Де кордони для чужини

      Нас розділяють півтори тисячі кілометрів. І хоча Схід і Захід України лежать приблизно на одній широті, у Донбасі наприкінці червня вже чорніють вишні, а в Галичині черешня тільки-но починає рожевіти. На Луганщині сонце вже встигло випалити південні схили Донецького кряжу до бруднувато-жовтого кольору, а карпатські полонини, здається, так і залишаться смарагдовими аж до перших снігів. І взагалі, на Галичині абрикоси не ростуть, а на Сході — в кожній лісосмузі. То ж які ще потрібні докази нездоланної нашої інакшості?

«Захід нам допоможе»

      Вибори перелякали в нашому краї багатьох нормальних людей. Варто уточнити: тут, на «Далекому Сході» «нормальними» вважаються ті, кого залишили байдужими як судимості й кримінальний «шарм» Януковича, так і неприродна (як на середньостатистичного номенклатурного обранця) європейськість Ющенка. Вони приготувалися вдумливо вибирати, а влада натомість підняла маси на священну війну за своє спадкове право довічного і необмеженого володіння раз захопленою територією. Номенклатура не спромоглася здибити замордований нею ж Донбас, зате виявилася здатною так підняти градус істерії в краї, що поміркований східняк-інтелектуал нарешті усвідомив: щось треба робити.

      Задум народився у власкорівському пункті. Невеличку кімнатку в колишньому обкомівському видавництві орендують відразу кілька київських газет. Тут точаться запеклі політичні й більш спокійні культурознавчі дискусії, коли кожен залишається «при своїх», примудрившись при цьому не пересваритися з колегами. Тут народилася й ідея проекту, що згодом дістав назву: «Україна. Схід — Захід. Шлях до порозуміння». Відразу з'ясувалося, що до планів українських фондів порозуміння в рідній країні якось не входить. Утім задля справедливості слід сказати, керівник проекту Наталія Кононова всі фонди і держустанови на патріотизм не перевіряла — взяла гроші в першого, хто захотів їх дати. Першим виявився Фонд підтримки ЗМІ при посольстві США. Все просто: спершу запросили галицьких журналістів до себе; потім самі подивилися Галичину «раскосыми и жадными очами» східняків. На виході — публікації про враження...

      Не уточнював, чому, однак, більш активними виявилися колеги з Івано-Франківська, а не зі Львова. Ви будете сміятися, але гості на першій же зустрічі з інтелектуальним бомондом Луганська наразилися на звинувачення в... нехтуванні рідною мовою. Т. зв. «круглий стіл» відбувався в Педагогічному університеті, і один доцент-історик обурився, почувши з вуст «западенців» російську, на яку ті відразу перейшли задля зручності... А за кілька годин до того трапився випадок, скажемо так, дзеркально протилежний. Голова облдержадміністрації в нас саме переходить на українську, а тут іще галицькі гості завітали на традиційний його понеділковий брифінг.

      Етнографічна особливість краю: покарання у вигляді спілкування державною мовою. Гостей із Заходу було троє. Російською володіли двоє старших, Роман і Вадим. Надя ж належить до покоління, яке «общечеловеческий», в принципі, розуміє, але належної практики не має і тому вживати не ризикує. Соромиться. Свої враження всі троє вже встигли викласти у франківських виданнях. Як на мене, дуже цікаво подивитися на себе сторонніми очима. Безпосереднє ж моє враження від спостереження за гостями: їм сподобалося. В наш час всеохопного мобільного зв'язку мимоволі доводилося підслуховувати захоплені вигуки на адресу невидимих співрозмовників, на кшталт: «Старий, я тільки-но з шахти, побував на лаві, це кілометр під землею». Або: «Ми тут у правдивому донецькому степу: спілкуємося з байбаками...» Звичайно, деякі речі галичани виклали не зовсім так, іноді — зовсім не так, але... Ще невідомо, як ми про них напишемо.

