Ісламізм як «русскій мір»: рецензія на книжку Пьотра Ібрагіма Кальваса «Єгипет: харам, халяль»
У Єгипті живе понад 100 мільйонів люду, третина всього арабського світу. >>
Ігор Стрембіцький на каннськiй сценi.
— Ігоре, до театрального університету ви закінчили Чернівецький індустріальний технікум. Яку ви тоді мали освіту?
— Технолог силікатних тугоплавких матеріалів та виробів. Все, що ви тут зараз бачите (ми стоїмо на ганку перед офісом «плюсів»), крім оцього металу, — це все технологія силікатних, і я знаю, як це робиться... Мені набридло в школі вчитися. Забрав документи. Попалася в руки газета, де оголошували набір в індустріальний технікум у Чернівцях. Я подумав і поступив.
— Після технікуму — театральний?
— Після того я працював на цегельному заводі. Потім монтажником. Потім буряки, картоплю, помідори в Одесі збирав. Був у Бєлгороді, в Тирасполі сливи збирав. Але скоро мені набридла ця робота, вирішив чимось іншим зайнятися. А я такий непосидючий, лінивий, не знаю, чи десь поступив би. Єдине, де міг щось збрехати чи щось написати, — театральний. Хоча того року був ще більший, ніж завжди, конкурс, бо не набирали курсу ігрового кіно, залишилася тільки документалістика.
— І як, із першого разу?
— Атож. Знаєте, «Пальмова гілка» — це так, це везіння. Але не таке везіння, як потрапити на гарний курс. Я потрапив до прекрасних майстрів Сергія Буковського і Володимира Кукоренчука на курс «Неігрове кіно». Такого курсу сьогодні нема в нашому інституті. Майстри промучилися з нами п'ять років і відмовилися більше брати студентів. Але їхню науку я запам'ятав на все життя.
— У вас чималий перелік фільмів, які ви зняли в інституті. Про що був ваш перший фільм?
— Того, що ви прочитали в моїй так би мовити фільмографії, вже ніде нема. Щось викинув, щось по п'янці загубив — студент. На першому курсі треба було здати роботу. Я, звичайно, нічого не робив за весь курс. І придумав кіно на фотографіях. Воно називалося «Лік ХХ». Це був фільм про те, як змінюється портрет людини протягом сторіччя. То військовий виходив на перший план, то дитина. Були відомі фото, були ні. В основному, з журналів. Я його знімав без монтажу, це було три чи чотири хвилини.
— «Подорожні» — теж інститутська робота?
— Атож. Я закінчив театральний позаминулого року, але не захистився. Довго знімав «Подорожніх», фільм запускався як курсова робота за четвертий курс, а потім перейшов у дипломну роботу за п'ятий курс. Після закінчення інституту захистити диплом можна протягом трьох років. От, тепер буду захищатися «Подорожніми», бо навряд чи зможу ще щось на плівку в інституті зняти.
— Як знімалися «Подорожні»?
— Знімав три роки. На простроченій «Свемі» (вже кілька років Шостка не випускає плівки). Робоча назва фільму була «Автопортрет мені не відомого».
— Але ж у Каннах все пройшло на «ура»?
— Оргкомітет все зробив для того, щоб вирішити проблеми зі звуком і з самою копією. Вони цілу ніч не спали, щоб журі могло подивитися «Подорожніх» в достойній якості. А в них і апаратура, потрібна для показу нашого фільму, давно не використовується. Там «Долбі», а ми привезли свою «магнітку»...
— Коли назвали ваше прізвище, яка перша була думка?
— «Господи, як добре, що помітили!» Бо я завжди сумніваюся, завжди на межі: чи те, що я роблю, справді варте уваги, чи гімно повне. Часто кидаю те, що роблю, перезнімаю, знову викидаю.
— Газети зараз змагаються в точності, скільки тисяч доларів, які ви привезли з Канн...
— Жодної. «Золота пальмова гілка» не передбачає ніякого грошового додатку. Правда, ми отримали «Приз Нормана Макларена», який додатково присуджує кращим фільмам у «короткому метрі» Канадська національна кінорада. Вони дають підтримку світового кінопрокату фільму-переможцю або копродукцію для наступного проекту. Оскільки в нас нема прав на прокат «Подорожніх» (такі права належать інституту), то ми обрали копродукцію. Можливо, щось вдасться зробити...
— В Україну ви привезли тільки це?
