Левіафан-2005: обережно — пастка для реформаторів!

21.07.2005
Левіафан-2005: обережно — пастка для реформаторів!

(Володимира СТАДНИКА.)

      Уявляється, що під час реформування українського суспільства найнебезпечнішою загрозою можуть бути свавілля й ілюзії, які вражають реформаторів, через що вони самі стають на шлях порушення законів соціальної природи і штовхають на цей шлях народ. Однією із таких ілюзій є сформульована ще англійським філософом Томасом Гоббсом ідея, відповідно до якої держава має нагадувати біблійне чудовисько Левіафан, покликане тримати народ у покорі за допомогою страху. Лише таким чином, вважав Гоббс, можна забезпечити правопорядок у суспільстві, надто ж рівність громадян перед законом, що, на думку знаного філософа, є достатнім для найкращої організації суспільного життя.

      Однак при найближчому розгляді історичного досвіду виявляється ілюзорність цієї ідеї. Рівність громадян перед законом нічого не варта, якщо держава є Левіафаном, тобто чудовиськом, що забезпечує рівність громадян перед законом за допомогою страху.

      Гоббс помилився, не помітивши, що його ідея призводить до порушення фундаментального закону природного права, згідно з яким не лише громадяни мають бути рівними перед законом (помiж собою), а рівними перед законом мають бути також держава і громадянин.

      На жаль, ні в правознавстві, ні в політології не приділялося належної уваги проблемі рівності держави і громадянина перед законом і судом. Можливо, тому гоббсівська ілюзія виявилася напрочуд живучою, навіть сьогодні. Зокрема, вразивши свідомість людей, що приймали Конституцію України, вона проникла і в її текст, а також інше законодавство і соціальну практику.

 

Бий і «своїх», щоб «чужим» не образливо було

      Яким є обгрунтування принципу рівності держави і громадянина перед законом, а також перед судом, що здійснює застосування закону?

      Очевидно, слід виходити з того, що держава — це соціальний інститут, наділений особливою формою волі — державною волею. А якщо держава має волю, то на цю волю поширюються усі закономірності, притаманні людській волі. Якщо воля людини може існувати у формі сваволі, то й воля держави може бути сваволею.

      Отже, не лише людина, а й держава може чинити свавілля. А для протидії всілякому свавіллю людство винайшло законодавство, якому має підкорятися будь-яка воля, не лише людини, а й держави. Причому природа закону така, що він є законом лише тоді, коли перед ним усі, хто має волю, рівні, без будь-якого винятку, в тому числі й держава, і закон має виконуватись громадянами та державою в усіх випадках, а не вибірково. (До речі, це означає: якщо має місце, наприклад, вибіркове за політичними мотивами кримінальне переслідування владою «чужих» для неї злочинців і закривання очей на злочини «своїх», то справедливим є вимагати забезпечення рівності усіх перед законом не шляхом звільнення від відповідальності «чужих», а шляхом притягнення до такої ж відповідальності тих злочинців, які для влади є «своїми».) Інакше закон перестає бути законом, втрачає властивості закону. А це тягне за собою також неможливість реалізувати у суспільстві принцип верховенства права. Не може бути верховенства права там, де немає рівності держави і громадянина перед законом і судом.

Чого не вистачає в статті №8

      Конституція України, на нашу думку, декларуючи деякі положення, що стосуються певних аспектів принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом (наприклад: «держава відповідає перед людиною за свою діяльність», «усі суб'єкти права власності рівні перед законом», «рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом»), все ж не закріплює цей принцип повною мірою. Тому, на нашу думку, доцільним було б статтю 3 Конституції України доповнити наступними словами: «В Україні діє принцип рівності держави і громадянина перед законом і судом». Це було б конституційною засадою для реалізації верховенства права, проголошеного у 8-й статті Основного закону.

      При зверхності держави відносно громадянина стає можливим свавілля держави, з яким несумісною є демократія. Отже, закріплення у Конституції принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом сприяло б також розвитку демократії в Україні.

      Закріпивши принцип рівності держави і громадянина перед законом і судом, слід було б усунути таку суперечність Основного закону. У частині 3 статті 8 записано, що «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Звідси випливає, що громадянину гарантується звернення до будь-якого суду, у т.ч. і Конституційного Суду України. Проте вже у розділі ХІІ — «Конституційний Суд України» — не передбачено право громадян на звернення до КС із конституційною скаргою на дії державної влади. Це суперечить уже згаданій ч.3 ст. 8, в якій громадянам гарантується право на звернення не лише до судів загальної юрисдикції, а й до Конституційного Суду.

      Водночас, як свідчить досвід, зокрема Німеччини, саме право громадян на конституційну скаргу стосовно дій державної влади забезпечує реалізацію принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом.