Промисловість із галицьким акцентом

      Наталія ще в Луганську роздала нам теки з програмою роботи. Я ахнув: у перший же день — екскурсія обласним центром із гідом Тарасом Прохаськом. Про Прохаська чув, але прочитати щось із його творів у Луганську — це за межами фізичної можливості. Їхали з пересадкою в Києві; кинувся на Петрівку — облом. З української літератури — лише класики шкільної програми. Так і в'їхав «неписьменним» до літературної столиці України. У Франківську нас підхопила теж Наталка. Із центральноукраїнським прізвищем на -енко. За її словами, народилася вона на сході — у Вінниці (що для середньостатистичного донбасівця є такою ж «бандерівщиною», як і Львів), але — жодного психологічного дискомфорту. (До речі, наступного дня зустрічалися із майже земляком — хлопець закінчив Дніпропетровський гірничий, що не завадило йому у Франківську зробити журналістську кар'єру — очолити журнал із сакральною назвою — «Карпати». Наталка відразу ж перейшла на російську, і мене це дратувало, як вищезгаданого доцента. Хотілося набути неповторного галицького акценту. Щас!

      Вадим одну зі своїх «східних» статей назвав «Галопом по Луганщині». Темп, який ми взяли на Франківщині, термінами кінської тяги не визначається. Хіба що метеорологічними: «Ураганом по...» Якщо не рахувати ресторани та колиби — по шість, сім, а то й дев'ять об'єктів за день. «Смешались в кучу кони, люди...» А крім того: африканські страуси, данський (здається) бик-плідник Тазик із сором'язливим поглядом, його високопородистий гарем, перепелиці... Належить усе це біорозмаїття ВАТ «Івано-Франківськцемент». Незважаючи на назву, юридичною адресою ВАТ є підгороднє село Ямниця. Очевидно, сільська «прописка» й спонукала цементників інвестувати гроші в місцеве сільгосппідприємство.

      Це перший промисловий об'єкт, який ми відвідали. Для вихідців з Донбасу, вихованих на марксистськiй теорії, життя базується на економіці, економіка — на важкій промисловості (група «А»). Так от, на Франківщині група «А» присутня у всій своїй красі й могутності. Я не є експертом у цементному виробництві, але досвід роботи на верстатах із ЧПУ підказує: завод у селі Ямниця дещо сучасніший, ніж у Єнакієвому чи Амвросіївці (і вже точно — на порядок чистіший). Основні процеси комп'ютеризовані, і це точно не бутафорія радянської доби. Головний винахід: вапняк тут із деяких пір випалюється не російським газом, а українським вугіллям. Українські інженери знайшли ефективний спосіб подавати вугілля в піч і при цьому не псувати готовий продукт.

      Разом з вугіллям спалюється й тирса з численних прикарпатських лісопилок та ДОКів. Кажуть, у Європі за подібну роботу виробничники отримують екологічні премії — температура в печі така, що тирса, старі шини абощо знищуються на молекулярному рівні. Всі шкідливі речовини, які «синтезуються» при звичайному спаленні, тут просто не встигають скластися в органічні ланцюжки і вилітають в трубу у вигляді двоокису вуглецю і води. Тут я помітив першу можливість зав'язати економічний вузлик. Ямницька технологія потребує вугілля дешевого, а головне — з мінімальною зольністю. Таким вимогам відповідають знамениті наші копанки. Майже повністю ручна робота в них дозволяє вибирати саме паливо, не зачіпаючи грунт. А отже, й зольність у такого вугілля практично нульова. Шалена економія на вуглезбагаченні.

      Продукція ВАТ (крім цементу, це ще й цілий асортимент виробів із нього) на складах не залежується: Франківськ за темпами будівництва другий в Україні після Києва. Хто інвестор? Заробітчанин. Заступник обласного голови з економічних питань Дмитро Шлемко: «Сьогодні, коли бюджет Івано-Франківщини становить близько одного мільярда гривень, то на вкладах — це офіційно, що є — знаходиться 851 млн. А за неофіційними даними — але вони дуже просто перевіряються — населення отримує десь близько одного мільярда доларів». Тільки в обласному центрі за тими доларами «полюють» до півсотні будівельних фірм. По одній на кожні 5 тисяч городян, і жодна не простоює без діла.

      Донбас не тільки лякали бандерівцями. Йому ще й втовкмачували: «Поки вони мітингують на майданах, ми тяжко працюємо на наших заводах». Шлемко як фаховий викладач (в Університеті нафти й газу) провів для гостей порівняльний аналіз. Вийшло, що ми більше виробляємо вугілля, металу і хліба. Вони — м'яса та картоплі. А так — хімія в них своя, машинобудування теж. Я поцікавився майже рідним мені «Автоливмашем». Колись він виробляв автоматичні лінії для металургійних цехів машинобудівних гігантів, і я сюди приїздив у відрядження від «Луганськтепловозу». Не без внутрішнього полегшення довідався: живий. Тільки замість ливарних автоматів тут починають виробляти міні-заводи з утилізації відходів. Нам би не завадило кілька таких на область.

