Війна і кохання: історія полтавки, яка зустріла свою другу половинку на фронті

13.03.2024
Війна і кохання: історія полтавки, яка зустріла свою другу половинку на фронті

Юлія й Олексій одружилися за 10 днів до народження доньки.

Війна змінила життя героїв цієї життєствердної історії, однак не стала перешкодою для їхнього кохання.

 

Ба більше, якби не війна, вони, може, так ніколи й не зустрілися б. Тепер Юлія Костенко-Пуха та Олексій Пуха відкривають себе в нових ролях: вони є не лише закоханим подружжям, а й батьками 4-місячної Мирослави.

 

Ми зустрілися під час їхньої прогулянки з донечкою, яка мирно спала в дитячому візочку.

 

І мої співрозмовники розповіли, як ця жорстока війна переплела їхні долі і як чи не одразу вони впізнали одне в одному споріднену душу. 

Ознайомча поїздка до прифронтової зони й доленосна зустріч

«Я родом зі столиці українського гончарства Опішні, але понад 20 років проживаю в Полтаві. Мій шлях до фронту розпочався, мабуть, з Революції гідності — я була активною учасницею полтавського Євромайдану. Коли ж розпочалася російсько-українська війна на Донбасі, зайнялася волонтерською діяльністю, — розказує Юлія, яка завжди займає активну життєву та громадянську позицію: була депутатом Полтавської обласної ради, а нині входить до складу депутатського корпусу міської ради.
 
— Скільки себе й пам’ятаю, мені снилася війна. І я готувалася до неї — проходила різні навчання. У той час, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення російських окупаційних військ в Україну, я працювала редактором на телебаченні. Пригадую, як разом зі знімальною групою одного разу поїхала до Харкова, по якому рашисти завдавали масованих ударів. Ми знімали на той час уже розгромлену Північну Салтівку, що стала привидом Харкова. Там уперше побачила ворожу ракету, яка пролетіла практично над моєю головою. Було дуже моторошно тієї миті. Хоч загалом це мене не злякало».
 
За словами Юлії Костенко-Пухи, у такий складний час їй хотілося бути там, де твориться сучасна історія, розповідати про людей, котрі виборюють нашу незалежність. І їй навіть пропонували посаду пресофіцера в кількох бригадах. На заваді стало те, що молода пані не має військового звання. 
 
«А якось спілкувалася з одним із засновників і керівником Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (найбільшої неурядової організації, яка залучає цивільних медиків до надання медичної допомоги пораненим у зоні бойових дій) Геннадієм Друзенком (ми знайомі з 2016-го чи 2017 року). І він, знаючи, що я шукаю можливість потрапити на фронт, повідомив, що шпиталю потрібен пресофіцер. Отак усе вирішилося само собою: я стала пресофіцером без військового звання, офіційної зарплатні та соціальних гарантій — це ж добровольча організація, яка існує на благодійні внески, — пояснює Юлія. — Ми з Геннадієм домовилися, що спершу він візьме мене на тиждень в ознайомчу поїздку до прифронтової зони. 
Полтавка Юлія Костенко-Пуха назавжди стала частиною великої родини Першого добровольчого мобільного шпиталю.
 
Добре пам’ятаю, як проїхали через дамбу (нині її вже «розхайдокали» наші «брати») до села Карлівка, що на Донеччині, а там усе гуркоче, свистить, клекоче. Заходимо до якоїсь хати. Один із морпіхів, поглянувши на мене, холоднокровно прорік: «У вас «бронік» неправильно відрегульований. Якщо буде прильот, уб’є одразу».
 
Гнітючі враження від побаченого переповнювали мою душу. Втім у мене не виникло бажання чимдуж утекти, адже я чітко усвідомлювала, куди їхала. Під час тієї поїздки на одній з локацій, де проживали медики-добровольці, уперше побачила свого майбутнього чоловіка. Пригадую, мене тоді найбільше вразили Олексієві очі. Мимоволі відзначила подумки: «Боже, які очі!», а потім геть забула про нього».
 
Уродженець Черкас Олексій Пуха, котрий проживав у Києві, був учасником столичного Майдану, стояв біля витоків створення Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. За його словами, 15 грудня 2014 року разом із командою добровольців він вирушив у першу поїздку до лінії бойового зіткнення.
 
