Неоніла Білецька: Лімузинів та дач на Канарах уже не буде. Але я щаслива

      Бувають випадки, коли питання путівки в життя вирішується на генетичному рівні. Ну як, скажімо, можна піти вчитися, наприклад, на сталевара чи лікаря, коли всі твої родичі — люди театру? Неоніла Білецька — актриса у третьому поколінні. Бабуся, Яніна Єнджієвська, була актрисою пересувного театру в Харкові, в театрі служила і мама, інші родичі працювали в антрепризах та театрах у Кіровограді, Ужгороді, Полтаві. Першу роль майбутня прима Театру на Лівому березі зіграла у 7 років. Текст цієї ролі вона пам'ятає й досі. Треба було вийти на сцену з лялькою та голосно вимовити: «У неї німець ручку відірвав...»

      Бабуся мріяла бачити в Неонілі Надію Нежданову, модну тоді співачку, яка разом із Сергієм Лемешевим співала по радіо арії з опер, але з першого разу внучка до театрального інститут не вступила. Влаштувалася на «разові» у російський театр у Кіровограді і пройшла шлях від «разових» до народної артистки України. Закінчила Державний інститут театрального мистецтва у Москві, курс відомої актриси МХАТу Ольги Андровської. Також головним учителем завжди був для неї її чоловік — заслужений артист України Володимир Бугайов. Йому вона вдячна за те, що він виховав її як актрису.

      — Неоніло Миколаївно, що для вас сьогодні є найважливішим?

      — Я не можу сказати, що мені важко жити сьогодні. Водночас прекрасно розумію, що лімузинів та дач на Канарах уже не буде. Але для мене важливі інші речі. Для мене важливо, щоб я була у професії, щоб усі мої близькі були здорові... Для мене важливо отримувати задоволення від роботи... У політику та владу я не лізу. Влада псує людей. Сьогодні в Україні багато людей нещасних, бідних. Коли йдеш по вулицях та бачиш ці простягнуті руки... Всім допомогти ти не можеш. П'ятаків на всіх не вистачить! Просто потрібно вирішувати ці питання на рівні влади і держави... Є, звичайно, ті, для кого жебрацтво — професія. Я знаю жінку, яка таким чином квартиру купила...

      — Це вже щось із «Тригрошової опери»...

      — Але це жахливо!.. До речі, що стосується минулого, то я не хочу повертатися до тих часів, які були раніше: коли після репетиції перед виставою ми стояли у чергах за цукром та ковбасою!!! Дивно, невже люди скучають за цим «спілкуванням» у чергах? Я, наприклад, такого більше не хочу. Адже це теж було жебрацтво, але на іншому рівні. Держава з усіх нас робила, у певному розумінні, «жебраків». Невже в Україні настільки не вистачало цукру, що купувати його потрібно було по талонах?! А сьогодні можна придбати все. Були б гроші. Але існує інша проблема. Держава не звертає увагу на те, яким чином «заробляють» ці «шалені гроші»...

      — Невесела якась розмова у нас з вами виходить...

      — Ну я не можу сказати, що нічого в цьому житті мене вже не радує — навпаки! Приємно, що я затребувана як актриса. Що у мене складаються гарні творчі стосунки з режисерами. Мені завжди цікаво працювати. Едуард Митницький, Олексій Лісовець, Юрій Одинокий — це режисери, з якими я працюю останні роки, я працюю із задоволенням. Мені радісно від того, що сьогодні ввечері я буду грати виставу. До речі, «Море... Ніч... Свічки...» — одна з найулюбленіших моїх вистав. Невелика роль, дві сцени, але я одержую справжню насолоду від того, що граю. Я часто згадую свою маму Любов Олександрівну, яка завжди була головною суддею у моєму житті. Для мене важливим було те, щоб мама була мною задоволена. Мені радісно, що студенти мого чоловіка, Володимира Феодосійовича Бугайова (він викладає у театральному інституті) згодом стають моїми партнерами. Радію, коли він ставить хороші вистави. Мені радісно, що у нашій гримерці працюють мої подруги. Це дуже важливо для актриси — відчувати себе комфортно. Ми всі хвилюємось одна за одну, співчуваємо одна одній. Я втішена з того, що працюю у хорошому професійному театрі. Мені подобається грати класику. Я люблю зазирнути в інше століття, в інше життя, зрозуміти його, приміряти на себе...

      — А вам подобається сьогоднішній глядач, смаки якого мають дуже мало спільного з цінностями, виплеканими минулим століттям?

      — Я люблю, коли в залі багато глядачів. Я люблю тих, хто приходить на мої вистави... Але дратує, коли скопом приводять сучасних підлітків. Їх не можна приводити гуртом... Вони не вміють слухати, спостерігати... Вони відчувають один одного і в них акумулюється енергія, що руйнує, а не створює... Для мене дуже важливо, щоб виставу сприйняв глядач, щоб він відчув емоції, щоб плакав і сміявся, а потім довго згадував свій візит до театру.

