Втратити все і почати заново: уродженка Маріуполя намагається відновити свій бізнес у полтавському селі

31.01.2024
Втратити все і почати заново: уродженка Маріуполя намагається відновити свій бізнес у полтавському селі

Оскільки масова косметика Олену Баркову не влаштовувала, вона почала створювати свою.

Олена Баркова, яка народилася й виросла в багатостраждальному місті Маріуполь, створила там сім’ю, народила двох дітей, а також започаткувала власний бренд Gesty (почала виготовляти спершу свічки, а потім і натуральну косметику), через розв’язану росією повномасштабну війну змушена розпочинати життя з чистого аркуша.

 

Тепер разом з малолітніми донькою й сином вона живе в населеному пункті Красна Лука, що є центром Краснолуцької територіальної громади Миргородського району, де намагається відродити свій бізнес.

 

На наше прохання Олена розповіла про те, як захоплення переросло у власну справу, що почала набирати обертів, як через повномасштабне вторгнення москалів, котрі практично стерли її рідне місто з лиця землі, вона втратила все і як корінній містянці живеться в селі.

Розпочала власну справу
з Гестією

«Мені дуже подобалося наше місто, яке після його звільнення 2014 року розквітло як ніколи. Ми просто насолоджувалися тим життям, яке мали, — із жалем пригадує 34-річна пані. — Закінчивши Харківський національний університет радіоелектроніки, я працювала у відділі технічного контролю на ливарному виробництві, потім була провідним бухгалтером підприємств «Азовмаш», «Азовелектросталь». До речі, жодного разу повністю не використала відпустку з догляду за дитиною, бо надто вже люблю працювати.


Після народження старшої доньки Тетяни дуже швидко повернула форму, адже на ту пору мала за плечима всього 25 років.

 

А от після других пологів, коли на світ з’явився син Георгій, мала значні зміни в тілі і внутрішньо не могла їх прийняти.

 

Тому, відверто кажучи, дуже соромилася свого зовнішнього вигляду: скажімо, гуляючи з дітьми в парку, боялася зустріти когось зі знайомих.


Тоді ж у мене розпочалася «свічкоманія». Я раптом зрозуміла, що не хочу чекати свят на кшталт Різдва чи Великодня, аби запалити цей символ небесного вогню.

 

Тож просто змітала свічки з полиць найближчих супермаркетів, любила запалювати їх, грати на фортепіано й спостерігати за магією вогню.

 

Але при цьому мала певне розчарування: не пам’ятаю жодної свічки, яка б згоріла до кінця, була ароматною, тобто повністю задовольняла мої вимоги. Так дійшла думки, що маю виготовити їх самотужки.


Тоді ще не набули поширення майстер-класи або курси, які допомогли б опанувати мистецтво свічковаріння. Тому я йшла шляхом проб і помилок, часто наступаючи на ті ж самі граблі.

 

Бачили б ви мої перші свічки — їх соромно було комусь показати, але я їм так раділа!

 

Спочатку робила формові свічки з бджолиного воску, потім використовувала кокосовий, соєвий віск, свічковий гель, парафін, експериментувала з різними барвниками. Отак багато чого навчилася».

До повномасштабної війни асортимент продукції бренду Gesty зріс майже до 150 одиниць.


Зрозумівши, що формові свічки незручні у використанні, Олена Баркова взялася за виготовлення контейнерних свічок. При цьому тримала високу планку — віддавала перевагу якісній сертифікованій привозній сировині.

 

Спершу її клієнтами стали рідні, друзі, знайомі, та врешті-решт молода майстриня отримала оптове замовлення. І то була маленька перемога.


«Я назвала свій бренд Gesty, — продовжує свою розповідь Олена. — Таку назву запропонував мій чоловік. Як з’ясувалося, у давньогрецькій міфології Гестія — це богиня домашнього вогнища й жертовного вогню, покровителька сімейного благополуччя. Існує приказка: «починати з Гестією», яку використовують, коли йдеться про успішний початок якоїсь справи.


Отак і я розпочала власну справу з Гестією. Але на той час мені допікали проблеми зі шкірою обличчя — вона була пересушеною, подразненою, гіперчутливою.

 

Маючи косметолога й викидаючи на рекомендовані нею засоби догляду приблизно 2 тисячі гривень, я не бачила жодного ефекту.