«Нашою першою локацією було місто Курахове Донецької області, — ворушить спогади чоловік. — Не встигли ми заїхати до міської лікарні, як трапився прикрий випадок: один військовослужбовець порушив правила поводження з гранатою, що призвело до несвоєчасного вибуху. У підсумку бійця потрібно було терміново прооперувати. Відтак Максим Циганок, котрий є досвідченим лікарем-травматологом, успішно лікує політравми, одразу вирушив на операцію. 
 
Так Перший добровольчий мобільний шпиталь надавав допомогу військовим та цивільним у прифронтових лікувальних закладах, де нам давали можливість розгорнутися. Я за спеціальністю фельдшер, але за потреби був і санітаром, а також сідав за кермо «швидкої» та їхав на евакуацію поранених військових.
 
А загалом відповідав за матеріально-технічне забезпечення шпиталю й медиків-добровольців. Після Курахового були Бахмут, Попасна, Сіверськодонецьк... Коли розпочалася повномасштабна війна, я продовжив працювати у складі ПДМШ. Після того, як наші збройні сили відстояли Київ, ми знову вирушили на схід України — у ті локації, які вже добре знали. Коли 1 жовтня 2022 року наші захисники звільнили від російських загарбників місто Лиман, що на Донеччині, ми відкрили й там свою локацію». 
 
Оскільки населений пункт був зруйнований, не так легко було відшукати будівлю, що стала б помешканням для медиків-добровольців. Урешті-решт неподалік стабілізаційного пункту таки знайшли старий будинок, зв’язалися з його власником, який разом із сім’єю виїхав до Дніпра, і той дозволив його зайняти.
 

На війні кохання чистіше, сильніше, яскравіше

«Приміщення було без вікон, тож у ньому гуляв вітер. Ми із Суреном Авакяном та Володимиром Вітом знайшли матеріали й забили вікна, поставили «буржуйку». І от, коли все більш-менш облаштували, приїжджає Геннадій Друзенко, причому не сам, а з новим пресофіцером, — усміхається спогадам Олексій Пуха.
 
— Я поглянув на неї, таку тендітну білявку, і подумав: ця, мабуть, швидко втече. Річ у тому, що речники в мобільному шпиталі постійно змінювалися. Адже працювати доводилося в надзвичайно важких умовах. Наприклад, коли ми виїжджали на евакуацію поранених ближче до Серебрянського лісу, що на Луганщині, до Ямполя, Рай-Олександрівки Донецької області, рашистські літаки скидали півтонні авіабомби, прицільно обстрілювали як евакуаційні автомобілі, так і стабілізаційні пункти. 
 
Під час Слобожанського контрнаступу ЗСУ наш шпиталь співпрацював із легендарним підрозділом «Дике поле», облаштувавши стабілізаційний пункт в ангарі всього за 1,5 кілометра від лінії зіткнення.
 
Так от, тоді теж доводилося вивозити поранених під обстрілами. Якось через дві години після того, як ми виїхали з того стабілізаційного пункту, туди прилетіла ворожа ракета, уламки якої поранили багатьох військових.
 
А коли ми були в Кліщіївці, що на Донеччині, внаслідок влучання ракети в стабілізаційний пункт загинули військові й медики. Тобто прильоти були постійно — далеко не кожен міг таке витримати. Потрібні були не лише внутрішня мотивація, а й сила духу.
 
Адже речник мав переміщатися між шістьма локаціями, фотографувати, знімати відео, висвітлювати воістину героїчну роботу медиків-добровольців: були стабілізаційні пункти, де за день вони надавали кваліфіковану першу допомогу 100-200 пораненим, не встигаючи навіть перекусити».
 
Удруге вони зустрілися, коли Юлія вже як речниця ПДМШ прибула до прифронтової зони у свою першу ротацію. Олексію тоді сказали, що потрібно зустріти пресофіцера, яка приїде з Полтави. 
За словами Юлії, у такий складний час їй хотілося 
бути там, де твориться історія.
 
«Дивлюся: назустріч іде та сама тендітна білявка, яку я вже бачив. За чашкою кави зав’язалася розмова. Юля мене одразу вразила своєю щирістю, приязною, відкритою манерою спілкування», — ділиться Олексій Пуха.
 
Його дружина додає напівжартома-напівсерйозно: мабуть, далося взнаки те, що вона за освітою психолог, має понад 15-річну практику психологічних консультувань, із 2015 року є волонтером лінії емоційної підтримки військовослужбовців та членів їхніх сімей. 
 
