Єврокомісія виходить на полювання: чому головним союзником України на шляху до ЄС може стати не влада, а Брюссель

17.06.2026

Бароко всеперемагаюче.

Коли в Києві святкують черговий успіх на шляху до Європейського Союзу, варто згадати одну просту обставину.

У Брюсселі сьогодні дивляться на Україну зовсім іншими очима, ніж двадцять років тому дивилися на Польщу, Угорщину чи Чехію.

Тоді в Європі панував романтизм розширення. Після падіння Берлінського муру Західна Європа щиро вірила, що країни Центральної та Східної Європи, отримавши членство в ЄС, автоматично завершать перехід до ліберальної демократії, незалежного судочинства та верховенства права.

Здавалося, що головне — відчинити двері, а далі механізми європейської інтеграції самі зроблять свою справу.

Від романтизму до аудиту: як Європа втратила політичну наївність

Щоб зрозуміти ставлення Брюсселя до України, потрібно зрозуміти одну важливу річ: Україна заходить у двері зовсім іншого Європейського Союзу, ніж той, до якого вступали Польща, Угорщина чи Чехія на початку 2000-х років.

Тоді в Європі панувала атмосфера історичного оптимізму. Падіння Берлінського муру, розпад радянського блоку та успіхи демократичних реформ у Центральній Європі породили переконання, що поширення членства автоматично означає поширення демократії.

У Брюсселі щиро вірили: достатньо прийняти країну до ЄС, і механізми європейської інтеграції самі завершать перетворення держави на зрілу ліберальну демократію.

Частково так і сталося. Проте не всюди.

Уже за кілька років після великого розширення 2004 року виявилося, що окремі уряди починають трактувати взяті на себе зобов’язання як рекомендації, а не як правила.

Судові реформи стали інструментом політичного впливу. Антикорупційні органи почали заважати політикам. Свобода медіа дедалі частіше вступала у конфлікт з інтересами правлячих партій.

Для Брюсселя це стало холодним душем.

Європейський Союз поступово зрозумів, що членство саме по собі не гарантує незворотності реформ. Демократія може рухатися не лише вперед, а й назад. Саме тоді в європейському політичному словнику дедалі частіше почав з’являтися термін «демократичний відкат».

Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, а згодом і Словаччина переконали Єврокомісію у простій істині: найбільший ризик для європейського проєкту часто походить не від країн-кандидатів, а від урядів, які вже стали членами Союзу.

Саме тому сучасний Брюссель дедалі менше покладається на політичні обіцянки і дедалі більше — на механізми контролю, моніторингу та постійної перевірки. Якщо двадцять років тому розширення було актом політичної довіри, то сьогодні воно дедалі більше нагадує багаторічний аудит.

І саме з таким Європейським Союзом доведеться мати справу Україні.

Польща: історія великого розчарування Брюсселя

Сьогодні Польщу часто подають як зразок успішної інтеграції до ЄС.

І справді, польська економіка після вступу в Союз отримала величезний поштовх. Країна стала одним із головних бенефіціарів європейських фондів. Рівень життя зріс, інфраструктура модернізувалася, а польські міста змінилися до невпізнання.

Але політична історія виявилася значно складнішою.

Після приходу до влади партії «Право і справедливість» почався гострий конфлікт між Варшавою та Брюсселем. Головним предметом суперечки стала судова реформа.

Лідер PiS Ярослав Качинський не приховував свого ставлення до втручання ЄС у внутрішні справи Польщі. Він заявляв: «У Польщі не буде жодного зовнішнього центру, який диктуватиме нам, як організовувати нашу державу».

У Варшаві це подавалося як боротьба за суверенітет.

У Брюсселі бачили інше.Європейська Комісія вважала, що польська влада підриває незалежність судової системи, створюючи механізми політичного впливу на суддів.

Конфлікт став настільки гострим, що проти Польщі була задіяна процедура за статтею 7 Договору про ЄС. А згодом почалося блокування частини європейського фінансування.

Для Брюсселя це стало серйозним уроком.

Виявилося, що навіть країна, яка роками вважалася взірцевим учнем Європи, може після вступу почати переглядати базові правила гри.

Орбан як головний учитель європейської підозрілості

Якщо Польща стала неприємним сюрпризом для ЄС, то Угорщина перетворилася на справжню травму.

Коли Угорщина вступала до Союзу у 2004 році, її вважали одним із найуспішніших прикладів посткомуністичних реформ. Західні політики говорили про швидке становлення зрілої демократії.

Але після повернення до влади Віктора Орбана ситуація почала змінюватися.

У 2014 році Орбан відкрито проголосив курс на створення «неліберальної держави». Для багатьох у Брюсселі це прозвучало як політичний виклик самому Європейському Союзу.