 

Добре розуміючи, що дорожчої косметики просто не потягну (мене чоловік вижене з дому), почала шукати альтернативні варіанти. Так мене зацікавила натуральна косметика.

 

А далі я натрапила на школу кремоваріння, де на високому професійному рівні навчали виготовляти органічні косметичні засоби. І це стало для мене своєрідним фундаментом.


Потім, намагаючись поглибити знання в новій для мене царині, брала приватні уроки в хіміків-технологів, а також самостійно проводила досліди.

 

І досі продовжую вчитися, бо вважаю, що знань багато не буває. Переконана: наше життя зупиняється тоді, коли ми перестаємо навчатися.

 

Насамперед я створила для себе гель для вмивання й сироватку для вирівнювання тону шкіри обличчя.

 

Пригадую, як одного разу помітила зміни, поглянувши на свій фотопортрет без усіляких фільтрів: моя шкіра мала доглянутий вигляд і просто сяяла.

 

Найперше, що спало тоді на думку: та не може такого бути! Так натуральна косметика стала справжнім відкриттям у моєму житті».

Спершу і в дощ, і в сніг,
і в мороз стояла на ринку
за столиком зі своїми свічками й косметикою,
а потім відкрила магазин

Аби додатково переконатися в дієвості виготовлених нею косметичних засобів, молода жінка почала пропонувати їх подругам, усім, кого знала.

 

Зробивши маленькі тестери гелю для вмивання із зеленим чаєм, роздавала їх потенційним клієнтам разом зі своєю візиткою. Бо була впевнена: той, хто скористається її косметикою, неодмінно оцінить її переваги

 

. Так і сталося: люди знаходили потім її сторінки в соцмережах, писали їй у месенджерах.


«На той час єдине, що могла собі дозволити, — це точка на ринку за 30 гривень на день. Простояла за столиком зі своїми косметичними засобами та свічками і в дощ, і в сніг, і в мороз майже рік. Згодом у мене з’явився магазин.

 

Однак мої доходи були настільки незначними, що деякий час могла платити лише за оренду приміщення, а купити меблі вже було ні за що. Тож я раділа вже тому, що маю повноцінну торгову точку, хоч і не могла нею скористатися.


А потім таки відкрила магазин у центрі міста, де не лише продавала свою продукцію, а й закуповувала додатковий товар (хоч розуміла, що це тимчасово).


У мене були амбіційні плани: планувала створити ще й авторську лінійку парфумів, ароматичних дифузорів — чого я тільки не хотіла!

 

2021 року мене запросили взяти участь в унікальному проєкті «Маріупольський бізнес-інкубатор», організованому міським центром підтримки та розвитку малого й середнього бізнесу.

 

То було справді класне навчання, що дало фундаментальні знання з моделювання бізнес-процесів, масштабування власної справи тощо.

Після чергового «прильоту» квартира на 3-му поверсі багатоповерхівки,
в якій мешкала Олена Баркова із сім’єю, згоріла дощенту.


Після цього «засвітилася» зі своєю продукцією на ярмарку фестивалю крафтових виробників Local Farmer Fest, відтак про мою натуральну косметику дізналося ще більше жительок Маріуполя.

 

Потім одержала запрошення на бізнес-виставку «Схід-Експо» в Києві, де також представила свою продукцію. Отак і формувалася моя клієнтська база.


Що й казати, мене супроводжувала удача. Вигравши грантові кошти на розширення виробництва в розмірі 250 тисяч гривень за програмою «Український донецький куркуль», узяла в оренду нове виробниче приміщення площею 100 квадратних метрів і почала робити там ремонт. Наприкінці 2021-го відкрила «острів» у торговому центрі «ПортCity».

 

То був такий значний поступ уперед, що це просто не могло не радувати. Асортимент моєї продукції зріс майже до 150 одиниць.

 

У березні наступного року в мене мала вийти лінійка декоративної мінеральної косметики, засобів для догляду для всіх типів шкіри, для будь-якого віку, до складу яких входили компоненти, виготовлені з органічної сировини».


Хоч загалом поєднувати виробництво і продаж, за словами моєї співрозмовниці, було дуже важко: перед святами вона могла дозволити собі подрімати хіба що 2-3 години, а перед ярмарками по три доби зовсім не спала.