— Ще запрошують багато фестивалів. Карлові Вари взяли нас у документальний конкурс ще до Канн. А тут, в Україні «Плюси» пропонували співпрацю. На «Тонісі», де я роблю анонси, казали: «Ігорю, давай щось робити». Ну, тут усе залежить від конкретного проекту. Колись я працював із Сергієм Буковським як асистент режисера над документальним телесеріалом «Війна. Український рахунок». Це було цікаво, і в таких проектах я хотів би працювати.
— У Каннах ви познайомилися з цікавими людьми?
— Голова журі короткометражного конкурсу Едвард Янг підійшов до мене після церемонії. Але я не знаю англійської. А Наталки, яка її знає дуже добре, в цей час біля мене не було. Тому я не міг нічого сказати йому, крім «мерсі» та «сенк'ю». Правда, потім уже, під час іншої зустрічі, я таки мав розмову з Янгом, Наталка перекладала. Янг мені видався дуже доброю, милою людиною.
Наталка: «Ми говорили з двома членами журі, гарне було спілкування з нашими колегами-конкурентами. Та й взагалі з усіма. Була така дружня атмосфера, що, коли ми отримали приз, то, звісно, зраділи, але, з іншого боку, сумно за інших... З Нової Зеландії познайомилися з продюсером. Він сказав, що Нова Зеландія — це земля обітованна для режисерів. Там підтримка з боку уряду величезна. Були ще англійці, Бен і Прітті, які зняли фільм на 8-мм камері за власні кошти, це їхній перший фільм, вони не мають жодної кіноосвіти і потрапили до короткометражного конкурсу в Канн. Було дуже багато цікавого спілкування. Коли нам вручили приз, то всі інші конкурсанти сказали нам: «Ми дуже раді за вас, і, знаючи, яка ситуація у вашому кіно, розуміємо, що цей приз для вас дуже важливий».
— Є багато думок критиків. Але на вашу особисту, чому «Подорожні» перемогли?
Наталка: «Ми запитували в журі. І вони сказали, що, крім художніх достоїнств фільму, їм сподобалось, що фільм дуже людяний. Бельгійська режисерка Шанталь Акерман сказала: її дуже вразило, що режисер не використовує свох героїв, а любить їх, і це видно з екрана».
— Як такі два таланти — сценарист і режисер, Наталка й Ігор — зійшлися?
— Наталку вперше побачив на фестивалі «Пролог», у грудні 1997 року. Я тоді прийшов на фестиваль, якраз було закриття і вручали нагороди. Наталці дали приз за найкращий сценарій, і вона виходила на сцену, де їй вручили диплом і як приз дві чи три пачки паперу.
Наталка: «Я Ігоря побачила на цьому ж «Пролозі», але в інший день. Були обговорення фільмів. І я пішла на це обговорення. Мушу сказати, що зараз змінилась ситуація, але на той час наш інститут був дуже російськомовним. Фактично всі студенти говорили російською. І тут під час обговорень якийсь хлопець встає і починає дуже емоційно виступати — йому не сподобався один фільм. Що він говорив, я не запам'ятала, єдине, на що звернула увагу, — те, що він говорив українською мовою. Це був Ігор».
— Що зніматимете найближчим часом?
— Ще взимку Гьоте-інститут проводив конкурс сценаріїв короткометражних фільмів, присвячених Другій світовій війні. Там перемогли п'ять сценаріїв, наш у тому числі. Сценарій називається «Урок німецької», думаю, так називатиметься і фільм, бо ця назва мені дуже подобається. Ми вже підписали договір із німецьким фондом, який фінансує виробництво цих фільмів, і маємо зняти короткометражку до кінця липня...
P.S. Прем'єра десятихвилинного фільму «Подорожні» Ігоря Стрембіцького» відбудеться 28 травня о 18.00 у Будинку кіно.
У Єгипті живе понад 100 мільйонів люду, третина всього арабського світу. >>
В Івано-Франківську з 12-го по 15 вересня тривав мультижанровий фестиваль «Харків: (не)релокована культура», який організовувала Національна спілка театральних діячів України за підтримки Українського культурного фонду. >>
У столиці проходить 35-й Міжнародний фестиваль «Київ Музик Фест». >>
За перші двадцять років незалежности кількість українських перекладів з арабської коливалася навколо 2%. >>
Найбільшу картину в Україні створив український художник Петро Антип – вона розміщена в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. >>
Львів і всі учасники готуються до відкриття культового міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев-2024», який проходитиме з 3-го по 10 жовтня. >>