(Олексія ПОПОВА.)
— Вікторе Івановичу, ви — єдиний глава обласної державної адміністрації, який повернувся на свою посаду. Чим це пояснюєте?
— Не бачу тут нічого дивного. З Віктором Андрійовичем я працював з початку його прем'єрства. І пішли зі своїх посад ми теж разом. Єдиним головою обласної адміністрації, якого зняли разом з Ющенком, був Балога. Решта всі залишилися біля Кучми і Медведчука. Згодом Ющенко довірив мені вести виборчий блок в області і на парламентських виборах, і на президентських. Отож усе логічно.
— Скільки у цьому призначенні було вашого бажання? Прогнозували, що ви можете очолити одне з міністерств.
— Я — член команди. Тому повинен працювати там, де скаже Президент. Якщо він довірив мені бути його представником на Закарпатті, то це для мене — велика честь.
— Перших сто днів позаду. Встигли освоїтися?
— Мені не треба було освоюватися. За цих кілька років у кабінеті «губернатора» змінилася тільки одна деталь — портрет Президента. Тож мені залишалося просто зайти і почати працювати.
— Але перед цим кабінет ви таки освятили...
— Кожна людина йде працювати з цінностями, в які вірить. Я освячував кабінет у 1999 році, освячував і тепер. Не знаю, чи робили це мої попередники. Але думаю, що будь-яку справу треба починати з духовності.
— Як загалом виглядає ситуація в області?
— Ми зосередилися на кількох напрямах роботи. Перший — захист від техногенних катастроф, якими Закарпаття «прославилося» далеко за межами України. На жаль, під програми, які приймалися, коштів не виділяли. Нині маємо унікальний шанс. Угорщина, для якої наші паводки створюють серйозну загрозу, згодна на рівних профінансувати з нами протипаводкові роботи. Йдеться про програму «Тиса» — дерегуляцію річок, створення системи польдерів і водоймищ, які під час злив і танення снігу акумулюватимуть надлишок води.
Окрім того, каскад збудованих гідроелектростанцій стане ще одним джерелом електроенергії. Зрештою, це і нові робочі місця, яких так у нас не вистачає. До того ж водоймища в горах — надзвичайно привабливі для відпочинку. Це ще один поштовх для розвитку туризму. Це бачимо на прикладі Словаччини, де подібна програма давно реалізована, і паводки їй уже не загрожують.
— І скільки потрібно коштів на реалізацію цієї програми?
— Йдеться про 300 мільйонів доларів. Починати треба вже наступного року, заклавши у державний бюджет щорічно не менше 70—100 мільйонів гривень. Тим паче на паритетних засадах Угорщина готова брати участь у фінансуванні.
— Які ще пріоритети вашої роботи?
— Абсолютно новою проблемою для нас стало скасування законів про спеціальну економічну зону та територію пріоритетного розвитку. За останні 6—8 років на Закарпаття прийшли серйозні міжнародні інвестори з відомим ім'ям — «Філіпс», «Ядзакі», «Гроклін», «Єврокар», «Флекстронікс».
При прийнятті змін до бюджету не врахувалися інтереси нашої депресивної області, де спеціальна економічна зона служила не для відмивання коштів, а для створення нових робочих місць на основі найпередовіших технологій. Якщо ми цю проблему не вирішимо до кінця червня, то ризикуємо не те що не здобути нових інвесторів, а й утратити старих.
— Ви можете це проілюструвати цифрами?
— Скасування спеціальної економічної зони вже призвело до того, що ми втратили десять тисяч нових робочих місць, що їх згадані інвестори планували запустити в цьому році.
— Що ще ви віднесли б до пріоритетів своєї діяльності?
— Те, про що багато і давно говорять — туризм і рекреація. Закарпаття має справді унікальні можливості — географічне розташування, чудову природу, мальовничі гори, мінеральні води.
З демократизацією українського суспільства і влади відкриваються нові можливості для туристів. Тому в найкоротші терміни треба розробити генеральний план туристичної забудови області — аж до кожного району і села. Ми маємо чітко знати, що і де має будуватися.
Бо сьогодні тільки констатуємо факти: у нас є стільки-то турбаз, відпочили стільки-то людей. Ми повинні не плентатися у хвості подій, не чекати ініціативи знизу, а самим пропонувати підприємцям місце, проект, його параметри для розвитку туризму.
— У перші сто днів багато уваги приділялося кадровим питанням. Наскільки ви задоволені своєю командою?
— Сказати, що цілком задоволений, — буде нещиро. Бо людина ніколи не вдовольняється досягнутим. Час покаже, хто наскільки тягне воза. І скажуть нам про це самі закарпатці.
— Наскільки у вас був великий вибір при призначеннях?
— Із висококласними спеціалістами є проблеми. Бо за останні роки знищено систему підготовки кадрів. А їх справді треба готувати і плекати. Багатьох довелося просити. І я задоволений, що не вони просяться на роботу, а я їх про це прошу.
— Що вдалося за ці три місяці?
— Головне зараз — повернути довіру до влади. Змінити саму форму стосунків влади з народом. Люди повинні відчути себе господарями, а не слугами. А по-друге — намітити головні напрями, по яких будемо йти. Кожен день міняти курс — це безперспективно.
— Закарпаття — єдина область України, яка межує з чотирма країнами. Які ставите перед собою завдання у транскордонному співробітництві?
