Ну що ж, війни продовжують відкривати нам чергові цинічні рівні геополітичних маніпуляцій.
Через напругу їх не встигають обгортати в потрібний фантик, а тому вони чіткіше проглядаються для чималої кількості навіть не посвячених у тонкощі ігор світових топів.
«Що ти, в біса, робиш?»
Нещодавно Дональд Трамп погрожував новим потужним ударом по Ірану. Під ударом повинні були опинитись військово — морські сили, авіація, радари, ППО, оборонна інфраструктура.
Окремо американський президент говорив про острів Харк. Він є ключовою точкою іранської нафтової логістики. Тобто мова йшла не просто про військовий об’єкт, а про повний контроль над енергетичною артерією країни: нафта, газ та їхні ринки.
Схема зрозуміла: спочатку воєнна загроза, потім контроль над воєнною інфрастурктурою, а далі розмови про стабілізацію, вільний ринок та обіцянки прекрасного майбутнього.
Одразу після цього стався інцидент у Пентагоні. Його перевели в режим блокування через імовірний хазмат — інцидент. Так називають надзвичайну ситуацію, пов’язану з витоком, розливом, викидом, загрозою поширення небезпечних речовин, або проблемами з якістю повітря.
Причому мова йшла, як завжди, про «сибірську язву». Спрацювали системи безпеки і людям у окреслених зонах наказали залишатись на місцях.
Офіційного підтвердження небезпеки немає, але саме словосполучення «сибірська язва» випливло не випадково. Для США це абстрактний страх після атаки на башню «близнюки» 11 вересня 2001 року.
Буквально через декілька тижнів почалась антраксова атака. Нагадаємо, поштою було відправлено листи зі спорами сибірської язви Антракса у редакції ЗМІ та офіси американських політиків.
У результаті 22 особи захворіли, п’ятеро померли. Держустанови, ЗМІ та політики були в паніці.
З того часу будь-який білий порошок, будь-який біологічний сигнал, будь-яка тривога в урядовому приміщенні Штатів автоматично вмикає стару пам’ять.
І от на цьому фоні за один день, 11 червня: вранці — погроза ескалації війни проти Ірану, вдень — тривога в Пентагоні, а увечері — різкий розворот. Ніхто нікого не бомардуватиме.
Трамп заявив: «Удари по Ірану відмінено. США близькі до відмінної угоди з Тегераном».
Водночас Іран заперечив існування угоди. Ізраїль також заявив, що такої угоди немає. Ізраїльські чиновники стверджували, що заява Трампа застала їх зненацька.
Тобто продовжується процес управління реальністю через страх, перезавантаження власників енергетичного ринку, нафти та інформаційний шум.
Трамп створив картинку: мовляв, я міг ударити,але не вдарив; я сильний, але я — миротворець.
І тут Ізраїль таки підставив — 14 червня ударив по столиці Лівану.
«Ми мали підписати угоду з Іраном сьогодні вранці, але ізраїльський удар по Бейруту затримав цей процес. Гадаю, підписання все ж відбудеться сьогодні, протягом найближчих кількох годин», — заявив президент США Дональд Трамп в інтерв’ю Fox News.
Трамп також зателефонував прем’єр-міністру Ізраїлю Беньяміну Нетаньягу і запитав його: «Що ти, в біса, робиш?».
І світ знову спостерігає за постами однієї людини, як за кнопкою запуску війни.
Політичний спектакль, у якому ракети вже стоять за кулісами, а нафта лежить на столі, продовжується.
Домовленість, котру підтверджує один актор — це не мир. Це — показаху перед наступним актом.
Європейські «мутки»
Поки світові ЗМІ обговорюють Іран та заяви Трампа, країни Балтії продовжують робити те, що роблять ті, хто очікує довгого періоду кризи та війни, — зміцнюють кордони, модернізують армію та готують громадянську інфрастурктуру.
От і Естонія почала встановлювати у Таллінні модульні укриття для цивільного населення, готуючись до воєнних загроз.
Такі укриття — сигнал населенню. Ризик виправданий, щоб витрачати гроші на цивільну оборону.
Водночас, чи насправді може бути удар по країні НАТО, у членів котрого також є ядерна зброя? Чи просто кожен під одним і тим же гаслом вирішує свої питання?
І чим довше триватиме війна росії проти України, тим більше вони — провладні політики в Україні та в країнах-партнерах повирішують свої задачі.
Цікавість світу прикута й до Сербії. Президент країни Александр Вучич заявив, що протягом найближчих трьох місяців покине президентський пост і займе посаду прем’єр-міністра.
За його словами, він уже збирає свої речі, книги та шукає наступника. За Конституцією Сербії, Вучич не може займати пост президента більше двох термінів підряд. Його повноваження закінчуються і всеодно довелось би шукати заміну.
Але чому зацікавила ця ситуація? Мова йде не просто про зміну крісла. Вучич намагається зберегти контроль над політичною системою після відходу від поста президента.
Подібну схему путін — медвєдєв світ бачив не один раз. Формально змінюється посада, але вплив залишається.
Президент стає прем’єр-міністром, прем’єр-міністр президентом, а реальна влада — за кулісами.
Схоже, ця схема не лише для рф розроблена.
Куди летіли шахеди?
Не менше цікавості й до України. Минулими вихідними стало відомо, що на саміті ЄС у Брюсселі, 18–19 червня, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц має намір знову порушити питання «асоційованого членства» України в Євросоюзі.
