Гурт «Но нейм» (Сербія і Чорногорія):
— У нас дуже багато роботи, інтерв'ю і репетиції, тому ми ще не встигли оглянути місто, але нам дуже подобаються українські дівчата і Хрещатик. Особливо на вихідних, коли немає машин і можна гуляти по такій великій вулиці.
Наш гурт один із наймолодших учасників цьогорічного конкурсу, а наймолодший з нас — Даніель — з дитинства мріяв про журналістику. Всі ми були учнями музичної школи, і на одному із занять, 19 листопада 2003 року, ми створили No Name. Текст конкурсної пісні написав Мілан Періч, батько Марка Перича (гітара, вокал). Тексти Мілана вже двічі були представлені на «Євробаченні»: у 1981 році — пісня «Джулі» і у 1984-му — «Чао аморе». Кліп на нашу конкурсну пісню знімав Сердан Голубович із Белграда буквально три дні. Полонини зі снігом, де відбувається дія, — це гора Жабляк, найвища в Чорногорії.
Минулорічний учасник конкурсу від Сербії і Чорногорії Желько Йоксімович, на нашу думку, дуже професійний виконавець, він нам допомав готуватися до цьогорічного конкурсу. Що ж до нашої участі, то йдемо на перемогу, як, зрештою, і решта, але загальною метою є безкоштовна участь нашої країни в конкурсі наступного року.
Гурт «Ванілла Ніндзя» (Швейцарія):
— Півроку ми орендували будинок у Німеччині, поблизу Швейцарії, писали нову платівку. А зараз знову повернулися додому в Естонію.
Одного разу нам подзвонили зі швейцарського телебачення і запропонували взяти участь у «Євробаченні» від їхньої країни — до цього року Швейцарія висувала своїх співаків, але всі вони не мали успіху, кілька разів навіть отримували нуль пунктів. Насправді ми не планували з'являтися у конкурсі вдруге, але потім погодилися. А в березні, коли в нас вийшла нова платівка, ми мали кілька концертів у Японії, і після «Євробачення» їдемо туди знову, також тривають переговори з іншими азійськими країнами.
Кілька днів тому ми мали екскурсію по Києву, були в одній дуже гарній церкві — все в золоті, так багато, що в нас роти пороззявлялися... А київські вулиці мені чомусь асоціюються з японськими — вгору і вниз, ми навіть дивувалися: хіба таке можливо? А якщо назагал, то Україна дуже схожа на Росію, і люди розмовляють російською, і будинки такі... Нам подобається ваша Руслана, Пірет навіть голосувала за неї минулого року. Якось ми навіть познайомилися з Русланою в Німеччині, в Кельні, коли вона приїздила туди з концертами. Але нам не вдалося поговорити, більше спілкувалися з її балетом — дуже милі хлопці.
Чесно кажучи, ми не чули всіх представлених пісень, але дуже багато людей говорять нам, що ми — їхні фаворити.
Анжеліка Агурбаш (Білорусь):
— Щодня перевіряю інтернет-пошту, де завжди знаходжу листи від своїх дітей, — вони бажають мені перемоги. Такий ажіотаж на прес-конференціях, на мою думку, говорить про те, що моя пісня подобається. Втім мені важко сказати, чи справді відчуваю себе фавориткою, — я просто виходжу і роблю свою справу. Дуже важливо співати природно, від серця і з душею. Крім того, зі своїм промо-туром ми відвідали 26 країн, і нас уже знають. Потім — дуже великий інтерес до нашої команди. Продюсер — Філіпп Кіркоров, постановку на сцені зробила відома Міа Майклс, костюми шив Валентин Юдашкін. Це все плюс вдале розміщення зірок над головою і забезпечує, на мою думку, перемогу на конкурсі.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