      Коли зайшла мова про корисні копалини, я засумнівався: може, це він про Донбас? І газ у них є, і нафта, й калійні солі. Сіль колись видобували під Калушем відкритим способом — уперше в світі. Тепер грунтові води — точнісінько, як у нас — виносять на поверхню екологічно шкідливу ропу. Тільки їхня ропа може ще прислужитися. Наприклад, сировиною для кухонної солі «Екстра». Або для виробництва магнію. Або лікувальним засобом під назвою бішофіт. Потрібно зовсім не багато — інвестори. Тільки не такі, як прийшли у той же Калуш.

      Ідеться про знамениту «Оріану». «Коли це підприємство об'єдналося з «Лукойлом», по 662 млн. грн. мали докупочки скласти. Не вийшло так, як планували. Тоді «Оріана» взяла кредит 250 млн. дойчмарок у німецькому банку, закупила нове технологічне обладнання для виробництва етилену, пропілену, хлорвінілу тощо і все вклала в СП. «Лукойл» вклав 100 млн. грошима, а потім з Кагарлика привіз акції паперові, які нікому не потрібні. І от досі ми маємо і борг, і давальницьку сировину... Для порівняння. Калуський «Лукор» за рік має оборот 1,5 млрд. грн. Податків за рік заплатив 4,2 мільйона». Пізніше в Калуші нам розповіли, що підприємство зареєструвалося не в самому місті, а в сусідньому селі. Щасливе село збільшило свій бюджет у тисячі разів...

      Та все ж — і в цьому, мабуть, докорінна різниця між нашими регіонами — бюджет Франківщини не так сильно залежить від примх великих підприємств. Тут виріс і став на ноги середній підприємець. Поряд із дрібним. Якби на Луганщині який-небудь ЛиНОС раптом зник (свят-свят-свят!), область миттєво впала б у колаптоїдний стан. А тут нова влада тільки в цьому році змогла примусити Надвірнянський НПЗ платити акцизний збір (22 млн. грн.) — і якось обласна скарбниця трималась. Тобто не «якось», а як і в решті цивілізованого світу: податками від малого та середнього бізнесу. Зрозуміло, представляють цей бізнес переважно заклади торгівлі та побутових послуг, однак, за словами чинів і обладміністрації, і міськвиконкому, вже склалася система, коли дрібні виробники виконують масу нескладних замовлень великих підприємств, яким нема коли розмінюватися на дріб'язок. Теж світова практика.

Сецесія пост-модернізму

      Що таке сецесія, я так і не збагнув. В історії мені відома сецесія як спосіб шантажування давньоримськими плебеями давньоримських же патриціїв: знялися з місця і відійшли на гору: мовляв, не будемо за Рим воювати, поки наші вимоги не будуть задоволені. Тарас каже, що це один із характерних стилів старого Станіслава (колишня назва Франківська). Чи то поляки відійшли від австрійського стилю, чи совєти — від польського. Зрештою, яка різниця, якщо місто сьогодні — кольорова казка. Чи то Андерсена, чи то Вільгельма та Якоба Гріммів. В усякому разі відчувається присутність нордичної раси. Що ж до поляків, то вони якось мало по собі залишили пам'яток. На відміну від нашого дорогого Микити Сергійовича.

      У Луганську якщо якийсь власник кафе або магазину й береться облаштувати навколишній простір, робить він це дуже економно. Від чого видовище виходить цілком... пост-модерністським: клаптик євроремонтної розкоші на плямистому тлі обшарпаного соціалістичного «вулика». Натомість центр Франківська виглядає неправдоподібно свіжим, насамперед місцева «Стометрівка» (у нас сказали б — «Арбат»). Починається вона якраз під Тарасовим балконом. Уся стіна його будинку обплетена виноградом — на відміну від сусідніх. «Їхня» Наталка розповіла легенду з цього приводу. Коли з міськвиконкому надійшло розпорядження позрізати всю зайву рослинність, аби муляри могли безперешкодно реставрувати занехаяні за довгі роки перебудови й незалежності фасади, дисципліновані франківчани не забарилися із виконанням. І тільки гордий Тарас не скорився, а юридичних аргументів у чиновників так і не знайшлося. Так штукатури й тинькали стіни будинку, плутаючись у милих письменницькому серцеві виноградних лозах.