Зупинившись в одному з помешкань медиків-добровольців у Слов’янську, що на Донеччині, Юлія разом із бригадами медпрацівників виїжджала на евакуацію поранених, фотографувала, знімала відео на стабілізаційних пунктах. Також навідувалася до військових шпиталів Дружківки, Краматорська, а згодом і Слов’янська. Зазначає: часто, зібравши матеріал, «зливала» його колегам, бо сама просто не встигала монтувати. 
 
«Іще я організовувала престури до локацій ПДМШ представників як українських, так і іноземних ЗМІ (погоджуючи ці візити з пресофіцерами бригад). Завдяки цьому подружилася з українськими фотографами Костянтином та Владою Ліберовими, які чесно й емоційно показують війну, ізраїльським фотомитцем Едуардом Капровим, котрий переробив мікроавтобус на фотолабораторію й вирушив на фронт, аби зафіксувати наслідки російського вторгнення в Україну, багатьма іншими надзвичайними людьми, — хвалиться Юлія Костенко-Пуха.
 
— Звичайно, прильоти були скрізь: і в Лимані, і в Рай-Олександрівці, і в Слов’янську, і в Краматорську, і в Дружківці. Та й Костянтинівка була під масованим ударом окупантів. Це прифронтові населені пункти, тож там обстріли — звична річ. Пригадую, якось до нас приїхала представниця канадського чи американського благодійного фонду, ми зустріли її у Слов’янську. Тільки-но Олексій встиг надіти на неї «бронік» і каску, аж тут наші військові збили ракету, запущену з російського бомбардувальника, і вона розірвалася за якихось 25-50 метрів від нас. Наша нова знайома несамохіть аж присіла від страху».
Юлія й Олексій чи не відразу впізнали одне в одному споріднену душу.
Фото з сімейного архіву Юлії Костенко-Пухи та Олексія Пухи.
 
Оскільки Олексій Пуха добре знав як усі локації добровольчого шпиталю, так і військові з’єднання, а до того ж мав автомобіль Mitsubishi L200, Геннадій Друзенко доручив йому возити речницю куди потрібно і дбати про її охорону. Так почалося їхнє душевне спілкування. 
 
«Дуже швидко я відчув, що знайшов споріднену душу, — зізнається Олексій. — Перше захоплення, прихильність одне до одного переросли в кохання. Щоб ви розуміли, на війні кохання чистіше, сильніше, яскравіше. Знаючи, що будь-якої миті може прилетіти смертоносний снаряд або дрон, ти розумієш, що потрібно жити на повну потужність. Бо завтрашній день може й не настати. Там загострюються відчуття й почуття, а в романтичних стосунках немає жодної двозначності: або так, або ні». 
 
Тим часом небезпека чатувала на наших героїв на кожному кроці. Скажімо, під час одного з організованих Юлією престурів був приліт із ворожого стану двох «градів».
 
«Один із них поранив водія автомобіля телеканала ICTV. Юля в той час разом із журналістами перебувала на стабілізаційному пункті, де вони спустилися в підвал. Другий «град», влетівши до кухні нашої бази на другому поверсі, застряг у стіні — пощастило, що не розірвався. Наші медики-добровольці надали першу допомогу постраждалому водію й відправили його до шпиталю в Краматорськ. Ось такі були випадки», — це ще один важкий Олексіїв спогад. 
 

Поряд із судженим було абсолютне відчуття безпеки

А от для Юлії один із пам’ятних днів — день її народження, який вони з Олексієм відзначили в бомбосховищі, бо перед цим стало відомо, що очікується вороже бомбардування.
 
«Звичайно, з часом ти звикаєш до всіх цих звуків війни, вчишся контролювати свій страх, — стверджує молода пані. — Якось, розвішуючи випраний одяг, зловила себе на тому, що спокійно міркую над тим, що ж це пролетіло поряд: літак чи ракета». 
 
Попри складні обставини, воєнно-польовий роман нашої пари розвивався напрочуд стрімко, і одного дня Юлія дізналася, що вагітна. Спершу це її приголомшило. 
 
