Недавня прем’єра у Національному драматичному театрі імені Івана Франка вистави «Макбет» культового режисера Івана Уривського викликала чергову хвилю позитивних відгуків. Однак не обійшлося і без критики, чи й упередженого критиканства.
Вистави за творами Шекспіра у репертуарі театрів — це завжди тест на професіоналізм і вміння вкладати нові сенси у світову класику та створювати оригінальну форму. Це також можливість зацікавити вибагливих іноземних глядачів, яких приваблює несподіване прочитання давно відомих творів.
За свої 35 літ Іван Уривський створив понад два десятки вистав: в Одесі, Києві, Львові, Івано-Франківську, Каунасі і Празі. До Шекспіра підступився вперше, після постановок творів Теннессі Вільямса, Генріка Ібсена, Альбера Камю, Фрідріха Шиллера та Франца Кафки.
«Калігулу» столичного Театру імені Івана Франка минулого року успішно представляли у французькому місті Авіньйон у програмі одного з найстаріших та найавторитетніших театральних фестивалів світу.
І хоч донині для частини критиків не розгадано феномен надпопулярності «Конотопської відьми» Івана Уривського за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка, постановку в наповнених великих залах вже подивилися у Варшаві, Берліні, Лондоні, Парижі, Дюссельдорфі. І не має значення, серед глядачів було більше місцевих мешканців чи вимушених переселенців з України, які донатять на потреби ЗСУ. Бо всі важливі.
Чи може «Макбет» режисера зацікавити глядачів за кордоном? На найближчі п’ять вистав у Києві, до 10 травня, усі квитки розкуплено.
Монстри інформаційного впливу
Культовий український режисер Іван Уривський п’ять дій написаної Вільямом Шекспіром понад 400 років тому трагедії «Макбет» вмістив у 1,5 години постановки без антракту в драматичному театрі, суттєво скоротивши число дійових осіб.
Тому концентрація безумств заради влади на сцені майже кожного глядача втискає у крісла і навіть періодично виходить у залу, як, власне, і в реальному житті, — дістає кожного.
За сюжетом трагедії Шекспіра, Макбет та його друг, воєначальник Банко, повернувшись із війни з перемогою, зустрічають трьох відьом. Вони віщують Макбету, що той стане королем. Відтоді думки про владу не дають йому спокою і перетворюють на вбивцю заради трону.
Драматург чітко описує чесноти зразкового правителя: правдивість, вірність, добрість, справедливість, терпіння, милосердя, скромність, щедрість, побожність, стриманість, відвага й сила. Утім з часів Шекспіра відомо, що є ті, хто здобути владу мріють, щоб зруйнувати спокій на землі.
Отримавши її, зокрема, біснується агресор у московському кремлі, вже понад три роки відкрито наказуючи знищувати українців. А виправдовує свої злочини, прикриваючись відвертою брехнею у підконтрольних, ручних і лояльних медіа, включно з ботофермами у соціальних мережах.
Мальвіна Хачатрян та Олександр Рудинський, Леонід Шеревера (лежить).
Рухомі три світлові екрани, розміщені на гіроскопних кранах (такі використовуються під час кінозйомок) у суцільній темряві на сцені «Макбета» Івана Уривського, є й основними елементами сценографії, і технологічними дійовими особами, які говорять.
Ці пристрої спочатку показані як звичні в сьогоденні інструменти для роботи. А далі вони перетворюються на відьом-віщунок і монстрів інформаційного впливу, на чиїх екранах з’являється кров жертв тих, хто не гребує вбивати заради здобуття собі влади.
Творці вистави називають ці екрани на кранах, які часто притискають дійових осіб чи стають для них дзеркалом і навіть нависають над глядачами перших рядів, всевидячими цифровими сутностями, що невпинно стежать, спрямовують, маніпулюють.
Команда постановників наголошує: у світі, де реальність розчиняється у потоці дезінформації, а лідери держав балансують між владою та диктатурою, «Макбет» знову звучить як попередження.
Сюжет з минулого у виставі Івана Уривського перетворюється на алюзії нинішнього часу і змушує в ретроспективі століть задуматися: як вчасно звільнитися від деструктивних «нашіптувань» і кому варто довіряти владу?
Історія не раз довела, що втрата людяності починається з одного кроку за межу морального. І чим далі — тим складніше зупинитися і зупинити. А коли страшна тиранія з минулого повертається у сьогодення — вивертаються нутрощі і не стримати крик.
Усі відтінки чорного
Над постановкою «Макбета» в Національному драматичному театрі імені Івана Франка працювали трохи більше двох місяців. У ролі Макбета чергуються Акмал Гурєзов й Олександр Рудинський, Банко — Віталій Ажнов та Іван Шаран, леді Макбет — Тетяна Міхіна і Мальвіна Хачатрян.
Короля Дункана грав Арсеній Тимошенко, а Макдуфа — Ренат Сєттаров. У ролі Малколма, сина Дункана, який зрештою стане королем, — Павло Шпегун. Ще у цих трьох ролях Дмитро Чернов, Роман Ясіновський та Леонід Шеревера.
Знову вдягала всіх художник з костюмів Тетяна Овсійчук. Це вже п’ята її спільна робота з Іваном Уривським у цьому театрі. Перед цим створювали «Безталанну», «Калігулу», «Конотопську відьму» і «Марію Стюарт», а в Театрі на Подолі — «Камінного господаря» і «Хазяїна».