 

Тож, вигравши грант, планувала взяти на роботу помічників, аби відійти хоча б від процесів пакування, відправки замовленої продукції, бухгалтерії та обліку, і вже навчала продавців.


«На грантові кошти закупила нове обладнання, і в березні 2022-го ми мали запустити виробництво в новому приміщенні. Я розуміла, що настав час для розвитку, масштабування мого бізнесу, збиралася відкрити «острівки» в магазинах інших міст, запустити таргетовану рекламу в соцмережах, аби про бренд Gesty дізналося якомога більше людей. Та всі здобутки і плани зруйнувала повномасштабна війна.

 

Я одразу втратила все: житло, автомобіль, бізнес (моє нове обладнання просто розтягнули), магазин, склад готової продукції, — із сумом констатує Олена Баркова. — Часто думаю: трясця, якби було знати наперед, що росія розв’яже широкомасштабну війну, ми в це не вірили — надворі ж ХХІ століття».


24 лютого 2022 року нашу героїню розбудив телефонний дзвінок її продавчині, яка й повідомила, що розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ.

 

Першим, за словами Олени, це відчув східний край Маріуполя. А вона жила на другому кінці міста, тож туди окупанти дійшли десь через 3-4 доби.

Стали свідками подій, яких і
у фільмах жахів не побачиш

«Ті з містян, хто зміг виїхати автотранспортом, покинули місто 27-28 лютого. Інші, опинившись у «котлі», вже не мали жодних варіантів, — стверджує молода пані. — Тобто в нас не було вибору, окрім як стати свідками подій, яких і у фільмах жахів не побачиш.

 

Досі пам’ятаю той тваринний страх, відчуття безвиході й безпорадності під час масованих обстрілів, коли розумієш, що це пекло не закінчиться ані завтра, ані післязавтра. Війська російської федерації завдавали ударів по місту кожного Божого дня безупинно.

 

Оскільки мобільний зв’язок не працював, ми перебували в інформаційному вакуумі (навіть не знали, захопили росіяни Україну чи вона відбивається: можливо, нам уже й їхати нікуди). Було таке враження, що якимось магічним чином перемістилися в добу середньовіччя: головним завданням було вижити, знайти їжу й воду, бодай трохи зігрітися — так минали наші дні.

До відновлення сільського будинку, що став новою домівкою
для Олени та двох її дітей, доклало зусиль багато людей.
Фото надані Оленою Барковою.


Спочатку ми з дітьми ховалися від обстрілів у підвалі гаража, але там було так холодно й сиро, що врешті не витримали й повернулися до квартири. Там не було ні електрики, ні води, але температура повітря сягала 12 градусів. Ми, по суті, мешкали в коридорі.

 

Але так тривало недовго, бо почалися «прильоти» в наш житловий будинок. Спершу один із них припав на два поверхи вище — ми змушені були спуститися до підвалу. У квартирі лишилися лише свекруха та брат мого чоловіка.

 

І коли вранці 10 березня вони вийшли, щоб набрати окропу для кави, якраз у цей час туди «прилетіло». Єдине, що нам вдалося винести з нашого житла, — це рюкзаки, які я завбачливо поставила біля входу. І все, будинок враз спалахнув, як факел, і горів усю ніч та ранок. Один із під’їздів завалився.

 

Мешканці, які прийшли з того кінця будівлі, повідомили, що з-під завалів чутно крики людей, які благають про допомогу. Та ніхто не міг їм допомогти, бо росіяни гатили безперестанку. Отакі страшні були реалії».


Притулком для тих, кому пощастило вижити, став підвал будинка-привида. Десь протягом тижня, за словами Олени, через обмаль продуктів вони харчувалися раз або двічі на день. Було таке, що через обстріли не могли навіть вийти, аби щось приготувати чи розігріти на вогнищі у дворі.


«Поряд на відкритій місцевості розташовувався ринок. Коли туди прилетіла ракета, кілька контейнерів перевернулися в повітрі й розбилися. Усередині виявилися заморожені продукти.

 

Тож чоловіки з усього будинку почали бігати туди, наражаючи себе на небезпеку, за поживою. Так у нас з’явилися делікатеси, про які в тих умовах можна було тільки мріяти: твердий сир, ковбаса й навіть кава. Щоправда, вода закінчувалася.