— Завдання наші абсолютно конкретні. Найближчим часом ми повинні відкрити прикордонний перехід з Румунією: Сігет — Солотвино. Маємо побудувати ще два переходи зі Словаччиною, при одному з яких буде вантажний термінал. Слід розширити і повністю перелаштувати прикордонний перехід в Ужгороді відповідно до вимог Євросоюзу. І це все ми повинні зробити за рік-два.
Двічі на місяць зустрічаємося з моїм угорським колегою з Ніредьгази, маємо добрі контакти з керівниками словацьких прикордонних областей. Робимо все, аби кордони не стали між нашими народами бар'єром.
— Недоброзичливці пишуть, що ви чините тиск на підприємців...
— ...При цьому не наводячи жодного факту. Про це смішно говорити. Хтось забув, що сьогодні вже зовсім інші часи. Якщо когось до чогось примушувати, то завтра про це буде знати цілий світ. Я зібрав бізнесменів ще до свого представлення. Сказав їм: «Якщо у вас виникають проблеми, мій кабінет завжди відкритий».
Треба зрозуміти нарешті, що демократичні процеси в суспільстві є незворотними. Якщо сьогодні Балога не прийме бізнесмена, завтра він буде на прийомі в адміністрації Президента.
Ну а заздрісники завжди були і будуть. Хтось посади не дістав, от і пише. Не можу ж я всім догодити.
— Подейкують про ваш конфлікт з начальником обласної міліції Юрієм Рахівським...
— А то до мене вже цілими взводами ходять працівники міліції, аби їх захистити від командирів. Тому або керівник обласної міліції приймає рішення на користь громади, або там має працювати хтось інший.
— Чим нова влада відрізняється від старої?
— Тим, що вона може бути кожних півроку змінена.
— А особисто ви відчуваєте зміни, сидячи в одному і тому ж кріслі?
— Ясна річ. Раніше будь-який клерк з Банкової міг дзвонити і давати доручення: не зробиш цього, будеш звільнений. Сьогодні таке навіть Президент не робить.
Працюй! У тебе є функціональні обов'язки. Сьогодні глави адміністрацій — уже не порученці, як це було раніше. Тепер нема ручного управління з кожного питання. Ніхто нікого за руку не веде. Головне — ефективність твоєї роботи: є зміни на краще чи нема.
— Окрім голови обласної державної адміністрації, вас обрано керівником закарпатської організації партії «Народний союз «Наша Україна». Як будете встигати?
— Дуже просто. Там є виконавчий комітет, який працює на постійній основі. Так що мені багато часу витрачати не треба. Суботи-неділі, якщо потрібно, цілком вистачить.
— Чи не бачите протиріччя в тому, що керівник області очолює і партійну структуру?
— Якщо ми дозріли до того, що вибори аж до районного рівня будуть на партійній основі, то, зрештою, так і має бути. Якщо політична сила перемогла і прийшла до влади, то вона бере на себе відповідальність за свої дії. А люди самі вирішать через чотири роки, чи виконала вона обіцянки і чи варто за неї знову голосувати.
— Чи не виникне спокуси знову задіяти адмінресурс?
— Адмінресурс — це технологія минулого. Система стримувань і громадського контролю нині така, що його використати дуже важко. Ми самі зацікавлені в тому, щоб не було тиску чи викривлень, бо це працюватиме в першу чергу проти нас. Люди ж теж змінилися. Після помаранчевої революції їх не примусиш голосувати за того, хто їм не любий.
— Минув рік після мукачівських виборів, де ви були однією з головних дійових осіб. Який ваш підсумок того, що тоді сталося?
— Це була репетиція — як з боку влади, котра випробовувала брудні технології, так і народу, який прагнув відстояти свої права. Я був здивований, що влада дозволила собі таке. Попри думку громадськості, світової спільноти.
Там уже не було здорового глузду. Одне дике бажання — зберегти владу за будь-яку ціну. Завдяки Мукачеву Україна дізналася про сценарій майбутніх президентських виборів.
— А як би ви прокоментували призначення тодішнього вашого опонента Ернеста Нусера на посаду начальника відділу обласної державної адміністрації?
— Треба мати силу волі, щоб вибачати. Якщо людина розуміє, що йшла не в той бік, якщо вона не зав'язана на політичні структури, а чисто по-людськи помилялася, якщо є фахівцем, то має працювати на державу.
А як ми інакше будуватимемо українську громаду? Будемо ділити села на дві-три частини — хто за кого голосував?
Ми тільки тоді зможемо досягти результату, коли об'єднаємо довкола себе людей, а не будемо їх розділяти.
— Останнім часом соціал-демократи заявляють про політичні переслідування на Закарпатті. Зокрема, згадують про арешт екс-«губернатора», головного есдека краю Івана Різака...
— Ніякого відношення до його арешту я не маю. Цим займаються правоохоронні органи. Ведеться слідство. Останні кілька днів щодня спілкуюся з народними депутатами від СДПУ(о), зокрема Ігорем Шурмою. Чим можу, допомагаю.
Щодо слідчої комісії Верховної Ради, то так звані політичні переслідування на Закарпатті — лише гучний піар. До тепер у комісію надійшла про це заява від однієї людини.
— А як ставитеся до наметового містечка, яке есдеки розбили перед облдержадміністрацією?
— Спокійно. Влада не повинна боятися опозиції. Кожного дня спілкуюся з десятком тих молодих людей, які відстоюють свого лідера Івана Різака. Запитую, чи не мають якихось організаційних проблем.
— Головний висновок перших ста днів?
— Не треба приймати половинчастих рішень. Треба бути терплячим і послідовним.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