      Прохасько свій стиль у літературі називає пост-модернізмом. Ілля Кононов, єдиний серед луганської делегації не-журналіст (завідувач кафедри філософії та соціології педуніверситету), почитавши подаровану Тарасом книжку, назвав його твір потоком свідомості. Якщо повірити філософу, є сенс зробити порівняльний аналіз свідомості корінного галичанина і його донбаського візаві. У галичанина це дуже насичений потік. У того ж Прохаська на дуже обмеженому просторі (70 сторінок друкованого тексту) співіснують дзядзьо Михась, тета Міра, дід Богдан і прадід Гнат... Святі отці і рідний батько, який життя починав десь у наддалекій Читі; брат, діти (дружину я щось у книжці не помітив, хоча в реальності вона з'явилася в кав'ярні, але підсіла не до нас, а до іншої компанії), друзі, вороги, міста, села, гори, горища, спортмайданчики і армійський плац...

      Справа навіть не в кількості і навіть не в різноманітності персонажів, живих і не зовсім, а в тому, що кожний з'являється в книзі зі своїм власним контекстом (у тому числі й історичним), зі своєю власною біографією, такою ж насиченою, як і Тарасів... потік. Я прикинув, що приблизно пропливає в подібному ж «потоці» мого земляка, якби він опанував метод пост-модернізму. Можливо, я помиляюсь, але тут посеред стихії підсвідомості іноді виринали б деінде уламки нечітких спогадів і знову занурювалися; траплялися б стерті до майже повної втрати індивідуальності риси померлих пращурів (у третьому коліні), армійська дідівщина (коли вже ти, а не тебе), Сочі або Ялта. Ялта або кримська, або й маріупольська. Піонертабір. Горілка по три шістдесят дві (я пам'ятаю ще по два вісімдесят сім) і ковбаса по два двадцять. Стадний захват від упорядкованого атомарного руху жовтневих і травневих демонстрацій з алкогольним визволенням у фіналі.

      Свідомість кочовика. За останні півстоліття до Луганщини в'їхало п'ять мільйонів, виїхало чотири. Приблизно, звичайно. Залишається два з половиною. У такий «потік» легко вживлювати потрібні догми і правила політичної поведінки. А спробуйте «переналагодити» мізки галичанину, який не просто пам'ятає свій родовід — він у ньому існує. Я спитав у першого заступника франківської обладміністрації Андрія Романчука, наскільки стале в них населення?

      — У мене є товариш бізнесмен, який має бізнес у 8 областях України. Я йому кажу: «Чому ти в Києві квартиру собі не купиш?» Бо він чотири дні в Києві, три — тут. А він: «Якщо я куплю квартиру в Києві, я маю туди переїхати. А так, навіть якщо я раз на тиждень вертаюсь у Франківськ, я вертаюсь додому». Укорінене населення, однозначно. У нас основні скарги йдуть по земельних спорах за півметра, за метр. Я це вже перебільшую, але тут питання землі, батьківська земля... Кожна сім'я має уяву десь до позаминулого століття. Приблизно знають, де був дід... У нас є багато товаришів, які їдуть у Львів, в архів, малюють... Ну, наприклад, один до 1600 року розбудував своє генеалогічне дерево, він племінник внучатий Франка...

Карпати, Карпати...

      У Карпатах , туди, вище в горах, уся земля поділена, і кожна ділянка огороджена. Власне, ці огорожі можна побачити навіть на деяких рекламних поштівках радянської доби — гуцули завжи пам'ятали, де чия земля, а нині вони просто легалізували свою пам'ять. Дозволю собі не описувати карпатських красот. Нічого нового я все одно не скажу; до того ж бачили ми їх переважно з вікна бусика, як називають на заході мікроавтобуси. І тільки якщо краєвид здавався подорожнім особливо захопливим, ми виходили розім'яти ноги і дати спочинок сідницям. Темп, нагадаю, був заданий ураганний. За один день — Франківськ, Надвірна, Яремче, Буковель, Ворохта, Верховина (містечко Жаб'є, яке Франко назвав справжньою столицею Гуцульщини), Косів... Гід — Тарас Прохасько.

