«Сад Гетсиманський» та «Тигролови»: доносять правду про долю українців, котрих намагається нищити росія

«Не розраховуйте ні на яке милосердя, бо людина є пшик. Ви жорстоко помиляєтеся, якщо думаєте, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас — і не тільки вас персонально, а всіх — тут роздавлять як муху, і ніхто не жалітиме. І оком не змигне. В СРСР людей вистачить!» — таким було мислення підручних сталінської диктатури, які робили «ганчірку» з підозрюваного, перетворювали невинних людей на «ворогів народу» і в ліпшому разі поповнювали ними мільйонне юрбисько рабів у концтаборах.

 

На превеликий жаль, уроки (попередження і застереження) від Івана Багряного (1906—1963) людством поки що не вивчено та як слід не засвоєно. Замість колишнього сталінського режиму, на його ж «підмурках» і постулатах, у нинішній росії за десятиліття узурпації влади підступним чекістом з’явився кривавий путінський режим, що прагне світового реваншу, тобто повернення, за влучним висловлюванням президента США Рональда Рейгана, імперії зла — СРСР.

 

Саме з цією метою одинадцять років тому було розв’язано небачену досі в історії за своїми руйнуваннями, грабунками і масовими вбивствами війну проти незалежної суверенної України — однієї з засновниць світової Організації Об’єднаних Націй.

 

По суті, після Другої світової війни і перемоги над гітлерівським нацизмом розпочато Третю світову. Адже від цього лиха, хоч би як хто хотів, нікому не сховатися ні в Європі, ні в Азії, ні за океаном...

У романі справді багато автобіографічного. Адже Іван Багряний не з чужих слів знав, що таке конвеєр у слідчому ізоляторі і як почувається людина в «єжових рукавицях» (був такий верховний садист на прізвище Єжов) — сам пройшов через ці кола пекла і дивом зостався живий.

 

Та не варто ототожнювати головного героя Андрія Чумака з самим автором. Бо «Сад Гетсиманський» — явище доволі специфічне в українській літературі. То, як зазначив літературознавець Григорій Костюк, симбіоз «сюжетного твору й мемуарного репортажу».

 

Отож у письменникові борються дві стихії — розкута творча уява з одного боку і переобтяженість надмірними деталями з власної тюремної «практики» — з іншого. Відчувається намагання автора зберегти автентичність оповіді, але водночас і створити нову реальність — естетичну.

 

І все-таки людина — найвеличніша з усіх істот. І коли вона живе вірою і правдою, коли закорінена душею в рідну землю, коли шанує звичаї своїх батьків, тоді жодне зло не може взяти над нею гору. По суті, таку особистість в образі Андрія Чумака і подає нам за взірець автор «Саду Гетсиманського».

 

Дослухаймось до застережень і побажань Івана Багряного. Вони аж ніяк не втратили актуальності.

 

Та ось біда: і сам автор, і видавництво з такою промовистою назвою — «Україна», — де роман 1956 року вперше побачив світ (написаний у 1948—1950 рр.), перебували далеко від рідної землі.

 

Аж за двома кордонами, як за двома глухими замками. Точніше — на чужині, у вигнанні. У німецькому містечку Новий Ульм, що на Дунаї. І, на перший погляд, тільки ця неспокійна річка, здавна оспівана українським народом, отже, й духовно споріднена з ним, зв’язувала Багряного, в переносному і в прямому розумінні, з Батьківщиною, з Україною.

 

На титульній сторінці роману «Сад Гетсиманський» стояло вельми важливе застереження автора: «Всі прізвища в цій книзі, як-то прізвища всіх без винятку, змальованих тут, працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також усі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), — є правдиві».

 

Не приховував свого прізвища і він, Багряний. Уже на той час добре відомий в еміграції (і не лише в еміграції, адже Багряного знали, за ним полювали ті ж таки енкаведисти з Москви і з Києва, тому-то він змушений був носити зашиту в одіж ампулу з ціанистим калієм) політичний діяч і письменник.

 

Власне, його прізвище стало популярним ще 1946 року, в розпал репатріації.Саме тоді і з’явився памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?».

 

Написана протягом доби в холодній кухні табірного барака, невелика — розміром з долоню, на 38 сторінок, — ця книжечка вперше дала переконливу відповідь на поставлене сакраментальне запитання, піднявши з колін і вселивши почуття гідності в серця вчорашніх утікачів із совєтської імперії, заляканих, переслідуваних і тут, на чужині.

 

Відтак, коли представники військової, зокрема американської, адміністрації, що за Потсдамською угодою тісно співпрацювали з совєтською репатріаційною комісією, запитували про національність, здавалося б, звичайна брошура була для кожного з них на взірець паспорта.

 

Ба більше — своєрідною охоронною грамотою: «Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (...). Але на такий суд Сталін не піде!».