22 березня сину Георгію в підвалі виповнилося 3 роки, — ворушить Олена важкі спогади, що глибоко засіли в пам’яті. — Якось одна з жительок на свій страх і ризик піднялася на 8-й поверх, де її телефон зловив сигнал мобільного оператора.

 

Завдяки цьому вона змогла прочитати SMS-ку від своєї доньки з Мелітополя про те, що від «ПортCity» курсують автобуси. То була примарна можливість евакуюватися.

 

Тож ми зібралися, й 23 березня, уже добре знаючи, коли росіяни роблять перерви між обстрілами й коли ці обстріли не такі інтенсивні, вирушили в дорогу. Десь пів кілометра просто бігли із сумками й дітьми рівною відкритою місцевістю. То, вважай, було самогубство, бо тільки-но ми подолали оту відстань, як знову розпочався масований обстріл».


Потім близько 10 кілометрів ішли пішки до блокпоста, розташованого на виїзді з міста (там зупинялися автобуси, що курсували до селища Нікольське). То був дуже важкий шлях. На щастя, за весь час 3-річний Георгій жодного разу не попросився на руки.


«У Нікольському стало зрозуміло, що ніякої евакуації до Запоріжжя немає. Були автобуси, що вирушали до Донецька та Ростова, — якщо бажаєш, можеш відправлятися, — іронічно посміхається Олена Баркова. — І тут нам пощастило зустріти сусідку з нашого будинку, яка мала у згаданому селищі 3-кімнатну квартиру. Вона забрала нас до себе, нагодувала, поклала спати. Потім із допомогою приватних перевізників ми дісталися до Бердянська. Зупинившись у школі, де приймали біженців, спали на матах у спортзалі.


Однак і тут було неспокійно — 24 березня російські окупаційні війська завдали удару по портовій інфраструктурі. Я зателефонувала кумі, яка 2014 року разом із трьома дітьми повернулася до свого рідного села Красна Лука, і вона запросила нас до себе. Оскільки ніде, окрім Маріуполя, ми не мали рідних чи близьких, довелося скористатися її запрошенням.


Ми знову знайшли перевізників і чекали відправлення автобуса кілька днів. При цьому весь час стояли на вулиці й настільки перемерзли, що невдовзі усі дуже захворіли. У Запоріжжі нас розподілили до дитсадка, де ми змогли нарешті помитися. Пам’ятаю, як милася холодною водою і плакала… Далі евакуаційним потягом добралися до Дніпра, звідти — до Полтави, а тоді — до Гадяча, де нас зустріла кума».

«І житловий будинок,
і виробниче приміщення
в мене, як кажуть, народні»

Спершу вимушені переселенці мешкали в її будинку, де й без них було чимало людей, потім винаймали житло в Гадячі, проте після того, як відремонтували приміщення, господар заявив, що його продаватиме.

 

Так Олена Баркова з дітьми повернулася до села Красна Лука, завдяки подрузі знайшла тут старенький житловий будинок і взялася за його ремонт. А тепер уже має й окреме виробниче приміщення.


«Оскільки мої фінансові ресурси були обмеженими, витративши всі свої кошти, я зрозуміла, що сама не впораюся, — ділиться вимушена переселенка. — Відтак почала шукати допомогу через соцмережі. І добрі люди відгукнулися.

 

Допомагали мені, хто чим міг: хтось вислав шпаклівку, хтось підкинув фарбу чи облицювальну плитку, а хтось посприяв грішми. Тому й житловий будинок, і виробниче приміщення в мене, як кажуть, народні.
Коли вперше побачила свою хату, хотілося ридати.

 

Бо до повномасштабної війни я жила в достатку, ні в кого не просила допомоги, навпаки, із легкістю допомагала сама. Ми добре вдягалися й харчувалися, робили дітям дорогі подарунки, щороку їздили кудись на відпочинок. І тут доля закидає мене в село, де в оселі немає жодних зручностей, навіть той же туалет надворі. То було дуже жорстко.

 

А якби ви знали, скільки помилок я наробила, господарюючи на присадибній ділянці. Мої підписники дружно сміялися з мене, коли, наприклад, цибулю на зиму почистила майже «догола». Та, припустившись багатьох помилок, переконана, що наступного року їх уже не зроблю.