Замість держави-Левіафана — держава-менеджер

      Однією із основних засад судочинства, зазначених у статті 129 Конституції, є «рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом». Але, як свідчать факти судової практики, ця засада далеко не завжди діє у випадках, коли у суді розглядається конфлікт між інтересами громадянина та інтересами держави. Як правило, у цьому випадку суду зручніше так застосовувати закон, щоб стати на бік інтересів держави, виправдовуючи своє свавільне рішення ілюзорною ідеєю про те, що інтереси держави начебто є важливішими від інтересів громадянина.

      Держава ж, маючи більше можливостей для впливу на суд, ніж громадянин, проявляє свавілля, використовуючи зазначені можливості. Зокрема, це відбувається тому, що держава не зв'язана принципом рівності перед законом і судом себе — Левіафана — та громадянина.

      За таких умов реформаторів в Україні підстерігає пастка волюнтаризму, потрапивши в яку, вони послуговуються ілюзією, що заради інтересів держави можна діяти свавільно, тобто всупереч природним законам суспільного життя, вважаючи, що таким чином вони творять добро для громадян. Але добро неможливо творити всупереч законам природи, у такий спосіб несподівано для творця завжди витворюється протилежність добра — зло.

Чи потрібно громадянам України, в тому числі тим, хто піднявся на помаранчеву революцію, щоб держава взялася їх «нагодувати» шляхом державного свавілля, тобто шляхом волюнтаристського порушення законів соціальної природи, зокрема природних законів економіки? Ні! Бо таке «годування» є протиприродним, і тому приречене обернутися злом для громадян.

      Реалізація благого наміру «держава має нагодувати свій народ» закономірно призводить до того, що держава починає відігравати роль хазяїна, а народ — раба. В історії є достатньо свідчень про існування вказаної закономірності. Зокрема, це відбувалося при режимах Гітлера, Муссоліні, Сталіна.

      Ні держава-Левіафан, ні патерналістська держава, яка «годує» народ, наче хазяїн свого раба, не є сумісними з принципом рівності держави і громадянина перед законом і судом. Цей принцип вказує на те, що найприроднішим для держави є виконувати роль менеджера. Лише при такій державі можлива реалізація принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом. А якщо це буде, то буде і верховенство права, і демократія в країні.

      Для успішного виконання своєї ролі державою-менеджером їй не потрібна жорстокість Левіафана чи «батьківські почуття до народу» патерналістської держави. Державі-менеджеру потрібна на озброєння висока соціальна (політична, економічна, правова, моральна) культура, виходячи з того, що соціальна культура — це міра узгодженості волі й свідомості людей, в тому числі й державних діячів, із законами соціальної природи. «Концентрованою» формою соціальної культури є соціальна доктрина.

      Дослідження історичного досвіду дозволяє помітити наступну закономірність: яка соціальна культура державних діячів і, зокрема, яка їхня соціальна доктрина, такою буде й держава. Державні діячі без соціальної доктрини — це «вершники без голови»: скачуть, не відаючи куди, аби скакати.

      Лише з допомогою правильної соціальної доктрини державники, серед яких взірець — Джордж Вашингтон, у тому числі й реформатори, можуть розпізнати виставлені на шляху соціального прогресу знаки: «Обережно —пастка для реформаторів!».

      Концепція держави-менеджера дає підстави вважати, що «золоте правило» для державника можна сформулювати так: «Для того, щоб не потрапити у пастку волюнтаризму, що є найнебезпечнішим для народу, керуйся соціальною доктриною, яка найкраще відображає закони соціальної природи».

І сліпий сліпого поведе

      Це правило особливо актуальне для України, яка зараз стоїть на шляху реформ. На жаль, сьогодні українські державники-реформатори хворіють ще дитячою хворобою, діагноз якої — «політична наївність». Вони відмежувались китайською стіною від вітчизняних і зарубіжних просвітителів, Джефферсонів і Франклінів, у яких мали б взяти для себе на озброєння соціальну доктрину. Раз у раз помиляючись, вони відхиляють руку допомоги з боку «дорослих експертів» і уперто твердять: «Я сам!» («Я сама!»).

      Але слід пам'ятати: доля народу не може бути предметом дитячої забави. Реформатори приречені вибирати з усіх соціальних доктрин правильну, з допомогою якої вони мають узгоджувати свої дії із законами соціальної природи. Інакше керований ними народний «корабель» розіб'ється об твердиню законів соціальної природи. І від цього постраждає народ. А реформатори будуть здивовані, як маленькі діти: «Чому так сталося, адже ми намагалися ощасливити народ? Мабуть, сам народ в усьому і винен, бо чогось знову невдоволений і повстає!».

      ...Кінець гри — завіса падає. Сцена України чекає розгортання нової Соціальної Драми...

      Таке може спіткати український народ, якщо реформатори не спиратимуться на соціальну культуру, зокрема на соціальну доктрину, і станеться так, що «сліпий сліпого поведе».

      Питання до реформаторів: чи хочете ви цього?

Олександр КОСТЕНКО,
доктор юридичних наук, професор,
зав.відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою
 Інституту держави і права НАН України.
  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>