      У Надвірній — історичний музей, створений мало не самотужки його директором Олександрою Зварчук. Пані Олександра із запалом розповідала історію визвольних змагань свого краю, а я більше дивився не на експонати, а на своїх луганських колег. Не знаю, чи наблизимо ми Галичину до Донбасу, а мої земляки, здається, до Галичини наблизилися. Принаймні до тієї, що відчайдушно билася із совєтами за збереження власної ідентичності. Адже їм розповідали не абстрактно-історичні схеми, а конкретні біографії конкретних селян, учителів, священиків, які йшли до Повстанської армії, хоча мали всі можливості йти в зворотному напрямi — в Європу або й у Канаду. Стежина ж протоптана...

      Тарас узявся показати в Надвірній пам'ятник Фантомасу. В ідеологічно виважену монументальну композицію скульптор — на спір — пристроїв, серед інших фігур, «пролетаря» із рисами героя французької комедії. Наша делегація виявила повну неорганізованість, і нам елементарно не вистачало часу. Фотографувалися біля пам'ятника Кобзарю. Поруч із Шевченком сидить босий лірник з такими довгими та покрученими пальцями на всіх чотирьох кінцівках, що, здається, він може взяти бандуру не лише в руки, а й у ноги також.

      У Яремче демонстрували новітню історію розвитку зеленого туризму: як звичайні гуцульські хати перероджувалися спочатку на міні-готелі, потім на пансіонати, зрештою — на розкішні туристичні комплекси із повним набором відповідних послуг. На відміну від морського узбережжя, сюди їдуть не тільки влітку, а й узимку, причому взимку послуги дорожчають. На Різдво чи Новий рік проживання тут дорожче приблизно у стільки разів, у скільки долар коштовніший за гривню.

      У Ворохті спілкувалися з Петром Кермощуком. Підприємство «Керманич». Має власний туристичний комплекс, але головне в його бізнесі — будівництво дерев'яних будиночків-зрубів. У карпатському, звичайно, стилі. У нього й меблі стилізовані під спартанський стиль предків — шафи в номерах зі шпаринами в палець, з дерев'яними засувками. Жінкам сподобалося. Петро Дмитрович має давній зв'язок з Донбасом. Коли на початку незалежності сталися перебої з російською деревиною для нашої вугільної промисловості, його фірма постачала на шахти так звану рудстойку — стовбури для тимчасового кріплення шахтних виробок. У минулу президентську кампанію приймав у себе спостерігачів саме з Луганщини. Запевняє, що порозуміння було повним. А взагалі в бізнесменів з цього приводу геть немає ніяких комплексів.

      Господар під час обіду в колибі пригостив банушем, а також цікавою інформацією про «хатинки» Януковича та Медведчука: «Ну чого він (Янукович — М.Б.) відмовляється, каже: «нічого не знаю». Ми ж із ним обговорювали замовлення на будівництво...» Що стосується Медведчукової резиденції, то Кермощука вразили як розмах будівництва, так і шалена розкіш в оздобленні. А ще неймовірна, як на гуцула, запопадливість обслуги. Для подружжя Медведчуків його фірма виготовляла лише окремі фрагменти обстановки. Каже, що мешканці резиденції більше бояться дружини кучмового екс-канцеляриста, ніж його самого. Я про всяк випадок спитав у Петра Дмитровича дозволу на оприлюднення цієї інформації. Він дещо здивовано погодився: «Чому ж не можна, якщо це правда?!».

      Говерлу подивитися не дали, але десь поблизу неї таки проїхали (мені здалося, що то її вершина промайнула за деревами). Зупинилися аж у Жаб'єму, біля одного з підвісних мостів через річку. Точнісінько, як у кліпі Софії Ротару. «Наша» Наталія на тому боці помітила гуцулку, яка вийшла полоскати білизну в Черемоші. Вона була у гумових ботах, але у воду заходила набагато вище щиколоток. Фотографуватися за буденним своїм заняттям жінка не хотіла, а коли фотографиня проявила наполегливість — втекла, кинувши напризволяще тазик. Повернулася, коли загроза минула. Проте не образилася і запросила приїжджати восени. «Коли гриби виростуть». Як повідомив наш гід-письменник, окрім білих, гуцули грибів не визнають. У принципі ми вже мали можливість у цьому пересвідчитися в численних колибах.

Тіні забутих королів

      Проблем із порозумінням мої марксистськи налаштовані колеги практично так і не знайшли ні серед пересічних мешканців Галичини (включно із гуцулами), ані серед бізнес-еліти. Тим більше не заїкалися на цю тему представники влади. Щоправда, мер Івано-Франківська Зіновій Шкутяк, коли йому в лоба поставили питання про співробітництво двох регіонів, сам собі здивувався: «А мені якось це на думку не спадало. Коли зустрічаємося з бізнесменами, я їх більше на Польщу орієнтую, на Чехію...» Ну, ще «проколовся» калуський мер Роман Сушко. Зізнався, що сьогодні двомовність не дозволив би. «От років за десять, коли державна мова достатньо укоріниться — тоді...»