Призвідцю жахливої війни проти України, новоявленому кремлівському людожеру путіну, до речі, теж виписано ордер до міжнародного суду в Гаазі, але внаслідок забутих народами і насамперед їхніми провідниками-державцями колишніх уроків справа повертається так, що з ним навіть ведуть якісь перемовини (про що?) і тиснуть обагрені українською (хоч не тільки українською) кров’ю руки. І це діється вже у першій чверті XXI століття! Чи не божевілля?

 

Але тоді, нагадаємо, в сорокових роках XX століття, нищівний документ «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», одразу ж перекладений іншими мовами — англійською, французькою, іспанською, — безумовно, мав свій вплив на свідомість усього західного світу.

 

Й ось услід за ним — нова фундаментальна книга «Сад Гетсиманський»! Щодо обсягу — 560 сторінок. А щодо змісту... Який фоліант зміг би вмістити стільки праведного болю багатомільйонного рідного народу, що живе в самісінькому центрі Європи і винищуваний протягом століть, а надто ж в останні, більшовицькі, десятиліття з такою методичною послідовністю, з таким сатанинським завзяттям, за мовчазного потурання всієї світової спільноти?!

 

Вражаюча переконливість роману «Сад Гетсиманський», на нашу думку, не тільки в майстерному зображенні потужної сталінської машини свавілля, деспотії та беззаконня, яка нищила людину морально й фізично (на що вказували й інші дослідники); не в докладних описах тюремного побуту, допитів і тортур (хоч ці проникливі, з документальною точністю описи й засвідчили, що твір значною мірою автобіографічний); навіть не в протистоянні силам зла могутнього, майже фантастичного духу та волі, що не дають зламатися в’язневі просто-таки в нелюдських умовах. Ні!

 

Усе це було б, мабуть, не таким викривальним і дошкульним, якби письменник не дійшов (при тому — першим орючи цю тернисту ниву!) простого й водночас геніального висновку, даного вустами того ж таки катованого садистами головного героя роману Андрія Чумака: «Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Тисяча — також може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони! То вже не вороги народу. То є народ. Народ (виділено Багряним. — Авт.) Ви розумієте? Чи не знаєте математики? То народ!».

 

Вчитаймося в ці слова сьогодні. І вдумаймося в них.

 

А що ж навколишній світ? Як на це реагує він? Чи помудрішав, чи подобрішав? Чи прислухався до застережень українського письменника?

Узагалі Багряний як мислитель дуже точно, майже афористично формулював те, що хотів сказати світові. Так, в іншому його романі — «Людина біжить над прірвою», написаному в 1948 — 1949 роках, але виданому вже посмертно, приматом філософського думання стала людина як одиниця, як частка народу. Саме та, важлива, сказати б, атомарна, елементарна частка, з якої і складається жива речовина будь-якого етносу.

 

Чи може індивід почуватися вільним, допоки підневільним, упослідженим, переслідуваним є його народ? Людина біжить над прірвою... Тому-то ця, втілена в яскравий художній образ, багрянівська теорія універсальної демократії, незалежно від того, чи знали про її автора, і стала основою мислення та соціальної перебудови країн повоєнної Європи.

 

А в Східній, зокрема в колишній Чехословаччині, пізніше було зроблено спробу побудувати «соціалізм з людським обличчям», одразу ж розчавлений совєтськими танками.

 

Згадаймо спробу народної революції проти московського диктату в Угорщині 1956 року і чим це тоді закінчилося в її столиці Будапешті: безліччю трупів тих, хто вийшов на мирний протест проти військової експансії СРСР.

 

І вже через десятки років у тій же європейській столиці (чи не парадокс?) найвищими уповноваженими особами, президентами росії, США, Великої Британії та Франції, до яких потім приєдналася й КНР, було підписано так званий (по суті, фальшивий!) Будапештський меморандум про гарантії безпеки вільної і незалежної України.

 

А натомість забрано в неї ядерну зброю, яка насправді й могла надійно гарантувати недоторканність національних кордонів перед будь-яким підступним і жорстоким агресором, зокрема таким, як путінська росія...

Тільки-но роман «Сад Гетсиманський» вийшов з друку, автор надіслав його Володимиру Винниченкові, творами якого захоплювався ще юнаком у рідній Охтирці на Сумщині. Але тепер Винниченко, колишній прем’єр уряду УНР, так само перебував в еміграції — у Франції.

 

Звідти, зі свого «Закутка», не зволікаючи, відповів автору (досі вони ніколи не листувалися й особисто не зналися): «Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона — великий, вопіющий і страшний документ (...). Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документа перед світовою опінією? Чи робляться закиди про переклад її на чужинні мови? Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини».

 

Винниченко добре усвідомлював, що багато важить перекласти книгу українського автора хоча б однією з провідних європейських мов. І саме таку книгу, як «Сад Гетсиманський».

