Влада і Церква в Україні: обрії майбутнього

12.05.2005
Влада і Церква в Україні: обрії майбутнього

На Майданi була своя церква — розбiрна, органiзована депутатами Деркачем-молодшим та Луценком. (Фото Данила IВАНIВА.)

      Проблема стосунків між владою і релігійними інституціями існувала в усі часи. Спокуса одержати підтримку такої впливової сили, як Церква, підштовхувала носіїв влади до пошуку порозуміння з ієрархами. У тих випадках, коли Церква відмовлялася підтримувати стосунки з одіозними правителями, останні вдавалися до примусу. В українській історії гармонія між владою та Церквою спостерігалася хіба що в період раннього середньовіччя. У новий час владні структури, як правило, диктували свою волю релігійним об'єднанням, а то й нищили їх. У радянський час більшовики вдавалися до справжньої атеїстичної вакханалії. Але коли це було вигідно владі, вона використовувала Церкву як політичний інструмент, адже йшлося про контроль над свідомістю людей. А за це можна було заплатити й незначними поступками.

      Звивисті віражі української «партії влади» у взаєминах із Православною церквою — від загравання і помпезних архітектурних проектів до неприхованого викручування рук — впадали в око тим більше, чим ближчим був час «ікс» — вибори Президента. «Великі перегони» минули, залишивши по собі не надто приємний відгомін. І вельми попсувавши реноме тієї конфесії, яка вважає себе «канонічною»...

 

Спокуса владою: кандидати і релігійний чинник

      Вибори стали викликом, який мала прийняти офіційна Церква, але прийняти не як звичайна світська інституція, а як містичне Тіло Христове, як спільнота, для якої найвищою самоцінністю є Святий Дух правди Божої і любові. На жаль, церква не втрималась на належній висоті, причому рівною мірою це стосується усіх її складових — і кліру, і ченців, і мирян. Стихія політиканства захлеснула проповідь Царства Божого на небі, і з вуст священнослужителів стали все частіше лунати слова про тих, хто обіцяє «рай на землі». Поява на трибунах всіляких з'їздів, зборів, мітингів духовних осіб перестала сприйматися як сакральна акція і дедалі більше переконувала в тому, що вони у цій великій грі також мають якийсь інтерес. Та якщо штаб Віктора Януковича відразу покладався на допомогу УПЦ МП, то команду його суперника окремі ієрархи і цілі конфесії підтримували з власної ініціативи.

      Саме на релігійному «фронті» виборчої кампанії команда кандидата від влади діяла успішніше, ніж «помаранчеві». Якраз тут явно далися взнаки російські політтехнології. Основними етапами стратегічної акції «синіх» стали поїздка Януковича на гору Афон, надання Святогорському монастирю (Донецька обл.) статусу Лаври і благословення на президентство митрополитом Володимиром. Прикметно, що до настоятеля УПЦ МП ходив і Віктор Ющенко (8 листопада 2004 р.), і прес-служба штабу В.Ю. оприлюднила інформацію про благословення кандидата від опозиції митрополитом Московського патріархату, однак уже наступного дня сам предстоятель УПЦ МП дезавуював цю заяву. Мовляв, насправді Ющенко отримав загальне церковне благословення, тож керівництво МП продовжувало підтримувати провладного кандидата.

      Донецьк став центром підготовки «хрестового походу» проти «слуги сатани», як тут називали опонента. 12 листопада у Будинку культури Донецького металургійного комбінату відбулися збори місцевої єпархії УПЦ МП, на яких виступив митрополит Ілларіон (Шукало). Від імені донецького відділення «Держави» одна з активісток закликала присутніх розпочати агітацію за Януковича у храмі і роздала конверти, в яких були листівки і 200-гривневі купюри. Митрополит Ілларіон наказав кліру в найближчу неділю у своїх проповідях закликати паству голосувати за «православного Президента» Януковича. Саме Ілларіон (до речі, уродженець Львівщини) вдався до морального тиску на митрополита Володимира (Сабодана) і погрожував йому санкціями «знизу». Він же підтримував (якщо не ініціював) ідею хресного ходу в Києві на підтримку провладного кандидата. Під виглядом протесту проти можливого таврування «бісівськими» ідентифікаційними кодами (саме такі оголошення в ті дні можна було прочитати на київських стовпах) хресний хід відбувся 19 листопада: його учасники несли хоругви й ікони, а поруч — портрети Януковича з гаслами на його підтримку та синьо-білу символіку.

