Без збереження національної спадщини Україна не зможе будувати майбутнє.
На цьому наголошували під час зустрічі за участі Благодійного фонду «МХП— Громаді», Українського культурного фонду, Асоціації «Сприяння розвитку кінематографа в Україні—Дивись українське!», представників преси та локальних музеїв.
Подію присвятили підсумкам підтримки культурних проєктів у 2024 році та обговоренню перспектив співпраці на 2025 рік, зокрема і старту грантової програми УКФ «Культура у фокусі громад».
Розпочала захід виконавча директорка УКФ Анастасія Образцова, яка, зокрема, наголосила, що 2022 рік не міг не відобразитися на тому, що відбулися кардинальні зміни і в фінансуванні, і в сприйнятті та усвідомленні того, чим є культура нині та важливість її підтримання як на центральному й регіональному, так і на рівні невеликих громад.
Усі ми маємо формувати контент у контексті, наголосила спікерка і додала, що всі мають виконувати свій функціонал відповідно до тих реалій, які навколо нас. А навколо нас — війна. Тож мета — рухати, виробляти, об’єднуватись, спільно діяти заради розвитку української культури і загалом України.
Як приклад такої спільнодії пані Анастасія назвала їхню співпрацю з Благодійним фондом «МХП—Громаді». За її словами, щороку вони намагаються реагувати на нагальні виклики.
А загалом у минулому, 2024-му, році Український культурний фонд підтримав 234 проєкти на майже 150 мільйонів гривень. Заявників, які подавалися, було 1 тисяча 560. Кількість охопленої аудиторії за підтримки УКФ становить понад 3,5 мільйона осіб.
Найяскравішим із втілених проєктів є «Бородянка — нереальна реальність». Йдеться про відтворення в цифровому форматі 15 об’єктів, які були до руйнування та пошкоджені рашистами під час наступу на Київщину, аби відчути емоційний стан.
На Івано-Франківщині за підтримки УКФ було відроджено Опільську гончарню, яка нині стала культурним осердям та певним арттерапевтичним простором і для дітей, і для ветеранів. Вони там залюбки долучаються до виготовлення гончарних виробів.
У Сатанові на Хмельниччині вдалося оцифрувати місцеву спадщину: створити 3D-моделі трьох пам’яток історії та культури. До кожного об’єкта ще й додали музичні проморолики.
Ще один цікавий проєкт, який є і регіональним, і міжнародним водночас, — це «Український театральний костюм в галереї сценографії». А на Львівщині вдалося оцифрувати моделі давніх мальованок. І це лише маленька дещиця того, що зроблено за підтримки Українського культурного фонду.
Зупинилася пані Анастасія і на пріоритетах, зазначивши при цьому, що кожного року вони визначають їх, виходячи з реалій і викликів. Тому на часі такі з них: культура під час війни; інклюзивність культури; культурна спадщина; розвиток культури на місцевому рівні та культурне різноманіття.
Нині з’явився ще один пріоритет. Це — партнерство заради розвитку громад. Саме в рамках цього пріоритету й діють, об’єднуючи зусилля, УКФ і Фонд «МХП—Громаді».
У 2025 році — це восьмий грантовий рік — запрограмовано п’ять напрямків, у яких можуть взяти участь усі охочі. Детальніше про це всі зацікавлені можуть дізнатися на сайті Фонду. Словом, якщо маєте ідею й натхнення, реалізуйте їх за підтримки Українського культурного фонду.
Десять років допомоги і підтримки
Тим часом Олександр Пахолюк, директор Благодійного фонду «МХП—Громаді», у своєму виступі наголосив, що в їхній структурі дуже добре розуміють, що Україна — це не лише поля, ліси й земля, а головне і надважливе — наші люди.
«Тому маємо перейматися людьми. І тут без збереження спадщини ми не зможемо будувати майбутнє. Культура нині має велике значення, адже це і про самоідентичність, яку всіляко намагаються знищити російські терористи. Ми ж повинні пам’ятати, хто ми, звідки прийшли, бо без цього не побудувати майбутнє. Тому в БФ «МХП—Громаді» з 2022 року зрозуміли, що культура — на часі, й почали активніше підтримувати культурні проєкти, бо маємо створити такі громади, в яких хочеться жити, хочеться залишатись, а не їхати шукати деінде свою долю».
