«У рамках долi», в пам'ятi iсторiї

15.06.2005
«У рамках долi», в пам'ятi iсторiї

Леонiд Муха через 60 рокiв на мiсцi поранення.

      Якось відомий львівський кліпмейкер Тарас Хімич («Скрябін» — «Зламані крила», «Тартак» — «Хулігани», «Наше літо», «ТНМК» — «Та ти шо», «Арешт») фільмував музичні історії від Андрія Середи, Сашка Положинського та інших. Тоді ж вирішили, що вітчизняних розповідей на історичну тематику теж бракує. «Протягом двох минулих років мені весь час траплялися різні цікаві матеріали про історію української дивізії «СС Галичина» і наштовхували мене на зйомки. Крім того, тема ця розкрита не тільки скупо, а й однобоко», — розповідає Тарас.
      Якось Надія Галичанівська познайомилася з Леонідом Мухою, учасником Другої світової війни, і прочитала його книгу «З Австрії до Колими: спогади дивізійника». Розповіла про  ідею зйомок документального фільму Тарасові Хімичу ... Львів'янам уже презентували історичний фільм «У рамках долі», кияни побачать стрічку найближчим часом, а наступними в черзі стоять східні області України, де фільм планують показувати в школах.

      Свою першу серйозну режисерську роботу — не звичний кліп чи рекламний ролик, а 45-хвилинну стрічку — Хімич просить оцінювати не надто критично: працював-бо з документами, свідками, українськими, американськими, австрійським дослідниками історії дивізії «СС Галичина». Продюсер фільму Надія Галичанівська говорить, що на цю тему можна зробити цілий проект. А режисер доповнює, що це ще одна недосліджена  фронтова історія — з 43-го по 45-й рік «СС Галичина» мала своє життя, була повноцінною фронтовою одиницею. Вистачає таких історій навіть на цикл: окремо про створення, про стосунки з радянськими військовими, долі учасників. «Цей фільм у жодному випадку не оцінка тих подій, а просто хронограф. Але цю тему однозначно будемо продовжувати».

       Документальність фільму переплітається з акторською грою: так роблять на каналі «Дискавері». Акцент — на візуальному зображенні. «Глядачі мають змогу побачити, як виглядали ці вояки, — розповiдає Хiмич. — Плюс текст, підкріплений історичними відомостями. Ми базувалися на американських та англійських джерелах, на працях Джеймса Мельника та Майкла Логуша. Крім того, у фільмі є спогади близько 15 опитаних колишніх дивізійників. Ми намагалися зробити так, щоб це цікаво було дивитися. Вмикаєш «Дискавері» — дивишся, вмикаєш наше телебачення — нудота, і люди переключаються на щось інше. Своїм завданням я вважав створення не надто наукового фільму, але такого, де можна було б отримати інформацію».

      Джеймс Мельник — син дивізійника, але він англієць, українською не розмовляє. «Я з ним листувався е-мейлом, він висилав мені різні документи зі свого дуже цікавого архіву. Ми також користувалися працями Майкла Логуша — теж нащадка когось із дивізійників. А ще він є майором американської армії та розповідає безперечно цікаві факти. А у Львові існує музей дивізійників, де працює Ігор Федик. Він надав нам дуже важливі дані, фотографії, документи. До Львова в останні роки приїздять дивізійники та їхні нащадки з усього світу, привозять спогади та документи», —  розповідає Тарас Хімич.

      «У 1992 році, коли ми створили Галицьке братство з колишніх дивізійників, нас було 500, а зараз — може, 200. Хто розповість молоді про ті події? — зітхає підстаршина дивізії Леонід Муха. — Спогади всіх ветеранів Другої світової війни в жалюгідному стані. Ви зайдіть у книгарню чи бібліотеку — там лише мемуари полководців... Таке ставлення до людей, які віддавали за цю країну життя, дивує».

      У сорок першому, в свої сімнадцять, Леонід пішов воювати. «Подивіться на сьогоднішню молодь у сімнадцять років!» — нарікає колишній кулеметник Муха. Потім юнака депортували до Німеччини, в Австрії був поранений, пройшов тоді сотні кілометрів, а до Радянського Союзу його, як і багатьох дивізійників, передали насильно. «Мене тоді запитали, — згадує пан Муха, — хто я. А я їм: «Українець». А міг же сказати, що поляк! Тоді не повезли б під вартою «на Батьківщину»... Відбабахав на Колимі 8 років!».

      З паном Мухою Хімич пройшов маршрутом дивізії в Словаччині — зовсім інше, коли читаєш історію не з підручників, а з очей очевидців, які ті події запам'ятали на все життя. Була знімальна група і в Австрії: «У всіх фільмах про СС «Галичина», які я бачив, переважно йдеться про заслання вояків у Сибір, висвітлюється битва біля Бродів, коли значна частина дивізії була знищена радянськими військами, а також трошки про Словацьке повстання. Про австрійський період ніхто навіть слова не сказав, що там була шалена психологічна війна, там воювали Східна і Західна Україна , — згадує режисер Хімич. — Я не буду підіймати цю тему до кінця, бо починає пахнути політикою, але там є цікавий момент: місяць найактивніших фронтових дій люди воювали на чужій землі, по австрійських селах. Проти них діяли енкаведистські загони, які включали їм українську музику, переманювали їх, називали по прізвищах. Ми записали розповіді очевидців, вони казали: було таке враження, що не німці воювали із «совєтами», а українці — з українцями: всюди було чути українську мову! Там дуже цікаві бої відбувалися. А вже з Австрії вояки «Галичини» пішли у полон до союзних військ».

      На спогади літніх людей та порепані кадри хроніки накладається драйвовий музичний ряд — за це відповідав звукорежисер, автор музики Любомир Соломченко. Любомир — соліст гурту «Деінде», кліп якого на пісню «Листя бульби» став дебютною роботою Тараса у 1997-му. Хімич тоді приїхав до Львова з міннесотського коледжу на канікули. «Попри те, що це мій особистий смак, саме таку музику ми хотіли — щоб привабити молодих людей. А от з паном Мухою ми навіть у Словаччині, під час запису свідчень, «Рамштайн» слухали», — пригадує Любомир.

      Попри те, що фільм доволі сирий, нові сторінки історії зможуть перегорнути не лише українськi старшокласники, а й, наприклад, їхні закордонні друзі. Після Великодня я брала участь у екскурсії замками Львівщини, яка зазвичай обмежується трьома палацами, але молодіжка партії «Собор», яка організовувала поїздку, влаштувала бонус, і наш автобус зі студентами східних та південних областей країни і з білоруськими друзями зупинився біля цвинтаря та каплички на території так званого Бродівського котла. Тут у липні 44-го дивізія «СС Галичина» прийняла свій найбільший бій. І сьогодні тут біліють хрести. Нові з'являються регулярно — останні ряди з них ще не встигли побілити...