Мова ведеться про те, що лідери країн ЄС вирішать провести більш інтенсивну дискусію щодо цього питання на засіданні Європейської ради в жовтні. Навіть кажуть, що тоді можуть бути ухвалені й відповідні рішення.
Окрім Україн, мова йшла і про Молдову та країни Західних Балкан. Гарно мова мовиться, але за відсутністю реальних кроків уже немає віри. Є лише підозри в тому, що хочуть вкотре освіжити позицію очікування українців та начепити якісь нові обов’язки.
Маніпуляція під час війни чи війною — це особливий різновид геополітичного цинізму. Причому в усьому. Давайте згадаємо хоча б яскраву картинку та світовий гам щодо удару українських дронів по Санкт — Петербургу.
Так, ми знаємо, що таке мало би бути давно. Так само, як і удари по ланцюгу азотного виробництва росії, що сталось лише 14 червня 2026 року.
Щодо атаки на Санкт-Петербург, Кронштадт, Лугу та інші області російської федерації спостерігаються цікаві моменти.
У мережі поширена схема, відповідно до якої українські дрони, нібито, стартують із заходу України, потім ідуть у бік Польщі, акуратно летять вздовж білоруського кордону, виходять на Сувальський коридор, а далі — через район країн Балтії летять у бік Санкт — Петербургу. Красиво намальовано.
Але важко уявити собі маршрут довжиною близько 1400 кілометрів, протягом десяти, чи навіть більше годин польоту через Польщу, Литву, Латвію, Білорусь. Це ж якого розміру бензобаки мали бути на тих дронах?
Окрім того, вони, за згаданою схемою, летіли через райони, де розташовані радари, де глушать навігацію, де є прикордонні служби, воєнні системи нагляду та ППО.
Якби десятки дронів дійсно летіли цим маршрутом, хіба ми не побачили б в соцмережах чимало повідомлень від очевидців?
А де записи з відеокамер? Де екстрені заяви від сусідніх країн? Де дані про чисельні порушення повітряного простору? Чому про кожен дрон, що випадково залетів, зазвичай говорять тижнями, а тут мова іде про довгий маршрут кількох деятків через половину Європи?
Тому й виникла підозра, що реальні точки запуску розташовані значно ближче до мети, ніж нам кажуть.
Публіці показали одну схему, а реальна картина виглядає інакше. Усі сторони конфлікту переслідують значно більшу мету, ніж ту, що її демонструють на телеекранах. Виглядає все так, що задача полягає не в перемозі однієї сторони над іншою, а в поступовому розширенні конфлікту.
Удари по тилових регіонах — це створення потрібної реакції суспільства: страху, гніву, вимоги помсти, вимоги нових засобів безпеки, вимоги мобілізації.
Для розширення війни потрібні нові приводи для ескалації. Дрони могли запускатися звідки завгодно, з різних напрямків та площадок: і з території прикордонної Європи, і з білорусі, і з території самої росії.
Кожна з атак виправдовує наступну. Кожен удар стає приводом для ще потужнішого удару помсти.
І реальна, справжня мета затягування війни залишається за кадром.
Ескалація повзе на росію
На різних рівня наразі обговорюється про те, що до осені буде розширення ескалації на росію — наноситимуться удари по москві. Звісно, не по кремлю, не по адімінстрації президента. Але головною метою буде — емоційна картинка для мільйонів глядачів.
Картинка, котра викличе шок, після якого суспілсьтво вимагатиме жорстких заходів.
І ця картинка стане ідеальним приводом для нової мобілізації та чергового витка ескалації.
З іншого боку, видається, що путіна зливають. І це добре. Але чому аж тепер? Скільки ще втрат має бути?
Також цікаво спостерігати, як дві новини з’являються практично одночасно.
З одного боку, в росії розповідають про швидкий цифровий суверенітет, власну операційну систему, власний браузер, власні центри сертифікації, перевірки віку на всіх платформах — усі свої і все під контролем.
А з іншого боку, росіяни нарешті вже відкрито говорять про проблеми. Наприклад, з паливом у низці регіонів росії — черги на заправках, відсутність бензину, талони, обмежена кількість бензину в одні руки.
І, до речі, в Криму порожніють полиці продуктових магазинів.
Тож невже у росіян не виникає питання: що важливіше для їхньої держави в кризовий період — бензин чи браузер; паливо чи цифровий контроль; логістика чи цифрова ідентичність?
Світ усе швидше рухається до нової моделі, де фізична інфраструктура не потрібна. До створення контрольваного дефіциту.
А от швидка реалізація цифрового контролю — саме це потрібно для кремлівської влади. І це, за задумом, повинно працювати без перебоїв.
Є ще дна цікава історія — доля лісу з російського Байкалу. Як виявилось, росія продає в Індію не стружку, як про це повідомлялось в кремлівських змі, а матеріал для майбутнього будівництва нового світу. Старий же недаремно руйнують.
Одне з останніх підтверджень цьому — коментар батька Ілона Маска. Нещодавно він публічно заявив про заготовки деревини на Байкалі та будівництво, нібито, туристичного комплексу.
Зокрема він сказав, що росія та оточуючі її регіони ніколи по-справжньому не були відкриті світу. І для багатьох це абсолютно інший світ.
Вони вже навіть не приховують, що, ймовірно, пошук крапки в російсько-українській війні затягується до того часу, доки рф та «оточуючі її регіони» повністю не відкриються для західного світу. Вочевидь, руками знесиленої і виснаженої України.
