Леся Воронюк: День вишиванки — це шлях від студентської акції до свята світового масштабу

Великдень єднання нас, українців, у кожен третій четвер травня вдяганням національного одягу є, без перебільшення, справжнім святом уже понад півтора десятка років.

 

Ця новітня традиція виникла у студентському колі в Чернівцях й охопила не лише всю Україну, а й континенти.

 

Ініціаторка й організаторка Дня вишиванки Леся Воронюк, згуртовуючи навколо себе інших, продовжує активно представляти культурну спадщину України і засадничі коди нації у фільмах, книжках й інших проєктах.

 

Так, віднедавна дивують світ красою відтворені строї українських Луганської, Донецької, Харківської, Херсонської, Запорізької областей та Криму.

 

Вишиванки, корсетки й інший одяг є доказом того, що нині тимчасово окуповані росією наші території були і залишаються де-юре українськими.

 

«Україні молодій» Леся Воронюк розповідає про важливість збереження культурної спадщини і віру в перемогу справедливості.

 

Зауважує, що вміщені у книжці схеми для вишивання давніх сорочок Луганщини за два тижні набули вже неабиякої популярності.

— Лесю, що найважливішого хочете сказати у переддень 19-го Дня вишиванки як його ініціаторка і засновниця?

 

— Цього року ми присвячуємо День вишиванки українській культурній спадщині, окупованій росією. Цифри руйнувань вражають: тисячі знищених культурних пам’яток, мільйони викрадених та вивезених артефактів до російських музеїв. Та поза цими цифрами прихована ще більша трагедія, гуманітарна: 11 років зросійщення Донецька, Луганська, Криму. Жорстока окупація також Херсонщини, Запоріжжя, Харківщини.

 

Говорячи про окуповану спадщину, ми акцентуємо увагу на тому, що на нас очікує згодом, після деокупації. І хоча зараз дуже складно передбачити, коли ці території знову стануть українськими, я хотіла б сказати наступне: нічого не назавжди. Особливо зло.

 

Навіть радянська імперія розвалилась, хоча мало хто сподівався, що це взагалі станеться. Тому я закликаю кожного не занепадати духом, не зневірюватись, а продовжувати робити свою справу, підтримувати військо та не приймати думку, що ми назавжди втратили свої українські землі на сході.

 

— Які зміни за крайній рік відбулися в Музеї української вишиванки в Чернівцях, який відкрили у грудні 2021 року?

 

— Поки що ніякі. Це заморожений проєкт.

 

— «Україна молода» вже писала, що кожен удома матиме музей, якщо придбає видану вами книгу. Скільки на тепер уже книжок?

 

— Ми пишаємось тим, що ризикнули і в 2023 році заснували при ГО «Всесвітній день вишиванки» видавництво «Видиво». Станом на сьогодні вже маємо чотири видані книги: «Нетлінні. Українські державні символи в народній вишивці та ткацтві», «Українські взори зі збірки Ольги Бачинської. Видання перше», «Пацьорки. Цятки. Коралики. Бісерні прикраси зі збірки Володимира Щибрі», «Вишиті сорочки Луганщини з колекції Національного музею народної архітектури та побуту України». 

— Оцифровано, описано (українською та англійською мовами) понад 100 експонатів, серед яких вишиті сорочки, прикраси, верхній одяг, у новому виданні «Вишиті сорочки Луганщини з колекції Національного музею народної архітектури і побуту України». Чому обрали цей регіон для такого дослідження?

 

— Спільно з Центром фольклору та етнографії Київського національного університету імені Тараса Шевченка ми працювали над цією книгою понад півтора року. З цієї теми і почалася наша робота над ширшою темою — окупованою спадщиною.

 

Дуже важливо зберегти, перетримати, передати далі знання про культуру, яка перебуває під максимальним прицілом ворога. Оцифрування та видання книги убезпечить саму колекцію. Навіть якби вона була пошкоджена чи знищена ворогом, — фото сорочок, орнаментів, кроїв залишаться.

Відтворені строї з Херсонщини.

 

Книга вийшла трохи більш ніж два тижні тому, а ми вже спостерігаємо величезну кількість постів у соціальних мережах про те, що майстри вишивки з цього видання починають відшивати луганські вишиті сорочки. Саме так, через вишиванку, через культуру ми говоримо і про політичні аспекти. Ця культурна спадщина є доказом того, що нині окуповані території були українськими. Такі матеріально-духовні артефакти — це вже аргумент на різних міжнародних майданчиках.

 

— Які наступні книги плануєте видавати?