      У єдиних лавах виступили проти Ющенка активісти одіозних, антиукраїнських об'єднань «Единое Отечество», «Союз православных братств Украины» і вже названа «Держава». Включивши на всю потужність адміністративний ресурс та фінансові важелі, Я.-штаб гарантував підтримку більшості священнослужителів і чернецтва УПЦ МП. Роль координатора релігійних об'єднань було доручено Держкомітету України у справах релігій. До того ж Януковича відверто підтримував патріарх РПЦ Алексій (Рідігер).

      Складніше виявилося з місцевим, рядовим духовенством і парафіянами. Розрахунок на те, що вони не посміють порушити волю митрополита і єпископів, не справдилися. Стався поділ на два табори. Навіть у тих селах Центральної і Західної України, де активно діяли приходи УПЦ МП, перемогу здобув кандидат від опозиції. Та й на Лівобережжі і Слобожанщині картина виявилася далекою від прогнозованої. Як свідчать результати соціологічного моніторингу, лише 4 відсотки віруючих виконують волю свого духовенства чи його рекомендації; ще 3 відсотки «враховують» думку керівників конфесії.

      Держкомрелігій зорганізував два передвиборчі звернення Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій (ВРЦ). Однак це не був одинокий голос релігійних інституцій — про свою позицію 7 жовтня заявила альтернативна ВРЦ Рада представників християнських церков України (РПХЦУ). 12 жовтня зі спільною заявою виступили УПЦ КП, УГКЦ, РКЦ, ВРЦ ХВЄП та УХЄЦ, а 14 листопада з'явилася окрема заява УПЦ КП. Нагадаємо, що греко-католики підняли голову ще раніше: 24 червня Синод єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ ухвалив «Передвиборчу інструкцію для душпастирів» і звернення до всіх людей доброї волі з приводу виборів, головний наголос у яких ставився на проведенні чесних, нефальсифікованих виборів, забезпеченні прав кожного громадянина на вільне волевиявлення. Всі ці акції ініціювала церковна громадськість, вони були спрямовані на забезпечення чесних і справедливих виборів.

      А загалом, жодна релігійна конфесія не зазнала такого тиску всередині країни і ззовні, як УПЦ Московського патріархату. За підрахунками православного аналітика Ю.Чорноморця, електоральний вплив УПЦ МП, мобілізований на підтримку Януковича, дав один мільйон голосів із дванадцяти, реально отриманих у другому турі. Не будемо піддавати сумніву дану цифру, зазначимо лише, що насправді вона могла бути більшою (або реально є меншою) якраз унаслідок того, що значна частина віруючих УПЦ МП прислухалася не до церковних зверхників, а до голосу власного сумління. І дані голосування спростовують міф про те, ніби Ющенко мав підтримку лише католицького і протестантського Заходу, а Янукович — православного Сходу.

      Демонізація Ющенка й «ангелізація» Януковича не ввели в оману серйозних аналітиків ні в Україні, ні навіть у Росії. В те, що опозиційний лідер стане гонителем УПЦ МП, вірили тільки зовсім одурені пропагандою. 26 листопада російський оглядач О.Солдатов писав у «Московских новостях»: «При всем различии типов показной религиозности у Януковича и Ющенко ясно одно: приход к власти Ющенко гарантирует сохранение нынешнего «статуса кво» в положении четырех ведущих церквей страны. Приход же к власти Януковича может привести к запуску на Украине российского сценария: привилегированная государственная Церковь и дискриминируемые «религиозные меньшинства».

