«А чи є що доносити українськiй iнтелiгенцiї до громадськості?» — можливо, запитає читач. Щось, мовляв, не чути і не видно результатів праці «національного мозку». Телебачення і радіо, газети й популярна література, що виходить масовими накладами, про такі результати мовчить. Утім національна інтелігенція в Україні діє, і дуже активно. Значними є напрацювання науковців-гуманітаріїв: правників, політологів, мовознавців, істориків, етнологів, сходознавців. Окрім цього, українською мовою за останні роки перекладено багато творів світової літератури, наукових праць закордонних дослідників. Вийшли сотні, а можливо, й тисячі індивідуальних монографій і збірників, у яких розглядаються різноманітні проблеми, що стосуються України й інших країн. Українська гуманітарна наука, як, до речі, й художня література, переборює хуторянство, на яке їх прирікало існування в колишньому СРСР. Вижили, незважаючи на видавничу скруту, наукові й науково-популярні журнали («Слово і час», «Мовознавство», «Народна творчість та етнографія», «Пам'ять століть», «Археологія» та інші). Зусиллями національної інтелігенції створена і впроваджена українська термінологія для всіх сфер життєдіяльності. У цьому ми дуже вигідно відрізняємося, скажімо, від Казахстану чи Білорусі, де такої термінології або немає, або вона не сприйнята суспільством.
Створені нові підручники як для середньої, так і для вищої школи, переважно україномовні, навіть з природничих і технічних наук. Українська гуманітарна наука не тільки стала стирати «білі плями» в історії нашої країни, а й вийшла на рівень створення фундаментальних узагальнюючих праць. Це, зокрема, багатотомна «Історія української літератури», 15-томна історична серія «Україна крізь віки», тритомна «Давня історія України», двотомне колективне дослідження «Українці», «Енциклопедія української мови» та інші. Вже вийшло три томи п'ятитомної «Історії української культури». До речі, в Росії таких узагальнюючих фундаментальних досліджень майже немає, незважаючи на тамтешній видавничий бум. Після того як Росія втратила монополію на давньоруську спадщину, а також «отримала удар» національного відродження колись підконтрольних їй народів, російська гуманітарна наука на деякий час виявилася позбавленою великодержавних підвалин, на яких базувалася (хоча сьогодні знову до них повертається). За ці роки в Україні витворена сучасна не тільки політична та наукова, а й книжкова, газетно-журнальна, пісенна, теле-, радіо-, кінопродукція (остання переважно в перекладах зарубіжних фільмів, але не тільки) українською мовою. Створено багато українських фільмів, серед яких є і знакові. Скажімо, за кіносценаріями Василя Портяка знято понад десять кінострічок про Українську Повстанську армію («Нескорений», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Вишневі ночі»). Інша річ, що їх немає на телеекранах. Дослідження соціолінгвістів свідчать: більшість киян (і, що прикметно, молодих) не згодна, що в українському інфопросторі так мало телепередач, кінофільмів, журналів, книг українською мовою. Тобто попит на це є. Але ця продукція і досі чомусь не доходить до широкої громадськості...
Отже, в Україні дуже слабкий інший чинник — система комунікацій. Своєрідна мережа судин, якими кров — інформація — пульсує від виробників української продукції до її споживачів. Звісно, у нашій країні є мережа засобів масової комунікації, дуже потужна. Тільки не українська, а російська. Адже не секрет, що 90 відсотків книг, які є у продажу в Україні, зроблені в Росії; 80 відсотків газет і журналів — не тільки російськомовні, але за більшістю з них у той чи інший спосіб стоїть Росія; більшість фільмів, які демонструються в Україні, — або російські, або перекладені в Росії; абсолютно переважають на українському ринку касети і CD із записами «зірок» російської естради; фільми на дисках — у перекладі винятково російською; на телебаченні панують російські розважальні програми; FM-станції на радіо більш ніж на 90 відсотків передають музику іноземних виконавців. Отож наші національні судини забиті таким-от «холестерином». Де вже через них пробитися до громадськості з правдивими історичними дослідженнями чи з різновидами національного мистецтва, новинками вітчизняної науки чи педагогічної думки. Все це, звісно, не вивітрюється, а осідає на полицях бібліотек чи архівів. У «мозку» складається враження, що він працює марно, а громадяни в більшості не знають, що відбувається в їхній країні. Більше того — «холестеринова» мережа у так званих «розважальних» текстах, радiо- i телепрограмах щодня невтомно переконує нас, що наша рідна країна за своєю природою недолуга, люди — роззяви й ледарі, нездатні до самостійного життя, отож і країні, і людям-невдахам не обійтися без опіки.