 

Бо багато чого навчилася, знаю, як правильно садити огірки, помідори, кукурудзу або якому сорту моркви віддати перевагу, підписалася в соцмережах на сторінки жінок, які займаються городництвом, фермерством.


Моя мама лишилася жити в Гадячі, бо, будучи корінною містянкою, не може звикнути до сільського життя. І це правильно, людина має жити там, де почувається щасливою».


Натомість новоспеченій молодій селянці зараз у селі все подобається. Її будинок уже придатний для життя: у ньому перекритий дах, вставлені нові вікна та встановлені двері, облаштовані санвузол і душова кабіна. Усе це зроблено руками бага­тьох людей.


«Тому в мене й керамічна плитка не надто рівно покладена. Але хіба це так важливо? У будинку чистенько, затишно — і слава Богу, — радіє моя співрозмовниця. — Опалюю його котлом, який подарувала одна моя підписниця. Це більше, аніж я могла собі уявити, опинившись у такій складній ситуації. Усе гаразд, життя продовжується.

 

Теплої пори року добре було б доробити веранду, ганок, змайструвати паркан, бо в нас його немає, через що доводиться дуже пильнувати за тим, аби Георгій не вибігав на дорогу. А загалом мені радісно на душі від того, що діти тут вільно гуляють у дворі, а я маю змогу наглядати за ними, визираючи у віконце».


Оскільки з роботою в селі сутужно, а нашій героїні потрібно годувати доньку й сина, створювати для них умови для розвитку, вона одразу ж почала міркувати над тим, як відновити на новому місці свій бізнес. Написавши заявку на грант, знову виграла грантові кошти на закупівлю обладнання. І навіть примудрилася створити першу партію натуральної косметики. Та й друга партія вже на підході.


Поки що майстриня виконує попередні замовлення з інстаграма тих співвітчизників, які знають її косметику. Хоч до них приєднуються нові люди й часом роблять замовлення, аби підтримати нашу героїню.

 

«Хтось підтримує донатом, хтось — репостом чи добрим словом, а хтось — замовленням. Підтримка може бути різною. Головне, що вона є, — підсумовує Олена Баркова. — Зараз знову йду вперед семимильними кроками. І, можливо, колись, міцно ставши на ноги, зможу надати роботу й іншим людям. Улітку планую поїхати зі своєю продукцією на бізнес-виставку «Схід-Експо», щоб показати у столиці, що й тут, у глибинці, можна виготовляти класну косметику».


Попри те, що село Олена вважає одним із найбезпечніших місць, навіть тут у її домівці біля входу стоїть «тривожна» валіза з документами й найнеобхіднішими дитячими речами. Цього її навчило саме життя.

 

І поки триває ця жорстока війна, жінка не збирається її розпаковувати. А ще вона пише й виставляє на своїй сторінці в соцмережі невеликі пости, у яких ділиться болючими спогадами, розповідає про пережите.


«Після виходу в листопаді 2021 року сюжету про мій бізнес на телеканалі ICTV я мала значний приплив клієнтів. І бага­тьом з них хотілося дізнатися, що ж сталося зі мною після того телесюжету. Тож вони просили: «Олено, опишіть цей відрізок свого життя». Бо історія нібито перервалася, — пояснює Олена Баркова.

 

— Так несподівано для самої себе почала писати. Бачте, виїхавши з Маріуполя, я мов заціпеніла — не могла плакати. Хоч, якби виплакалася, мабуть, стало б легше на душі.

 

А коли пишу оті пости, ніби заново проживаю жахіття війни й пов’язаний із ними біль, після чого його відпускаю. Отак вчуся заново радіти життю.


Іноді раджу у своїх дописах, які ліки насамперед варто покласти до «тривожної» валізи, або ж переконую, щоб у жодному разі не лишали фотографій, — це те, чого ми потім не повернемо.


Я, скажімо, багато чого змінила б. Дуже шкодую, що заздалегідь не склала до рюкзаків родинних світлин, не взяла крижм, у яких хрестили дітей, інших сімейних реліквій.


Моя сторінка в соцмережі — це таке собі вікно у світ. Можливо, я не маю підтримки рідних, зате маю підтримку багатьох чужих людей і відчуваю, що ми є спорідненими духом. Усім, що маю, завдячую цим людям, які розділили мої біди, пройшли разом зі мною через усі негаразди й ідуть далі».