його прізвище, напрочуд точно зміг висловити те накипіле, що пече душу сільським керівникам, які могли давати лад людям і землі в радянський час, а сьогодні, коли їм начебто розв'язали руки, чомусь не можуть.

      «Маючи великий досвід роботи спочатку в колективному господарстві, потім у так званому СТОВ, я з цікавістю дивився на те, що вийде з того, коли з легкої руки і «батьківського» благословіння голови нашої Кагарлицької райдержадміністрації п. Сінченка землю в оренду в нашому районі почали брати нові хазяї життя, такі як «Українська продуктова компанія» (с. Стави), корпорація «Агротех» на чолі з тов. Бортником (села Переселенка та Слобода) або «Гаврилівські курчата» (с. Мирівка) шановного тов. Сігала. Смішно було дивитися, бо наперед видно, як говорять у нас прості люди, що вийде у хлопців з того рою... Просто хлопці думали, що метод роботи у Верховній Раді, коли робиться для себе во благо одне, а говориться (для нас) інше,— це норма. Вони, мабуть, сподівалися, що в тих умовах, які для нас, селян, вони створили, зможуть заробити! Так от, шановні новітні аграрники, я, пенсіонер, звертаюся до вас через газету, яка не побоїться опублікувати мої слова: «Ви думали, що ми дурніші від вас?

      Вашою милістю створеними законами ми тут, у селі, загнані в яму безгрошів'я і боргів. Робимо, стараємося — а виходить, що ми, керівники, не робимо, а виживаємо і бiля себе людей мучимо. Спостерігав я за вами, хлопці, минулої весни, як ви спочатку джипами з'їжджалися в адміністрацію на прийом, щоб узгодити дії і, не дай Боже, не переплатити людям за паї, узгоджували з районним начальством місця створення новітніх удільних князівств.

      Скажіть мені, панове реформатори, чому ви не берете землю в селі Гребені чи Юшках, чи Халчі, чому не хочете попрацювати тут у нас, в Дніпровській зоні? Знаю чому: ви берете не такі землі, де, за словами голови райдержадміністрації, «зайці буксують». Тут важко «одбити бабки» — бо ваші «бабки» хоч і зароблені тим, що ви продали нам дорогі паливно-мастильні матеріали, тим, що в нас ви за безцінь зерно скупили, за кордон із вигодою продали, а вам держава потім ще і ПДВ сповна повернула. Також видно було, як весною вагонами ви в підконтрольні господарства селітру везли, бензовозами мастило і цистернами дизпаливо на польові роботи. Як нагнали техніки імпортної, взятої колись під гарантії уряду, а потім через десяток фірм перегнаної і придбаної у власність за копійки. А ми тут пріємо і не можемо купити хоч кілька нових МТЗ, бо ті, що працюють — найновіші — вже років два-три як треба було посписувати.

      Душа боліла, коли було видно, що скотину при вас різати почали швидше, ніж до вашого приходу, і що грошей на тваринницьке обладнання ви не даєте.

      Так, дивитися було цікаво. А ще цікавіше було спостерігати, як ви обпеклися там, де зовсім не збиралися. Ви ж думали, що ми не вміємо працювати, не правильно, як ви говорите, проводимо маркетингову політику! Шановний заступник голови Київської облдержадміністрації пан Бідзюра, коли проводив нараду у нас, в Кагарлику, взагалі добалакався до того, що нам, аграріям, немає чого сподіватися на обласну владу, а в її особі і на державу, бо держава, з його слів, «абстрактне поняття». От тільки податки чомусь вона з нас бере зовсім не абстрактними, а реальними грошиками!

      Що ж, панове Пани! От ви і спробували працювати реально, на сільгоспвиробництві! Звичайно, гріх втішатися, що у вас, як і в нас, цей рік закінчився зi збитками, але чомусь зовсім вас не шкода. Цікаво було спостерігати, як безпомічно розводив руками голова адміністрації, коли ви повезли цукровий буряк не на наш цукрозавод, а на власний — на Черкащину. А наш район внаслідок таких «патріотичних» дій міг взагалі втратити цукроварню через брак сировини. Нехай би хтось із нас спробував таке утнути! Ого-го що б тов. Сінченко нам говорив — а тут — зась! Тільки руками розводить районне керівництво та спересердя ще сильніше тягає за чуби тих, хто ще залишився з підданих.

      Батьки нашого суспільства зараз готуються до дозволу скуповувати сільгоспугіддя. Ми спочатку міркували, що ці новітні поміщики навіть махнуть рукою на збитки протягом кількох років, аби втриматися на землі і ще більше розорити господарства, які тримаються на плаву. Не говорячи вже про фермерів та індивідуалів, які зi зламків на цій землі, на горбах роботу починали та так і борсаються тут у нас, під боком, — за десяток років не можуть по-людському на ноги стати. Їй Богу, шкода дивитися — самі мучаться і сім'ї свої бiля себе мучать. Але ж дивимося. Мабуть, не витримали нерви й у новітніх аграріїв — верещать з усіх газет і підвладних телеканалів, що у аграрному секторі щось швидко потрібно змінювати... Хлопці!!! Давним-давно вже пора щось міняти! Бо найлегше розвалити щось, а потім за безцінь його купити. Але так, як із заводами, в селі не вийде, тут — селяни! Менталітет не той. Нам нема де з цієї землі подітися. Є, правда, у вас один вихід — діждатися, коли ми тут видохнемо, благо, що чекати недовго — ми всі якщо не пенсіонери, то передпенсійного віку!..

      Дивіться ж, брати-селяни, читайте мого листа, та добре думайте. А якщо є хто в Україні ще не байдужий, то відгукніться на сторінках «УМ». Не мовчіть, бо будемо мовчати — лихо буде у селі».

Село Гребені,

Київська область.

P.S. Якщо вам є що сказати у відповідь — пишіть. Тільки не забудьте вказати на конверті назву сторінки — «Селяни і Ко».