Театральний сезон під знаком Бомарше. Ризикована ВЛК перед лікарями у Київській опері та майже карнавал у Молодому театрі

У цьому театральному сезоні Бомарше в Києві по-справжньо­му пощастило.

 

Ще в вересні минулого року Київська опера на Подолі презентувала сценічну версію Моцартового «Весілля Фігаро», де іскрометне лібрето Лоренцо да Понте є фактично віршованим переказом однойменної комедії великого француза.

 

Ця вистава відзначалася не лише професійною роботою вокалістів, а й яскравою режисурою Віталія Пальчикова, яка (разом із виконанням в українському перекладі) перетворила її на справжнє мистецьке свято, де органічно поєднувалися виражальні засоби музики і поезії.

 

(Цим і має відзначатися справжня опера, і цього геть позбавлені слухачі більшості наших оперних театрів, де панує незрозуміла для публіки «мова оригіналу», що відразу ж, навіть попри наявність перекладу на табло, руйнує ефект комічності).

 

У виставі Київської опери на Подолі було багато по-справжньому ризикованого: так, співачка-виконавиця партії Керубіно заключну частину своєї першої арії проспівала... стоячи на руках, а на тлі знаменитої арії Фігаро «Годі вже вітрогоном завзятим...» та ж сама співачка (чийого героя щойно було призначено офіцером) пройшла справжню ВЛК перед лікарями в білих халатах.

 

Ця сцена (з огляду на обставини) вийшла «на межі фолу». Але таки на межі, а не за межею, як і вся яскрава вистава, яка ще раз довела: при виконанні мовою, зрозумілою для публіки, опера цілком може бути не музейним експонатом для обраних і втаємничених, а видовищем, цікавим для масової сучасної публіки навіть без консерваторських дипломів.

 

А під завісу сезону Молодий театр показав прем’єру «Чи одружиться нарешті Фігаро?». Її було анонсовано для глядачів як «театральний карнавал, де замість серйозної класики на вас чекає барвистий фарс-мажор у двох діях».

 

Режисер і автор Григор Мане запропонував такий собі рімейк п’єси Бомарше, в якому граф уже не шкодує за скасованим ним правом першої ночі, а відкрито відновлює його, щоб натішитися з покоївкою графині Сюзанною, яка збирається одружитися з графовим слугою Фігаро.

 

В якому на початку цей граф грає в крикет, змушуючи дам і саму графиню зображати ворітця, в які забивається куля. В якому фінал є значно стислішим, ніж у Бомарше. В якому сам Фігаро виявляється врешті-решт братом графа, а дочка садівника Антоніо Фаншетта — його сестрою.

 

В якому, нарешті, йде постійна текстуальна гра з нашим часом — і на рівні відомих нам політичних кліше, і на рівні роздумів про те, які слова могли, а які — не могли звучати в 18 столітті, коли п’єсу Бомарше було написано.

 

Але центральними постатями вистави, яку побачили глядачі Молодого, стали не Фігаро з Сюзанною, які і за першотекстом Бомарше, і за рімейком Мане виходять переможцями з непростих випробувань.

 

Значно яскравішою вийшла пара Граф — Ігор Портянко і Графиня — Ірина Мельник. Граф виявився таким собі ласим деспотом і демагогом, схожим на сучасних ласих деспотів-демагогів, яких ми бачимо з телеекранів і які з волі червоношиїх виборців — споживачів соцмереж — керують сучасним світом.

 

І водночас деспотом цілком «олюдненим», здатним викликати симпатію. Графиня ж переконливо нагадує: навіть програвати слід уміти елегантно і з переможним виглядом.

 

В акторському ансамблі запам’яталися виразною грою також Антоніо — Роман Равицький, його дочка Фаншетта — Поліна Снисоренко, Марселіна — Олена Кружиліна, Базиль — Анатолий Сомик.

 

А ось Фігаро — Ігор Лагай, Сюзанна — Вероніка Науменко, Керубіно — Владислав Савченко хоча й не випадали з загального ансамблю, проте не стали осередками сценічної дії (як того можна було б очікувати з сюжету).

 

Хоч, можливо, щодо Фігаро цей закид варто зробити насамперед самому П’єру Бомарше, адже вибуховий герой «Севільського цирульника» таки яскравіший від навченого життям резонера з «Весілля Фігаро», де дія відбувається на 10 років пізніше.

 

Про що ж вистава Молодого театру? Мабуть, не так про любов Фігаро й Сюзанни, що долає перешкоди, як про свободу і людську гідність, які потрібно повсякчас обороняти в цьому абсурдному світі, де правлять далеко не найкращі.

 

І про шанс, який треба використати, коли настане слушний час (на запитання Фаншетти, чи насправді вона графова сестра, Антоніо відповідає: звісно ж, ні. Але треба бути цілковитим йолопом, щоб не скористатися такою нагодою).

 

Мабуть, через те ця вистава місцями стилістично перегукується з фільмами Марка Захарова (фрондера задушливих радянських часів, а не блюдолиза доби путіна).

 

Її вдало підтримують сценографія Володимира Карашевского (базована на контурах декоративних садів — одного з чільних елементів аристократичної культури XVIII століття) та костюми Анни Шкрогаль, з відсиланням до тих-таки пудрованих версальських кавалерів і дам. Музичне оформлення Олександра Курія містить чудову стилізацію під пародійну «оду», яку персонажі змушені співати на честь відновленого права сеньйора. 

 

Сценографія і костюми оперної вистави багатші й різноманітніші, — але так і личить оперному театрові. А от подібність режисерських ходів часом вражає: в обох виставах граф використовує один і той самий сучасний електропристрій, щоб відімкнути замкнені двері до будуару своєї дружини. Ось тільки чому в Молодому театрі цей будуар опиняється під сценою, що відгонить якимись інфернальними мотивами, — не зовсім зрозуміло.

 

Вистава в Київській опері на Подолі приносить глядачам високу насолоду, бо (паралельно з задерикуватою режисурою Пальчикова) головним елементом там є усе ж геніальна музика Моцарта.

 

Вистава в Молодому театрі дає змогу на дві з половиною години випасти зі світу, де летять шахеди й виють сирени, і зосередитися на перипетіях персонажів з 18 століття, серед яких граф Альмавіва виглядає значно симпатичнішим від його сьогоднішніх реінкарнацій, а графиня Розіна переконливо демонструє, що значить бути справжньою жінкою. А це в наш час уже немало. І на тлі цього відповідь на запитання, винесене в назву вистави, не видається таким уже суттєвим.