      — Ви так гарно відгукувалися про своїх партнерок, але не секрет, що театр — не конкретно ваш, а взагалі — небезпідставно називають тераріумом однодумців...

      — Колись одному режисерові я принесла п'єсу. Її взяли до репертуару саме на мене. Я мріяла зіграти роль у цій п'єсі. Але так несподівано склалися обставини, що прем'єру зіграла інша актриса. Для мене тоді це була велика трагедія! Згодом я зіграла цю роль. Але цей випадок довів мені, що значить у театрі партнерство. Хоча я нікому ніколи не заздрила і не заздрю. Заздрість знищує людину, руйнує її зсередини... Я живу своїм життям, яке мене захоплює, яке дарує мені сили співчувати, любити і, звичайно, грати...

      — Неоніло Миколаївно, ви працювали в театрах Кіровограда, Маріуполя, Донецька, Києва... А яке місто можете назвати своїм на всі сто — за темпоритмом, енергетикою?...

      — Звичайно, Київ. Хоча мене дуже дратують хамство у тролейбусах, брудні вулиці... Недавно з театром були у Полтаві. Це чистесеньке місто, в якому відчувається турбота місцевих жителів та влади про свій куток. Я була свідком того, як мешканець зробив зауваження людині, яка кинула на дорогу недопалок. У Києві такі речі просто неможливі. Сьогодні в столиці живе багато людей, які не належать до корінного населення міста. Цей факт впливає на культуру міста. Хоч моє корiння —  у землi корифеїв українського театру, сьогодні у мене болить душа за Київ...

      — Ваше життя поза театром — це ....

      — ... сім'я — чоловік, донька, онук, — друзі, література. Обожнюю Тургенєва, Пушкіна, Гюго... Але сьогодні менi близький Тарас Шевченко... До речі, колись у мене був шанс зіграти Лесю Українку. Один режисер помітив мою портретну схожість із Лесею. Були зроблені кінопроби. Але так і не вийшло...

      — Чи можна стверджувати, що віссю, навколо якої обертається життя Неоніли Білецької, є театр?

      — Так. Я надзвичайно люблю свою професію. Людина якогось іншого фаху на вулиці занурюється в себе, у свої проблеми... Актори ж, режисери всі свої чуттєві «антени» направляють на сприйняття життя, вбирають у себе кожну його мить, підмічають, вивчають, аналізують... Як хто живе, як спілкується, як реагує на ситуацію. Але перед виставою я намагаюся також внутрішньо зібратися, зосередитися, налаштуватися на роль. Знаю, що Вiра Марецька, наприклад, любила посваритися з ким-небудь перед виходом на кін. А я навпаки: повинна заспокоїтися, зануритись у себе...

* * *

      Заслужена артистка України Світлана Золотько: «Вона не виглядає на свій вік. Постійний рух — це девіз її життя. Неоніла Білецька просто несамовито любить театр. Вона віддала йому все своє життя і ніколи йому не зрадила».

      Художній керівник Київського театру драми і комедії, народний артист України Едуард Митницький: «Якщо розмова про Білецьку — це розмова про майстра. Ми багато років працюємо з Неонілою Білецькою. Вона — професіонал до мозку кісток. Вік — це не для неї. Вона завжди у формі, і у психологічній, і у фізичній, і в етичній, і в естетичній. Недарма всі наші режисери хочуть працювати саме з Білецькою. Вона належить до того типу сучасного актора, який у змозі почути режисерську концепцію, зрозуміти напрям думки режисера, вона легко адаптується до будь-якого театрального пошуку. Вона могла б легко адаптуватися у будь-якому західному театрі. Білецька належить до категорії розумних актрис, тому вона постійно в репертуарі, постійно у тренінгу».

      Заслужений артист України Володимир Горянський: «Білецька — унікальна актриса. Вона настільки енергійна, що за нею просто неможливо встигнути. Вона заражає своєю енергією та енергетикою».

Досьє «УМ»

      Білецька Неоніла Миколаївна. Народна артистка України, провідна актриса Театру драми і комедії на Лівому березі, де працює з 1980 року. Лауреат театральної премії «Київська пектораль». Грає у виставах «Довічний чоловік» Ф.Достоєвського, «Я вам потрібен, панове!» О.Островського, «Кручений біс» Ф.Сологуба, «Живий труп» та «Анна Кареніна» Л.Толстого, «Одруження» М.Гоголя, «Найдавніша професія» П.Вогел, «Глядачі на виставу не допускаються!» М.Фрейна, «Море...Ніч...Свічки...» Й.Бар-Йосефа. Працювала у театрах Кіровограда, Донецька, Маріуполя, Києва. Знімалася у кіно («Право на захист», «Професія — дружина»...). Ім'я Н.М.Білецької занесено до енциклопедичного довідника «Кращі жінки України».

Пiдготувала Любов СУБОТIНА.