Поступово накопичувалися претензії щодо незалежності медіа, діяльності громадських організацій, змін у виборчому законодавстві та реформування судової системи.

Особливим символом конфлікту стала історія з Центральноєвропейським університетом, заснованим Джорджем Соросом.

Єврокомісія роками вступала в суперечки з Будапештом. Проти Угорщини запускалися різні механізми контролю, а частина фінансування була заморожена.

Головний висновок Брюсселя був простим.

Вступ до ЄС сам по собі не гарантує незворотності демократичних реформ.

Саме після угорського досвіду в Європі почали дедалі частіше говорити про необхідність жорсткішого контролю над країнами-кандидатами ще до вступу.

Румунія і Болгарія: помилка, яку більше не хочуть повторювати

Але найбільш повчальна історія для України пов’язана не з Польщею чи Угорщиною.

Вона пов’язана з Румунією та Болгарією.

Коли ці держави вступали до ЄС у 2007 році, багато реформ залишалися незавершеними. У Брюсселі вирішили, що проблеми можна буде вирішити вже після вступу. Це рішення сьогодні багато європейських чиновників вважають помилкою.

Саме тому для Румунії та Болгарії був створений спеціальний Механізм співпраці та перевірки (CVM). Фактично обидві країни ще багато років після вступу залишалися під особливим наглядом.

Причина була очевидною. Корупція залишалася системною проблемою.

Політичні еліти нерідко намагалися блокувати або послаблювати антикорупційні інституції.

У Румунії цей конфлікт набув особливо гострих форм. Коли антикорупційна прокуратура DNA почала переслідувати впливових політиків, частина політичного класу спробувала обмежити її можливості.

Тоді одним із найважливіших союзників румунського громадянського суспільства стала саме Європейська Комісія. Брюссель постійно нагадував про взяті зобов’язання.

Оцінював прогрес.

Публікував звіти.

Чинив політичний тиск.

Іноді саме цей тиск дозволяв утримати реформи від згортання.

Цей досвід надзвичайно важливий для України. Він показує, що Єврокомісія здатна бути не лише партнером уряду, а й союзником суспільства.

Словаччина і урок Роберта Фіцо

Повернення Роберта Фіцо до влади стало ще одним нагадуванням для Брюсселя, що демократичний розвиток не є лінійним процесом. Фіцо неодноразово вступав у конфлікти з європейськими інституціями.

Він заявляв, що Словаччина має власні національні інтереси навіть тоді, коли вони суперечать позиції Брюсселя. Його критика політики ЄС, ставлення до санкцій проти Росії та спроби перегляду окремих підходів лише зміцнили переконання європейських чиновників у необхідності посиленого контролю.

І хоча словацький випадок суттєво відрізняється від польського чи угорського, висновок залишається однаковим. Європейський Союз більше не готовий покладатися виключно на добру волю урядів.

Що це означає для України

Саме тут починається найцікавіше.

В українському політичному середовищі переговорний процес часто сприймають як винагороду. Насправді він значно більше нагадує аудит.

Після відкриття переговорних кластерів кожна реформа, кожна інституція, кожен закон і кожне кадрове рішення опиняються під постійною увагою Брюсселя. І це стосується будь-якої влади.

Не лише нинішньої.

Не лише Зеленського, Качки чи Свириденко.

Будь-який український уряд, який захоче використати європейську інтеграцію як декорацію, рано чи пізно зіткнеться з набагато жорсткішою реальністю. Тому що сучасна Європейська Комісія більше не працює на основі довіри. Вона працює на основі перевірки.

Для українського суспільства це добра новина. Тому що тепер вимоги щодо незалежності судів, боротьби з корупцією, прозорості державного управління та захисту демократичних інституцій звучатимуть не лише з боку громадських організацій чи журналістів.

Вони звучатимуть із Брюсселя. І це радикально змінює баланс сил.

Союзник, на якого мало хто звернув увагу

Головний політичний підсумок нинішнього етапу євроінтеграції полягає не в тому, що Україна стала на крок ближчою до членства.

Головний підсумок полягає в іншому. Українське суспільство отримує нового союзника. Союзника, який не бере участі у виборах. Не створює політичних партій. Не виступає на ток-шоу. Не воює за рейтинги. Але має величезний вплив на майбутнє держави.

Після польського, угорського, румунського, болгарського та словацького досвіду Європейська Комісія перестала довіряти урядам на слово.

І саме тому сьогодні вона значно уважніше слухає громадянське суспільство.

Можливо, це і є головна новина нинішнього етапу української євроінтеграції.

Україна отримує не лише шанс увійти до Європейського Союзу. Вона отримує шанс залучити Європейський Союз до власної боротьби за нормальну державу.

Володимир Цибулько

Друкована версія