Зупинився пан Олександр на деяких із проєктів. Так, до недавньої олімпіади Фонд підтримав створення фільму про наших спортсменів. Адже дуже важливо показати світові, каже Олександр, у яких надскладних умовах тренуються і здобувають перемоги вітчизняні олімпійці, як росія нищить наші спортивні об’єкти, вбиває спортсменів.
Не перший сезон триває підтримка багатофункціонального проєкту «Культура vs війна», який очолює продюсер Андрій Різоль. Завдяки цьому проєкту світ доторкнувся до нашого кінематографа воєнного часу, до воєнної кіно- та фотохроніки.
Також наше кіно активно було представлено в громадах, на вітчизняних майданчиках. Фонд також активно взаємодіє з групою Kozak System та його фронтменом Іваном Леньо, які зі своїми концертами об’їхали чи не всю країну.
На сьогодні артисти вже провели більш як 330 концертів, збираючи пожертви на військо. Козаки також відвідують захисників і на полі бою, і в шпиталях, підтримуючи під час відновлення.
Також було згадано про реконструкцію і встановлення вітряка в Музеї просто неба в Пирогові. А ще видали журнал «Локальна історія» про Василя Стуса. Завдяки отриманому гранту від Благодійного фонду «МХП—Громаді» в Миронівському краєзнавчому музеї реалізовано проєкт «Спадок. Одяг Миронівщини».
Особливої гордості заслуговує ще один спільний проєкт — це внесення до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО українського кобзарства і лірництва. Вдалося зробити це, наголосив пан Олександр, у дуже короткі терміни, що фактично безпрецедентно, бо зазвичай із ЮНЕСКО доводиться працювати по 5-7 років.
Загалом, наголосив Олександр Пахолюк, Благодійний фонд «МХП—Громаді» — це 10 років допомоги і підтримки локальних музеїв і культурних проєктів різних рівнів і бюджетів, проте дуже важливих для нашої самоідентифікації.
Доповнив розповідь Олександра Володимир Панченко, керівник відділу з впровадження національних проєктів БФ «МХП—Громаді». Він, зокрема, детально розповів, як тривало відновлення вітряка, який у дуже поганому стані доправили зі звільненої Херсонщини.
Насправді, каже пан Володимир, відновлення було дуже складним. Зокрема і через те, що в Україні бракує спеціалістів такого профілю, а вітряк потребував капітального ремонту.
Відновлення передбачало, аби після реконструкції вітряк міг виконувати свої початкові функції. Тепер він працює, а відвідувачі музею можуть брати активну участь у майстер-класах з виготовлення борошна.
Ще один цікавий проєкт співпраці Фонду з відомим Трипільським музеєм у селі Легедзино. «Нам дуже важливо показати світові, що коли на наших землях існувала Трипільська культура, «боліт» іще не існувало», — наголосив Володимир Панченко.
Доклався БФ «МХП—Громаді» й до створення музею Стуса в селі Рахнівка, де він народився. Там віднайшлася навіть колиска Василя. Й унікальність таких речей дуже важлива. Сприяють у Фонді також відтворенню Яворівської іграшки й створенню там музею.
Пан Володимир запевнив, що вони й надалі працюватимуть з маленькими громадами та підтримуватимуть їхні локальні проєкти. «Хочеться не забувати про громади, адже саме вони є рушіями на шляху до глибшого нашого самопізнання», — сказав він.
Одним з таких був свого часу «Спадок. Одяг Миронівщини», про нього поділилася розповіддю безпосередня учасниця і виконавиця — директорка Миронівського краєзнавчого музею Інна Савсюк.