У «Макбеті» задіяні для образів героїв в емоційному і прямому значеннях усі відтінки чорного. За нетривалий час вистави актори встигають тричі перевдягтися. Спочатку виходять на сцену у зручному одязі, в якому працюють, ніби на знімальному майданчику. А далі глядачі бачать шекспірівські образи у класичному і бароковому стилях.
Тетяна Міхіна й Акмал Гурєзов.
«Іван Уривський створив найінтелектуальнішу з усіх своїх вистав, графічну і точну, — так характеризує постановку Олена Дробна, головний художник Національного драматичного театру імені Лесі Українки. — Мені цікаво буде спостерігати за її сценічним життям, бо сприйняття вистави глядачем буде змінюватися при кожному новому перегляді. Так само живуть «Коріолан» Дмитра Богомазова й «Отелло» Давида Петросяна, в яких тема війни і влади настільки невід’ємна від нашої реальності, що кожного нового дня вони виплавляють із Шекспірової драми нові сенси. Історія, візуально вирішена як оповідь про темряву і світло точними засобами сценографії. Я не буду спойлерити, тому просто привітаю Петра Богомазова з надзвичайним, глибоким рішенням вистави, бо на сцені постали найкреативніші макбетівські відьми. Це надкрутий, ювелірно розроблений віжуал».
Театр на експорт і політика у період війни
Для багатьох несподівано розлого написав про постановку «Макбет» Івана Уривського у соціальній мережі гендиректор Українського інституту Володимир Шейко: «Що не так із виставою, ще до першого показу приреченою на глядацький успіх?».
Підкреслив, що його оцінки є думками приватної особи. Це уточнення — відповідь на запитання — губиться десь у коментарях. Тоді як усі читають основний текст із такими реченням: «На жаль, режисерський задум значно краще прочитується в анотації на сайті театру, аніж у самій виставі, і ситуацію не рятує навіть стильна й метафорична сценографія (теж цілком «експортна»). Навпаки — вона підкреслює розрив між формою і змістом». Далі: «Здається, «Конотопська відьма» і була тим максимумом, який можна витиснути з академічного театру, що претендує на інноваційність».
І вже зовсім як вердикт «Макбету» від керівника державної інституції, яка представляє українську культуру у світі та формує позитивний імідж України за кордоном: «Такий «продукт» досі затребуваний вдома, але не дуже придатний для експорту, бо «там» це вже бачили, пережували і проковтнули, причому давно і з різними підливками. Як не крути, та і нам, і культурній дипломатії вкрай потрібна нова мова і вміння дивитися на себе зі сторони».
Найперше при цьому згадується розповідь у київському Будинку кіно 20 квітня минулого року Мстислава Чернова — режисера документального фільму «20 днів у Маріуполі», який отримав премію «Оскар»-2024.
Уродженець Харкова детально згадав, як спочатку, подивившись стрічку, продюсери сказали, що фільм занадто жорсткий і, скоріш за все, дивитися його люди у кінотеатри не підуть; тому, може, й немає сенсу витрачати час на фестивалі.
«Але ми вирішили, що Sundance буде для нас індикатором, — й отримали приз глядачів», — розповів Мстислав.
Вистава «Макбет»: екрани — як віщунки й гнітюча інфосистема.
Фото Юлії Вебер надані театром.
Немаловажливою для закордонних турів є впізнаваність там тих, хто представляє українську культуру. Іван Уривський — один із наших театральних режисерів, який уже має напрацьоване помітне портфоліо.
А виконавець ролі Макбета Олександр Рудинський є виконавцем головної ролі у стрічці про війну в Україні «Камінь, ножиці, папір», який переміг у категорії «Найкращий британський короткометражний фільм» премії BAFTA, а також знімався у польському художньому фільмі «Дві сестри».
До цього ще такий штрих: коли минулого року приїздив у Київ з офіційною місією керівник відділу «Мистецтво та здоров’я» ВООЗ Крістофер Бейлі, то назвав єдиного відомого йому тут театрального режисера, який поставив 100-відсотково український продукт — «Конотопську відьму».
Це було, коли представляли передпоказ опери Миколи Леонтовича за казкою Бориса Грінченка «На Русалчин Великдень» у постановці Івана Уривського в Національній опереті. Містеру Бейлі сподобалася ця новаторська вистава.
Україна у цей складний час має підтримку від багатьох країн світу, є багато різних театральних фестивалів, кожен зі своїми запитами й аудиторіями. Ба більше, за вмілого, зокрема, державного маркетингу «Макбет» може бути представлений на форумах, які обговорюють впливи на інформаційну сферу.
Коли після повномасштабного нападу 24 лютого 2022 року росії Україна почала заявляти про «політику скасування російської культури» як м’якої сили, яка нав’язує світу позитивний образ країни-агресорки, однією з перших у США розірвали контракт з оперною дівою, в чиєму репертуарі є й партія леді Макбет.
Відома сопрано уже в 2014 році публічно підтримувала створені за сприяння рф псевдореспубліки «лнр/днр», а після 2022 року намагається утримуватися на сценах європейських театрів — українці протестують проти цього.
Тож принаймні представити за кордоном українську драматичну постановку «Макбет», заповнити нішу якісною українською виставою — це гідна спроба заявити про актуальну оригінальну шекспірівську класику з Києва. Закордон оцінить.