«Звісно, для адекватної жінки вагітність на війні, коли навколо лунають ви­бухи, — це просто «треш», — розмірковує вона вголос. — То був неабиякий виклик. Втім Олексій відреагував на цю новину спокійно. Відчуваючи відповідальність за життя ще не народженої дитини, я стала менше ризикувати: у «кейсеваці» (це перша ланка евакуації з найскладніших ділянок фронту) уже не їздила, намагалася взяти матеріал в інший спосіб. Хоч на стабілізаційні пункти все одно навідувалася. Медикам-добровольцям про мою вагітність ми вирішили не говорити. Але з часом усе й так стало відомо. Бо якщо змінюється твоя зовнішність, то хіба можна щось утаїти? Наша прибиральниця (також доброволець) якось прямо запитала в мене: «Юлю, ви при надії?»
Юлія Костенко-Пуха з одним із засновників та керівником Першого добровольчого 
мобільного шпиталю Геннадієм Друзенком.
 
Олексій Пуха ділиться, що весь час мріяв про доньку, бо в нього двоє синів (на превеликий жаль, життя старшого сина Данила нещодавно трагічно обірвалося). Дізнавшись про те, що в них народиться дівчинка, не міг у це повірити. Навіть коли після УЗД-дослідження лікарка зайвий раз підтвердила стать дитини, Олексій перепитав: «Точно дівчинка?» 
 
«Це було наче якесь чудо. Тим паче, що лікарі якось мене запевнили в тому, що вже не зможу мати дітей», — відверто говорить чоловік.
 
А Юлія зауважує, що до її вагітності вони з Олексієм мали розмову про те, що якщо в них не буде власних дітей, то вони відкриють свої серця й відчинять двері домівки для дитини-сироти. Як бачимо, Господь розпорядився інакше. 
 
До 7-го місяця вагітності наша героїня лишалася у прифронтовій зоні, продовжуючи виконувати обов’язки речниці Першого добровольчого мобільного шпиталю. Щоразу, коли Олексій пропонував їй перебратися в тил, вона заперечувала: «Ні, буду поряд із тобою. Я надягну «бронік» — і все буде гаразд». Отак його заспокоювала.
 
Тепер Юлія констатує, що поряд з Олексієм у неї було абсолютне відчуття безпеки. Вона вірила в нього, у силу їхнього кохання, була переконана, що вищі сили збережуть як їхнє дитя, так і їх самих.
 
«Олексій привіз мене до Полтави торік наприкінці липня. У серпні я ще працювала, але вже дистанційно. Донечка народилася 10 жовтня. А за 10 днів до її появи на світ ми зареєстрували шлюб. Назвали доньку Мирославою. Точніше сказати, вона сама себе так назвала, — і в це Юлія Костенко-Пуха щиро вірить. — Бо ми з чоловіком перебрали багато різних імен. А якось я задрімала й уві сні досить чітко почула ім’я — Мирослава».
 
Олексій Пуха, підтримуючи дружину, допомагаючи їй у догляді за донечкою, активно займається й гуманітарною допомогою. Іще в червні 2022-го він відкрив благодійний фонд «Чумацька валка», який зараз надає допомогу військовим близько 10 підшефних бригад.
 
«Намагаємося забезпечити наших захисників усім, чим тільки можемо: і дронами, і тепловізорами, і генераторами, і теплим одягом, і маскувальними сітками, і грілками, і ліками, — перераховує Олексій. — Збираємо кошти й на автівки, бо нашим хлопцям дуже потрібні засоби пересування, а останні на фронті, як відомо, дуже швидко виходять із ладу. От і нещодавно перегнав з Ірландії автомобіль — невдовзі передамо його військовим 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Окрім того, 2023 року я став керівником БФ «Місія допомоги Полтавщини», який допомагає військовому шпиталю придбати обладнання, медикаменти тощо. Наприклад, останнього разу ми купили дуже потрібну річ — сходовий підйомник, призначений для подолання сходів пацієнтами з обмеженими функціональними можливостями. Бо у старій будівлі шпиталю немає ліфта, водночас є поранені, які не мають змоги пересуватися самостійно».
 
Як інструктор з тактичної медицини чоловік проводить навчальні тренінги з надання першої домедичної допомоги. До того ж виступає бізнес-тренером, навчаючи персонал ключових підприємницьких навичок. 
 
Тим часом Юлія Костенко-Пуха продовжує займатися депутатською діяльністю. Зокрема, разом із малою Мирославою бере участь онлайн у сесіях міської ради, засіданнях профільних комісій, ознайомлюється з проєктами рішень тощо.
 
І з теплом та вдячністю згадує велику родину Першого добровольчого мобільного шпиталю, частиною якої вона стала назавжди. Про 10 місяців перебування на війні їй нагадують і почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних сил України «За сприяння війську», і почесна відзнака ПДМШ.