Щоб створити проєкт, музейним працівникам довелося провести чимало досліджень, відвідавши чи не всі села краю. Під час таких експедицій вони дізнавалися від старожилів не лише про одяг, а й про пісні, обряди, традиції, зібрали свідчення про Голодомор тощо. Нині чимало цих бесід оцифровано, а отже — буде збережено для нащадків.
Учасники зібрання на власні очі змогли побачити показ строїв Миронівщини, що їх вдалося відтворити на базі отриманої під час експедицій інформації та збережених деталей одягу. Це чотири жіночі строї і два чоловічі.
Нинішня війна — це війна світоглядів і культур
Так стверджує Андрій Різоль — голова Асоціації «Сприяння розвитку кінематографа в Україні—Дивись українське!», яка активно працює з УКФ та БФ «МХП—Громаді».
Він наголосив, що всі свої спільні проєкти з УКФ і БФ «МХП—Громаді», іншими донорами вони здійснюють через оптику, що нинішня війна — це війна світоглядів і культур.
Адже культура — це ідентичність, а ворог якраз і намагається знищити нас як націю. Тому дуже важливо доносити, якої ми прошивки, які цінності сповідуємо і за що боремося.
«У квітні 2022 року ми зрозуміли, що нам треба включатися там, де ми профі, — й почали знімати цикл фільмів у рамках проєкту «Культура vs війна». Ми взяли митців, які або пішли на фронт, або активно долучилися до волонтерської діяльності, та орієнтували свій продукт на зовнішній світ. Через рефлексії, через розуміння, через щирі спогади доносили правду війни з вуст видатних митців, ту правду, яку не можна спотворити».
Чому саме митці й культура? Бо, як зазначив Андрій, саме культурним діячам, не політикам і державним діячам, нині найбільше довіряють. Треба доносити світові, що ми воюємо не лише за нашу, а й за їхню свободу. Пан Андрій детально зупинився на кількох проєктах, зазначивши, що минулого року загалом вдалося реалізувати їх близько сорока.
У проєкті «Культура vs війна» фокусувалися передусім на донесенні сенсів нашої інакшості від ворога, що реально впливає на сприйняття нас у світі та дає свої результати.
Загалом «Культура vs війна» — це сім документальних фільмів, це фотовиставки, це зустрічі і дискусії. Спочатку, каже Андрій Різоль, фокусувалися на максимально широку аудиторію, а нині зорієнтувалися в контексті впливу, тобто на майданчиках ухвалення політичних рішень. І це дуже впливає на результат.
Також у рамках проєкту було організовано світове турне відомих людей, наших героїв, які їздять з інформаційно-культурною місією і спілкуються з дуже важливою для України авдиторією.
Минулого року було 10 таких турів, при цьому, каже Андрій Різоль, учасники вже не витрачають кошти донорів, а навіть самі заробляють. До речі, «Культура vs війна» отримала 44 нагороди в 21 країні.
Андрій Різоль розповів і про проєкт «Воля до перемоги». Йдеться про шість фільмів-розповідей про наших спортсменів, яким доводиться в надскладних умовах готуватися до олімпіад чи міжнародних змагань.
Загалом, зауважив Андрій Різоль, він прихильник контенту подвійного призначення. Тому їхні проєкти мають успіх і всередині країни, і зовні.
Окремо варто зупинитися на визнанні практики збереження козацько-лірницької традиції нематеріальною культурною спадщиною людства. Станом на зараз це найвище світове визнання української культури. Це 500 років тяглости традицій, і це має увійти в підручники всього світу.
«Цей проєкт є моєю гордістю і втіхою, бо підтримував кобзарство з 1998 року», — зазначив Андрій Різоль.
За таким визнанням ЮНЕСКО стоїть величезна робота з популяризації і промоції. Учасникам команди довелося провести 50 подій, також було створено портал «Дума», записано понад 100 народних дум.
Відтворення національної спадщини, її популяризація та збереження — це не про минуле, а про майбутнє, переконані учасники зібрання. Тож націлені на подальшу співпрацю в царині культури і мистецтва, що однозначно сприятиме нашій самоідентифікації та зміцненню позицій України на міжнародній арені.