      З точки зору пересічного луганчанина це можна вважати певним компромісом, однак не смертельним. От чого дійсно не варто робити — це демонструвати свою зверхність (все одно — особистісну, національну, регіональну). Мене цікавила не стільки економіка (я й без Маркса знаю, що заради вигоди бізнесмен порозуміється з будь-яким «ідеологічним противником»), скільки проблема самоідентифікації галичан щодо решти України. Якщо це український П'ємонт, то чи не ображені вони на непропорційне своє представлення в органах влади? Зрештою, для них Ющенко має бути такий самий східняк, як і ми. Чи вони, як і наприкінці вісімдесятих, усе ще продовжують вважати себе місіонерами, які несуть на схід національну ідею?

      — Національна ідея — це спільна справа нації, — спробував відповісти на це запитання Андрій Романчук. — Якщо говорити без пафосу, я не знаю, що це таке. Чи є в нас єдина нація? Я вважаю — немає.

      І щодо місця Ющенка: «Розумієте, галичани створюють собі міф, що він десь там у нас у колгоспі працював бухгалтером. Ні, нема проблем. Ідея галицького сепаратизму отримала би своє поширення, якщо б Ющенко не виграв. Ющенко поховав ідею галицького сепаратизму однозначно і надовго».

      Оце вже щось для мене нове. Коли в нас після Сіверськодонецька пробували посилатися на Чорноволову Галицьку Асамблею, це могло виглядати переконливим тільки для необізнаних і зашорених обивателів. В СРСР на виборах 1990-го подекуди перемогли демократи, і в доволі високих колах партноменклатури пішли розмови про доцільність блокади бунтівних регіонів (гіпердемократичний Міхал Сєргєїч спробував навіть задушити бензиновим голодом Литву). У тому числі й Галичини. Тож вона мусила об'єднуватися. Але ж сепаратизм?! На другий день у нас відбулася коротка (інших у нас і не було) зустріч у франківському Прес-клубі реформ. За дивним збігом, прес-клуб розмiщений під одним дахом із «Товариством Юрія ІІ» (і кав'ярнею «Химера»).

      Власне, «круглий стіл» проходив під флегматичним поглядом цього останнього короля Галицько-Волинської руської держави. Символіки, зізнаюся, я так і не зрозумів. Юрій не був прямим нащадком Данила Галицького, принаймні по чоловічій лінії. Сином мазовецького князя, хрещений Болеславом, тобто поляк. Хоча й прийняв при сходженні на галицький престол православну віру і православне ім'я Юрій. Може, слід було почитати установчі документи Товариства? Дискусія вийшла теж цікавою. Керівник прес-клубу Іван Ципердюк повідомив високому зібранню, що галичани «втомилися від місії на сході» і взагалі тепер святкують реванш. Луганчани нашорошили вуха. Я спробував дізнатися, можу я себе почувати у Франківську українцем в Україні чи донбасівцем у Галичині? Зокрема, чи маю я тут право голосу в питаннях, що стосуються цілісності держави?

      Вважатимемо, мене просто не зрозуміли. Дискусія, перетікши в інше річище, сама по собі вщухла, не призвівши до будь-якого результату. Хоча ні — результат був: Схід і Захід одне одному зуміли показати, які ми всі розумні. Мабуть, і на Півночі в нас знайдуться достойні інтелектуали, не кажучи вже про південь. «Ах, Одесса!..» Однак з'ясуємо це іншим разом. Сподіваюся, тінь Болеслава-Юрія не стане на заваді.

* * *

      Епілогу не вийде, по-перше, тому, що тут і десятої частини не розказано про все, що було побачено й почуто. Зрештою, робота має тривати, тільки вже на вужчих напрямках. А щодо нашої ураганної подорожі, то вона Галичиною не завершилася. Ми, щоправда, в дещо скороченому складі, перебралися в інше місто і в інший регіон — Кам'янець-Подільський. Ілля запевняє, що саме на Поділлі отримана інформація вклалася нарешті в якусь завершену схему. Науковець, що ви хочете.

      У Кам'янці абрикоси ростуть.