Старі «хресні ходи» і перспектива Помісної церкви

      Наслідки політизації церкви, її примусової інтеграції у виборчу кампанію одного з кандидатів ще належить осягнути. Брутальні засоби тиску, шантажу, підкупу не минули безслідно. Принаймні дві категорії вірних УПЦ МП збентежені й ображені у своїх почуттях: одні — як люди, що бажають бачити Церкву над політикою, інші — тим, що їхньому духовенству зрадило почуття справедливості й патріотизму.

      Тим часом навіть по Києву деінде ще ходять «хресні ходи» за Януковича, зокрема, в парку навпроти Кабміну встановлюють «хрести за Колесникова», і їх цілує екс-Прем'єр.

      Але загалом УПЦ МП втрачає підтримку. Від Московського патріархату дистанціюються віруючі, які негативно сприйняли роль, відведену цій церкві російськими та доморощеними радниками Януковича. Від УПЦ МП відвертаються ті, хто засуджує поведінку архієреїв і духовенства, котрі виявилися не на висоті свого пастирського обов'язку.

      На такому тлі посилюються позиції прихильників об'єднання всіх православних конфесій у єдину Українську помісну православну церкву. І тут у політиків знову виникає спокуса взяти процес під контроль. Однак влада має чітко усвідомити і принципово відмовитися від політичного сценарію розв'язання цього питання. Будь-які непродумані, необережні кроки в цьому напрямі лише зашкодять справі. Втручання держави у внутріцерковне життя дасть підстави для звинувачень у порушенні законодавства про релігійні організації і стане вагомим аргументом для тих, хто звинувачує певні політичні кола України у підтримці розколу в православ'ї.

      Церковна традиція виробила канонічну процедуру набуття автокефалії, і будь-які спроби оминути її чи поставити православний світ перед «фактом» не дістануть у ньому жодного визнання.

      Поки що в усіх зацікавлених сторін бракує доброї волі й бажання домовлятися та узгоджувати свої дії. До того ж на суто церковні рішення донині дуже впливають геополітичні міркування. Та й Російська церква не готова відмовитися від ролі лідера православної спільноти — втрату такої частини «канонічної території», як Україна, тут сприймуть як прояв слабкості.

      Інший сценарій, пов'язаний із набуттям Українською церквою автокефального статусу за сприяння Константинопольської патріархії, як показують недавні контакти із патріархом Варфоломієм, найближчим часом малоймовiрно, оскільки той не хоче псувати стосунки з могутньою РПЦ.

      Владі слід мати на увазі й таку обставину: неканонічне вирішення цього питання виведе за межі офіційно проголошеної помісної УПЦ мільйони віруючих різних політичних уподобань, але вірних церковним законам і звичаям. При цьому обов'язково виникне якщо не катакомбна церква, то інша альтернатива неканонічній. А хто сьогодні спрогнозує, якою буде стихія протесту проти такого розвитку подій? Ось чому будь-які вольові моделі, «кавалерійські наскоки» в цьому випадку є абсолютно контрпродуктивними.

      Шлях, на нашу думку, один — терпляча співпраця влади з Церквою, налагодження таких вiдносин між Україною і Росією, які дозволять зверхникам РПЦ сприйняти дарування автокефалії УПЦ як жест доброї волі і блага для братньої Церкви. Саме в такому конструктивному ключі повинні міркувати і діяти особи, відповідальні за долю держави.

      Слід враховувати, що попереду з'являтимуться нові перепони. Московська церква може стати серйозним опонентом курсу на інтеграцію України в європейське співтовариство, лякаючи віруючих (і не лише їх) химерами глобалізації, експансією католицизму і протестантизму, втратою «православної самобутності», розривом живого зв'язку з єдиновірним російським народом. Влада має бути готова до дискусії й підготувати переконливий набір аргументів. Прикладами того, як вирішуються ці питання в ЄС, можуть стати православні країни-члени і кандидати на вступ до Євросоюзу — Греція, Болгарія і Румунія. Нині у Греції, яка вступила до Європейського Союзу в 1982 році, 96 відсотків населення сповідують православ'я.