 

— У роботі вже маємо кілька тем — український котильон (прикраса), буковинське ткацтво — та готуємось до 20-річчя Дня вишиванки у 2026 році. Нам є про що розповісти! Сотні проєктів в Україні та світі, а ще шлях самого свята — від маленької студентської акції до свята світового масштабу.

— Розкажіть про проєкт пошуку та відтворення жіночого та чоловічого народного вбрання українців із нині тимчасово окупованих Криму, Луганщини і Донеччини, а також Харківщини, Запоріжжя, Херсонщини. Хто створював, упродовж якого часу?

 

— «Окупована спадщина» — великий дослідницько-реконструкторський проєкт, мета якого — відтворити традиційні чоловічі та жіночі строї з тимчасово окупованих росією українських областей. Проєкт реалізували громадська організація «Всесвітній день вишиванки», Центр фольклору та етнографії КНУ ім. Тараса Шевченка за підтримки міжнародного фонду ALIPH, під патронатом Хабу міжнародної організації «Європа Ностра» та Європейського Союзу.

 

Дослідники та майстри-реконструктори упродовж п’яти місяців відтворювали за старовинними зразками 12 повних строїв із Луганської, Донецької, Харківської, Херсонської, Запорізької областей та Криму. Культурними кураторами разом зі мною були Володимир Щибря та Таїса Ковбасюк.

 

Над проєктом також працювали майстри вишивки, прикрас, крою, вишитих сорочок, спідниць, керсеток, головних уборів, вінків, взуття. Це Андрій Паславський та майстерня «ВидимоНевидимо», Анна Гайова, Тетяна Зез, Ельміра Катакі, Олена Ясінська, Ігор Перевертнюк, Марія Перевертнюк, Ганна Гелетюк, Марія Гелетюк, Ірина Киркевич, Світлана Задоровська, Ірина Тибінка, Яна Шмундир, Олена Єрко, Василина Ткачук, Наталя Телегей, Оксана Радецька, Ірина Киркевич, Оксана Гуменюк, Валентина Ануарова, майстерня «Світ почуттів» та інші.

 

— За якими зразками відтворювали строї і де вже їх показали, окрім Києва?

 

— Проєкт надав змогу створити унікальні за мистецькою та культурною цінністю повні строї з окупованих регіонів, у котрих українська культурна спадщина значним чином знищена або вивезена до країни-агресора. Щоб знайти експонати для відтворення, дослідники провели значну пошукову роботу в державних музеях та приватних колекціях. Окрім того, проєкт дозволив підтримати індивідуальну діяльність митців.

 

Строї експонуватимуться на різних музейних та галерейних майданчиках в Україні та за кордоном. Зокрема, вже відбулась виставка у Вишгородському історико-культурному заповіднику. Наступні, на червень, заплановані в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та Ірпінському історико-краєзнавчому музеї. У День вишиванки колекція демонструватиметься в США. Згодом відтворені строї стануть частиною постійної експозиції Дому вишиванки в Чернівцях.

— Як допомагають зберігати українську спадщину зарубіжні партнери? Чи сповна ми використовуємо можливості доносити іноземцям проблеми російських загроз для української культури?

 

— Уже згадувала, що реконструкторський проєкт «Окупована спадщина» реалізовано за підтримки міжнародного фонду ALIPH. Наразі є чимало можливостей пошуку фінансування за кордоном. Втім це завжди складний, довготривалий та виснажливий шлях.

 

На жаль, іще багато донорів надають перевагу дуже теоретичним форматам — «круглим столам», панельним дискусіям, обміну досвідом тощо. Українським митцям наразі це малопомічно. Є потреба у фінансуванні проєктів, що передбачають створення певного культурного продукту — виставок, фільмів, оцифрування, релокації, консервації. А не говоріння.

 

— Які конкретні дії ми маємо тепер першочергово робити — держава, ГО і кожен безпосередньо, — щоб не скочуватися знову до спілкування російською мовою? У Києві, скажімо, дуже багато студентів говорять російською, до речі, досить недосконалою.

 

— Російська мова карколомно повертається в український простір. І це буде глобальною проблемою після завершення чи зменшення активності бойових дій. Саме через російську мову росія знову намагатиметься повернутися в український простір. Нам пропонуватимуть гасла на кшталт «час миритись», «ось вам «хороші» російські митці» тощо.

 

Якби я мала законодавчу можливість, прийняла б закон про 50 років повної блокади російського культурного продукту та митців на території України. Тоді в нас був би шанс виховати хоча б два покоління українців, які не мають вірусу «русского міра».