З весни — в полярну осінь. Троє полтавців поділилися першими враженнями від Антарктики

До складу команди життєзабезпечення нового загону зимівників полярної станції увійшли троє жителів Полтавщини: 32-річна лікарка Юлія Тихонович з-під Миргорода, котра останнім часом працювала в Гадяцькій міській лікарні, 48-річна кухарка Олена Лещенко з Полтави та 37-річний дизеліст-електрик Єгор Звержинський з Кременчука.

 

І хоч тепер нас розділяють понад 15 тисяч кілометрів, нам вдалося поспілкуватися за допомогою сучасних засобів зв’язку.

До кола обов’язків дизеліста-електрика Єгора Звержинського входить забезпечення безперервної роботи дизель-генераторів, які є джерелом електроенергії на дослідницькій станції.

 

Земляки поділилися, що дорога до острова поблизу загадкового материка Антарктида, який не має належності до жодної держави, була дуже довгою.

 

Що змусило відчайдухів покинути рідну домівку й вирушити до дивовижного континенту на краю світу?

 

Олена Лещенко на це запитання відповіла так: «Відвідати Антарктиду — то була моя давня мрія. Щоб стати учасницею антарктичної експедиції, з 2019 року подавала заявки — загалом 5 разів. 2021 року мені пощастило увійти до складу сезонної експедиції. Але й після цього продовжила подавати заявки, бо мріяла потрапити сюди на рік. У підсумку цьогоріч таки здійснила свою мрію».

 

Юлія Тихонович та Єгор Звержинський пояснюють: їхня мотивація — посприяти проведенню наукових досліджень в Антарктиці, розвитку вітчизняної та світової науки.

 

«Навряд чи ви почуєте від когось з учасників експедиції, що він прибув сюди задля вигоди, заробітку грошей. В Антарктику переважно їдуть ті, хто хоче долучитися до почесної місії, — запевняє Єгор. — Подавши заявку вперше, я одразу ж пройшов конкурсний відбір. Можна сказати, мені поталанило. Адже до експедиції відбирають кращих із кращих, справжніх професіоналів своєї справи. Хоч загалом було не так важко, як цікаво».

 

Юлія додає, що конкурс складався з кількох етапів. Вимоги до кандидатів у зимівники полярної станції суворі: відмінне здоров’я, належна освіта, фаховий рівень та досвід, неконфліктність, зрештою здатність працювати в умовах ізоляції від зовнішнього світу.

 

«Усе доволі серйозно, — наголошує лікарка. — Кожен етап важливий: і подання великого пакета документів з мотиваційним листом, і співбесіда, і перебування в таборі в Києві. На кожному етапі відбувався прискіпливий відбір кандидатів. І це зрозуміло, адже працювати тут доводиться в незвичних, часто екстремальних умовах. А ще на нас лежить велика відповідальність. До всього цього треба бути готовим. Невипадково ми проходили й психологічні тести: провести рік у замкнутому просторі за відсутності контактів зі світом — це досить значне випробування для людини».

 

За словами наших героїв, унікальна природа Антарктики справила на них незабутнє враження. «Коли бачиш усе це вперше, не можеш відвести погляд. Ви навіть не уявляєте, як тут неймовірно гарно! — вигукує Єгор Звержинський. — Цю неземну красу неможливо відобразити за допомогою фотооб’єктива чи відеокамери».

 

Юлія Тихонович також не приховує захвату:

 

«Краєвиди, що нас оточують на острові Галіндез, викликають емоції, яких не передати словами. Сам острів невеликий — його площа становить усього 800 квадратних метрів. Поряд розташовані інші острови, на які під час антарктичної зими можна перейти по льоду, а влітку — добратися на човні. Звісно ж, тут дуже багато пінгвінів. Дивує те, що ти проходиш порівняно недалеко від них, а вони зов­сім не бояться — стоять собі й дивляться.

 

Таке враження, начебто хочуть підійти. Полярну станцію ще не встигла ретельно обстежити. Хоч навіть із того, що побачила, можна зробити висновок: тут створені добрі умови для наукових досліджень та проживання. Це досягнуто ще й завдяки тому, що кожна експедиція намагається їх поліпшити, щоб наступникам було легше».

Цікаво, що з весни полтавці разом з іншими учасниками полярної експедиції одразу потрапили в антарктичну осінь. Хоч загалом клімат на острові (на відміну від континенту) відносно м’який. Усе завдяки тому, що його омивають води Південного океану, який діє як акумулятор тепла.

 

«Мінус у тому, що полярна станція (як, власне, і вся Антарктида) розташована просто під озоновою дірою, яку тут інтенсивно вивчають», — зауважує Єгор.

Кухарка Олена Лещенко біля відомого дороговказу поблизу дослідницької станції «Академік Вернадський».

 

Озонова діра — це різке змен­шення озону в стратосфері, внаслідок чого погіршується захист від ультрафіолетового випромінювання Сонця.

 

«Через це перед виходом надвір треба постійно наносити сонцезахисний крем на відкриті ділянки тіла, надягати окуляри, а також рукавички, — акцентує чоловік. — Бо шкіра може не лише засмагнути, а й згоріти — сонячне випромінювання тут справді надзвичайно активне. Щоправда, у зв’язку з тим, що зараз в Антарктиці осінь, тривалість світлового дня поступово зменшується».

 

Як відомо, у південній полярній частині Землі бувають періоди напрочуд довгих ночей і, навпаки, тривалих світлових днів (коли замість ночі можна спостерігати лише 1,5 години сутінків). Внаслідок цього полярники іноді мають розлади сну.

 

«Але нічого страшного, боротимемося зі сліпучим сонцем, щільно зашторюючи вікна», — оптимістично заявляє дизеліст-електрик з Кременчука.