      Дехто може закинути: це не аргумент, оскільки йдеться про моноконфесійне суспільство, а Україна — поліконфесійна, і її входження до об'єднаної Європи створить умови для прискореного розвитку інших конфесій, які витіснятимуть православ'я з його канонічного простору. Відповідь влада має дати вже тепер, демонструючи відданість демократичним засадам у стосунках із релігійними інституціями і не надаючи пріоритету жодній конфесії.

      І тут таки слід наголосити: не втручаючись у внутрішньоцерковні справи, держава має контролювати всі явища та процеси, які стосуються сфери її безпеки і національних інтересів, адекватними засобами реагувати на втручання у внутрішні справи України ззовні, а також спроби певних сил всередині країни порушити її конституційний устрій і територіальну цілісність. Неможливо уявити, щоб у США, Британії, Китаї чи Росії спокійно спостерігали за тим, як певна організація чи посадова особа (навіть коли вони репрезентують світові релігії) ведуть антидержавницьку діяльність, спрямовану на розкол нації і дістають організаційну, моральну і матеріальну підтримку з-за кордону.

Чи буде Церква як «апостол правди та науки»?

      Комплекс проблем, який доведеться вирішувати державі у релігійному сегменті суспільного життя, диктує необхідність створення державного органу з відповідною компетенцією. Було б утопією вважати, що, засвоївши уроки виборів, релігійні об'єднання відмовляться від активної політичної діяльності. Так уже склалося, що усунення Церкви від політичних питань сприймається як утиски щодо її права впливати на функціонування суспільного організму.

      При цьому зауважмо, що у Церкви є випробувані часом і притаманні лише їй форми участі в суспільному житті. Це передусім християнська благодійність, шефство над лікарнями, притулками для старих, дитбудинками, опікування всіма нужденними. Соціальна програма Церкви має стояти на другому місці після власне богослужбової та обрядової, бути насиченою й охоплювати значну масу кліру і мирян. Адже, як сказано у Святому Письмі, «віра без справи мертва». Перерозподіл мобілізаційного потенціалу, а також частини матеріальних засобів на соціальні потреби — це шанс повернути Церкві її колишній авторитет, реанімувати дещо атрофовану суспільну функцію.

      Ще один аспект: Церкву складає не лише єпископат, клір, чернецтво, а й миряни. Ігнорування ієрархами УПЦ МП цієї гілки перетворило її верхівку на відірвану від народу касту із приватними інтересами, зв'язками, зобов'язаннями і привілеями. Без демократизації внутріцерковного життя Православна церква ризикує і надалі втрачати віруючих, суспільний рейтинг і той вплив на людей, якого вона бажає.

      Православна церква та інші конфесії покликані не роз'єднувати, а об'єднувати народ. У цій богоугодній справі можна широко використати форми і методи «народної дипломатії», наукові та культурно-мистецькі форуми. Цю функцію зближення і примирення людей Церква могла б виконувати без будь-яких втрат для своєї основної місії.

      Нарешті, Церква має стати справжнім апостолом християнської моралі, несхибним мірилом добра і зла, беззаконня і справедливості. Цього можна досягнути не стільки проповідями і просвітницькою діяльністю, скільки високим рівнем особистих якостей духовенства всіх рівнів.

      Церква віками жила на пожертви віруючих: чим багатші вони були, тим більші кошти виділяли на спорудження храмів, написання ікон. Але Церква не повинна переступати межу, за якою вона вважатиметься «купленою» і працюватиме на певне соціальне замовлення.

      Якщо вже користуватися політологічною термінологією, то Церква завжди має залишатися «моральною опозицією» всьому політикуму і владі, індикатором того, у якій моральній системі координат вони діють. Церква повинна бути не ще однією «партією олігархів» (і світських, і церковних), тих кого вона годує і обслуговує політично, а об'єднанням «духовно страждущих»,  «принижених і ображених», що шукають істину, чесних і жертовних.

Михайло СЯТИНЯ,

народний депутат України,

Олександр РЕЄНТ,

член-кореспондент НАН України,

Олександр ЛИСЕНКО,

доктор історичних наук, професор.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>