Опікуватися, звiсно, є кому. Утім про ці маніпуляції iз свідомістю людей також мало кому відомо: судини такої інформації не доносять. Світовий досвід свідчить, що в умовах безпосереднього сусідства новоутверджених націй з колишніми метрополіями витворити власну мережу інфокомунікацій, відмежовану від старої «покровительки», можна тільки, використавши мовну відмінність. Маємо переконливі приклади Ірландії та Білорусі, які так і не звільнилися остаточно з-під впливу метрополій. На відміну від американських колоній Англії та Іспанії, яких від «покровительок» у часи здобуття незалежності відокремлював Атлантичний океан, поряд з Україною — брутально сильна Росія, яка ну ніяк не полишає великодержавницьких намірів. Тому всі регіони України, в яких у інфокомунікаціях переважає російська, як пилососом, всмоктуються в орбіту впливу РФ. Українські, але російськомовні засоби комунікацій (включаючи сферу діловодства), привчаючи людей до споживання російськомовної продукції, прокладають цій продукції шлях із Росії в Україну. І групи населення, виключені зі сфери української мови, й досі залишаються майже повністю включеними до сфери дії російського інформаційного поля. А воно дуже потужне і виховує своїх споживачів спрямовувати свої інтереси на Росію і саме з нею пов'язувати свої сподівання на майбутнє.
Доречно нагадати загальновідоме серед етнологів положення про те, що коли етнос включений у систему інформаційних комунікацій іншої держави і задовольняє свої інформаційні потреби переважно за її рахунок, — він і асоціюється з нацією отієї, іншої, держави. В Україні великі групи населення залишаються зануреними в російськомовне середовище. Якось в одній з програм І-го каналу Українського радіо у прямому ефірі брав участь Іво Бобул, і до студії зателефонував слухач із Києва, який через несправність телевізора став слухати радіо і відкрив для себе цього співака. Випадок ледь не анекдотичний.
Невідмежованість України від Росії мовним бар'єром дає можливість Російській Федерації тримати нашу державу під своїм контролем (включаючи й сфери економіки та політики), хочемо ми цього чи ні. І саме звідти «ростуть вуха» ініціатив на «захист російської мови». Очевидно, відомі політичні кола дуже занепокоєні тим, що нова влада таки зможе вивести населення України зі сфери впливу сусідньої держави.
Весь хід розвитку України за останнє десятиріччя свідчить, що чим слабшими є позиції україномовних інфокомунікацій у регіонах, тим сильніший там вплив Російської держави і навпаки. При цьому побутова україно- чи російськомовність населення не вiдiграє вирішальної ролі. Адже Київ та інші обласні центри Центральної України, які на виборах-2004 обрали реальну незалежність України, є не набагато україномовнішими в побуті, ніж мешканці міст Півдня і Сходу, що проголосували за симпатичного Президентовi Путіну Януковича. І, до речі, ті відсотки голосів, які у Херсонській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській областях здобув Ющенко, одержані переважно за рахунок не україномовного села, а російськомовних мешканців обласних центрів, де більше людей мають змогу читати українські газети, заглядати в iнтернет, дивитися «5-й канал», для селян фактично недосяжний. Залежницьку позицію посіли Донецька та Луганська області, які інформаційно майже ізольовані від решти України.
Проте поки що спостерігається поява все нових російських телепрограм, серіалів, російськомовних журналів, до речі, в кілька разів дешевших за україномовні (ціна недавноспеченого «С тобой» — 3 гривні, «Всесвіт» же коштує 16 гривень). Причому ситуація у центрі негайно мавпується спритними «журналістами»-провінціалами і тиражується в україномовну (поки що) глибинку. І в результаті, наприклад, у Фастові нещодавно з'явився журнал «Наш городок», а в сусідній Білій Церкві «проросла» газета «Копєйка».
Незважаючи на те, що ця справа стосується кожного українця, винна в цьому найбільше колишня політична верхівка, яка не стала національною політичною елітою. І тієї ролі, яку повинна виконувати в націєтворчих процесах, не виконала. А роль ця полягає у створенні максимально сприятливих умов (у першу чергу — правових і економічних) для роботи національної інтелігенції. Сьогодні національна інтелігенція в Україні позбавлена за свою працю платні, достатньої для прожиття (шкільний учитель одержує зарплату, меншу, ніж прибиральниця в залізничному депо). А ставка директора (!) інституту Національної академії наук нижча за «середню зарплату в Києві». Більшість учителів, науковців, артистів не можуть прожити на зарплату. Українських учених, художників і співаків знають у світі, але не в Україні, бо вони їдуть за кордон заробляти кошти на прожиття.
Перед «мозком нації» є й інша перешкода, поставлена колишньою владною елітою (враховуючи те, що вона безпосередньо причетна до бізнесу). Річ у тім, що українська книга, преса, пісня, кінематограф, аудіо- і відеопродукція в нашій державі абсолютно не підтримуються на рівні законодавства та дій виконавчої влади. Закон про пільги для книгодрукування, який аж на 12-му році незалежності нарешті спромоглася затвердити влада, якщо навіть і запрацює, то книговидавничі потужності Росії (якій упродовж 12 років було забезпечене майже неподільне панування на українському книжковому ринку) тепер витримають тут будь-яку конкуренцію. Українські «FM»-станції беруть у авторів і виробників записи лише за певну таксу. А оскільки росіяни платять більше, то, відповідно, їх «розкручують» ще дужче. Виходить так, що колишня політична верхівка України забезпечувала прибутками громадян Росії. Як буде тепер?
Вихід з такої ситуації один: спрямування державних коштів на утвердження національної мережі засобів масової комунікації, яка стане запорукою самостійності України. Тільки з утвердженням власної «кровоносної системи» і вивільнення її судин для української інформації може завершитися побудова української громадянської нації, включаючи не тільки культурний, а й політичний та економічний виміри.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