 

«Не секрет, що Антарктида — це ще й одне з найбільш вітряних місць на Землі. Різкі температурні контрасти між переохолодженим материком і більш теплими водами океанів часто спричиняють сильні поривчасті вітри. Через це температура повітря здається набагато нижчою, — ділиться своїми спостереженнями Юлія. — Тому навіть за не надто низької температури, коли збираєшся надвір, варто тепло вдягатися».

 

Зрозуміло, головне завдання лікарки Юлії Тихонович — профілактика захворювань та лікування учасників експедиції в разі, якщо ті раптом занедужають. А ще вона виконує на дослідницькій станції певні технічні завдання, робить тести з метою вивчення того, як відбувається процес акліматизації людей, тощо.

 

До кола обов’язків Єгора Звержинського входить, зокрема, забезпечення технічного обслуговування, ремонту та безперервної роботи дизель-генераторів, які є джерелом електроенергії на дослідницькій станції.

За зізнанням Олени Лещенко, відвідати Антарктиду — то була її давня мрія.

 

У кожного з моїх співрозмовників — свій графік роботи. Юлія констатує, що в них із Єгором немає вихідних. Вихідний має лише Олена Лещенко, бо в неї інтенсивність праці дещо інша: приготувати їсти на чималу кількість членів полярної експедиції не так легко.

 

Відтак, щоб дати змогу Олені перепочити, кожен з членів команди по черзі стає недільним кухарем. Саме через це ми обрали днем нашого спілкування неділю.

 

Олена Лещенко повідала, що для зимівників полярної станції зробили запас продуктів харчування й води на цілий рік, закупивши їх у Чилі й доправивши на острів Галіндез криголамом.

 

«Старалися підібрати звичні для нас їстівні припаси, знайшли навіть гречку, — зазначає жінка. — Зазвичай до меню входять традиційні страви нашої національної кухні. Поки що маємо свіжі овочі та фрукти. Але з часом їх доведеться переробляти, щоб не зіпсувалися, зокрема квасити капусту, помідори тощо. Щоб побалувати учасників експедиції, готую солодку випічку до чаю».

Єгор Звержинський зазначає, що неземну красу Антарктики неможливо відобразити за допомогою фотооб’єктива чи відеокамери.

 

Підтримуючи розмову, жартома зауважую, що дехто з колишніх зимівників полярної станції зізнається: антарктична кухня настільки смачна, що взимку існує небезпека набрати вагу.

 

Втім Юлія Тихонович стверджує, що є й методи боротьби з цією проблемою.

 

«У нашому розпорядженні невеличкий спортзал, — інформує вона. — А взагалі проводити вільний час на полярній станції можна по-різному. Скажімо, можна знайти в бібліотеці книгу для душі. Або ж пограти в настільні спортивні ігри, послухати музику чи взяти гітару. Улюбленим місцем відпочинку полярників є маленький бар «Фарадей». Як правило, зустрічаємося у стінах цього приміщення, щоб почаювати й поспілкуватися. Тобто це таке собі місце зустрічі. Там є дуже товста книга відгуків відвідувачів: у туристичний сезон бар «Фарадей» стає місцем паломництва туристів. До речі, у його шинквасі вмонтована монета номіналом 1 фунт стерлінгів, яка, згідно з легендою, стала символічною платою, за яку українці в лютому 1996 року «купили» антарктичну станцію у британців. Утім, ми ще зовсім небагато часу провели на станції «Академік Вернадський». Щоб краще зрозуміти загадкову Антарктику, потрібно перезимувати тут. Тож ліпше повернутися до цієї розмови наприкінці нашої зимівлі або ж тоді, коли повернемося додому».

Цікавий факт: серед підкорювачів Антарктики є династія родини Омельченків, вихідців із Полтавщини. Уродженець села Батьки, що на Зіньківщині, Антон Омельченко-старший став першим українцем, котрий побував в Антарктиді: 1911 року він ступив на берег 6-го материка нашої планети разом з іншими учасниками 2-ї британської експедиції Роберта Скотта.

 

Для самого Роберта Скотта підкорення Південного полюса завершилося трагічно: повертаючись назад, він загинув разом з чотирма супутниками від голоду та виснаження. Зате Антон Омельченко та інші члени експедиції, які лишилися на базі, вижили й стали героями.

 

Британський уряд призначив українському мандрівникові довічну пенсію, яку той отримував до 1927 року, аж поки Радянський Союз і Велика Британія не розірвали дипломатичні відносини.

 

Обірвалося життя славетного любителя далеких подорожей унаслідок нещасного випадку: у віці 49 років на порозі власного помешкання чоловіка вразила блискавка. На честь Антона Омельченка названо бухту на березі Оутса, відкриту дослідниками Антарктиди 1958 року, а також прибережну скелю на острові Росса, що поблизу Землі Вікторії.

 

Один з його онуків — Віктор Омельченко — став дизелістом 3-ї української антарктичної експедиції (1998—1999 років). А правнук Антон Омельченко, малою батьківщиною якого є місто Гадяч (нині він живе в Києві), двічі побував в Антарктиці: був механіком-електриком у складі 20-ї української антарктичної експедиції (2015—2016 років) та у складі 24-ї експедиції (2019—2020 років).

Чоловік зізнався журналістам, що його надихнув приклад прадіда Антона Лукича, на честь якого його й назвали. Відтак він з дитинства знав: із таким іменем та прізвищем просто гріх не влитися до лав підкорювачів Антарктики.

 

Втім мандрівник не приховує, що подорож на край світу хіба що кілька перших місяців є романтикою, а далі на тебе чекає нелегка рутинна робота на дослідницькій станції. За його словами, вона, безперечно, дає багато плюсів, а мінусом є те, що в зимівників фактично «випадає» рік життя.