 

Мине цілий десяток літ невпинної, копіткої праці, нещадної політичної боротьби і боротьби в лікарняних палатах з власними недугами (адже був тяжко хворий), поки нарешті Багряний у листі до свого молодшого друга, теж українця на чужині, що опікувався долею книги, Данила Завертайла, 6 квітня 1961 року напише: «Я аж сам не вірю, що книжка вийшла, хоч вона ось лежить у мене на столі (франц. — Le Jardin de Gethsemani. — Авт.). Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, совєтська агентура й свої дурні)... Заінтересовання французького видавця українським письменником — це річ, подиву гідна в тій французькій дійсності, де вороги зробили все, щоби українське ім’я ототожнювалося з «жидомором», «антисемітом», «дикуном»...

 

А переклав роман відомий на той час політичний і громадський діяч єврейської національності Григорій Алексінський, так само емігрант, але російський (і, либонь, справжній російський патріот, якому болі та кривди інших національностей були небайдужі).

 

Колишній депутат Державної думи, він листувався навіть із самим Леніним, вождем пролетарської революції, а тепер спокійно розпродував його листи, на виручені кошти видаючи газету «Освобождение». І теж у Новому Ульмі, де розташувалося й видавництво «Україна».

 

Власне, видавництво було одне — «Українські вісті», що друкувало відому однойменну (й авторитетну!) газету, а вже при ньому, як діти при матері, під різними назвами з’являлися інші: «Україна», «Прометей», «На горі», «Імені М. Хвильового» тощо, видаючи книжки, альманахи, журнали, альбоми, підручники, збірочки для дітей, календарі.

У передмові до французького видання книги було зазначено:

 

«Велика проблема, яку Багряний підіймає в своєму романі, фактично така ж, яку ми знаходимо в А. Кестлера («Нуль та безкінечність») і в Б. Пастернака («Доктор Живаго»). Різниця суттєва в тому, що в Кестлера й Пастернака рішення проблеми — негативне й песимістичне, їхні герої розчавлені тоталітарним молохом, тоді як у Багряного, сина робітничої сім’ї, людська особистість чинить опір до кінця і, зрештою, тріумфує над антилюдяною силою, яка хоче її розчавити.

 

Але нехай ніхто не подумає, що цей роман — твір моралізуючий або з галузі пропаганди. Канва й драма його настільки захоплюючі, що читачеві здається, ніби він сам переживає разом з автором авантюрний роман у найкращому розумінні цього слова.

 

Суворий реалізм пом’якшений у ньому ніжною емаллю дещо скорботного романтизму, оздобленого якоюсь мірою доброю іронією людини, котра не визнає своїх особистих страждань за трагедію цілого світу. Це поєднання суворого реалізму, часом брутального, з дуже ніжним романтизмом, ніжною іронією та їдучим сарказмом є, на мою думку, найхарактернішою рисою української літератури».

 

Так, це був 1961-й — початок славнозвісних шістдесятих років. (Маємо всі підстави вважати, що на чолі шістдесятників, хоч і по той бік залізної заслони, все-таки стояв саме він, Багряний!). Роман «Сад Гетсиманський» читали вже не тільки українською, а й французькою. І лише через вісім років Олександр Солженіцин тільки-но розпочав писати свій «Архіпелаг ГУЛАГ», закінчивши його аж 1967-го.

 

Та ще 21 березня 1962 року Багряний писав уже згадуваному адресатові: «Є німецьке видавництво, яке хоче видати мій «Сад Гетсиманський», але я поставив умову, щоби переклад було зроблено з української мови, тобто з оригіналу, оскільки переклад з перекладу віддалює зміст і не гарантує від різних перекручень...».

 

Ще пізніше — 17 серпня 1962 року: «Справа з перекладом посувається повною парою. Тільки, кажучи правду, я зовсім закрутився з тим, бо перекладачка (буковинська німкеня) знає українську мову західну нашу, але не знає підсовєтської, з її безліччю новотворів і специфічних термінів, особливо в цій книзі, де відображається дійсність, на слова й поняття якої немає пояснень в жодних світових словниках. І я все те мушу пояснювати їй листовно. Всі оті ВЧК, ОГПУ, УГВ, ЦЕРАБКОПИ, «чорні ворони», стукачі, сексоти, корпуса, оперативники і т. д. і т. д. Уявляєте, яка це робота, коли в книзі 560 стор. і всі вони повні незрозумілих слів! Ось над чим я розбиваюсь...».

 

Знаємо, що колишня буковинка Марія Ольга фон Стреков закінчила перекладати «Сад Гетсиманський» німецькою мовою, навіть надсилала його текст Багряному на авторецензію, але подальша доля цього рукопису, на жаль, невідома.

 

У Німеччині (в кельнському видавництві) 1961 року аж трьома накладами вийшов інший твір Івана Багряного — Тигролови» (у перекладі «Das Gesetz der Taiga» — «Закон тайги») — і потрапив до каталогу найкращих видань для шкільної молоді.