Столітнє змагання за Україну та її церкву: доля родини протоієрея Микити Кохна

10.01.2024
Столітнє змагання за Україну та її церкву: доля родини протоієрея Микити Кохна

Микита Кохно під час навчання у Київській духовній академії

На понад сто п’ятдесят років від часу ліквідації російським урядом Гетьманщини стали українці бездержавним народом, роздертим між різними імперіями-поневолювачами.


Саме свідомі українські родини стали осередками збереження українського державного духу, духу української самосвідомості, традиції та патріотизму.

 

1917 рік — рік відродження України. На руїнах колишньої російської імперії постає українська державотворча стихія.

 

Феномен відродження українського народу, української державності і головно душі українського народу — української церкви —ґрунтується у першу чергу на збереженні українського духу в пасіонарних українських родинах.


Однією з таких була старовинна українська родина козаків на прізвище Кохно. Є сімейна легенда, яка оповідає, що один з предків родини Кохнів був запорозьким отаманом.


Не менш легендарним представником цього роду став Микита Кохно — український православний священник, активіст українського церковно-визвольного руху, один із символів Української автокефальної православної церкви першого відродження.

 

Микита Кохно не лише був одним з активістів українського церковно-визвольного руху, не лише боровся і відроджував незалежність Української православної церкви.

 

Він, ніби той ранньохристиянський мученик, приніс себе у жертву за цю церкву, а точніше було б сказати — прийняв мученицьку смерть за Христа та Україну.


Микита Прокопович Кохно народився 29 вересня 1895 року в легендарному козацькому Лебедині тогочасного Чигиринського повіту Київської губернії. Лебедин — нині практично на кордоні сучасної Черкаської і Кіровоградської областей. Неподалік — географічний центр України.


В традиції Української автокефальної православної церкви цю частину сучасної Черкаської області називали Шевченківщиною — від того, що за сімдесят кілометрів звідси народився великий пророк українського народу Тарас Шевченко. Поет оспівав Лебедин у своїй творчості. Насамперед у поемі «Гайдамаки».


Лебедин — це дуже давнє українське містечко. Існує версія, що за часів Руси саме тут пролягав легендарний Чорний шлях, яким приходили на терени Київської землі у середньовіччі кочівники.

 

Перша відома згадка про Лебедин відносить нас до Литовської метрики під 1448 роком. Після війни з Конецьпольським Богдан Хмельницький отримує у власність Лебедин.

 

Тут у 1657 році Київський митрополит Діонісій (Балабан) благословляє закласти чоловічий монастир на честь святого Георгія Переможця.


Символічними є кілька речей. По-перше, найдавніші архівні дані про родовід Кохнів ми знаходимо саме у метричних книгах Лебединського Георгіївського монастиря.

 

По-друге, в умовах тотальної русифікації, яку проводили російські шовіністи в часи становлення російської імперії на Правобережній Україні, Лебединський монастир стає твердинею українського духу та захисту українських церковних традицій, також Лебединський монастир став одним з осередків гайдамацького руху, тому російська влада ухвалила рішення про закриття «бунтівного» монастиря.

 

У1845 році його остаточно ліквідували, а головний храм монастиря став простою парафіяльною церквою. Знаково, що однією з перших парафій, яка приєдналася до УАПЦ, була Георгіївська у Лебедині.

 

У травні 1923 року настоятелем цієї громади став священник Степан Вінятський, якого у 1922 році спочатку на диякона, а потім на священника рукоположив найпочесніший отець-митрополит Василь Липківський.

 

Отець Степан Вінятський прослужив у Лебедині до 1929 року, поки большевицькі безбожники не закрили храм, а самого отця Степана совєцькі кати заслали до концентраційного табору.


До Лебедина в 1915 році приїхало молоде подружжя — священник Іван Павловський і його дружина Катерина. Отець Іван став настоятелем Георгіївської церкви, а пані Катерина — вчителькою церковно-парафіяльної школи.

 

Знаково, що протоієрей Іван Павловський став активістом українського церковно-визвольного руху, очолив боротьбу за автокефалію УПЦ на Чигиринщині, був висвячений на єпископа УАПЦ, а у 1930 році єпископ Іван Павловський - уже предстоятель Української автокефальної православної церкви.

 

У 1936 році владика Іван Павловський був заарештований совєцькими чекістами і страчений за Христа та Україну. Символічно і те, що найближчим соратником і сподвижником владики Івана Павловського свого часу був протоієрей Микита Кохно.


Батько Микити Кохна — Прокіп — працював старостою в цукроварні. Він виховував своїх дітей у побожності та українському дусі. Вірний своїм принципам, він не міг стояти осторонь, коли в 1906 році в Лебедині спалахнуло народне повстання проти російської влади. Прокопа Кохна арештували і посадили за повстання проти російської влади до чигиринської в’язниці.
Завдяки такому правильному і щирому вихованню дітей у православній вірі йшли вони у навчання до Києво-Печерської лаври.


З 1902 року Микита Кохно навчався у початковій і середній духовних школах при Успенській Києво-Печерській лаврі, а пізніше у Київській духовній семінарії, де став учасником нелегального українського студентського гуртка.

 

Москалі називали цих підпільних українських патріотичних семінаристів «мазєпінцамі», ніби нешанобливо тавруючи сепаратистами та захисниками всього українського.

 

Насправді учасники українського підпільного гуртка шанували пам’ять великого українського гетьмана Івана Степановича Мазепи як великого борця проти російського поневолення України.

Протоієрей Микита Кохно звершу Панахиду у Харкові на цвинтарі на Основі
у колі парафіян УАПЦ, 1935 рік.


Старший брат Микити Кохна — Арсеній — раніше за нього здобув духовну освіту в Києво-Печерській лаврі і отримав там високе становище.

 

Він прийняв чернечий постриг і священничу хіротонію. Ієромонах Арсеній Кохно був особистим секретарем митрополита Київського Флавіана (Городецького). Високе становище брата не раз рятувало Микиту Кохна.

 

І врешті після завершення свого навчання у духовній семінарії Микита відмовився ставати священником, адже був переконаний, що Вєдомство православного вєроісповіданія, на яке перетворили православну церкву в російській імперії, є інструментом русифікації українського народу.


Арсеній Кохно відправив норовливого брата, українського патріота, подалі від Києва для продовження навчання. Микита Кохно вступив до Московського Алексєєвського піхотного юнкерського училища.

 

У 1917 році, в час революції у російській імперії, Микита Кохно закінчив юнкерську військову школу. Опісля повернувся в Україну і зголосився до Військ Центральної Ради, згодом Армії УНР, і брав участь у бойових діях за незалежність України проти російських окупантів.


У вирі боротьби за українську державність Микита Кохно повертається до Лебедина, де долучається до розбудови місцевих українських патріотичних ініціатив.

 

Найактивнішою українською організацією в Лебедині у час Перших визвольних змагань була «Просвіта», де Микита Кохно і працював.

 

Зокрема, він був організатором просвітянського хору. Паралельно з тим Микита Кохно працював учителем, адже розумів, що лише просвітою українського народу вдасться відродити дух українського державотворення.


У Лебедині вихованець київських духовних шкіл Микита Кохно почув про український церковно-визвольний рух і намір відродити автокефалію Української православної церкви. І Микита Кохно з головою поринає в український церковно-визвольний рух. Він долучається до Чигиринської повітової церковної ради, яку очолював протоієрей Іван Павловський, і активно займається українізацією богослужіння та допомагає церковним громадам виходити з московської духовної неволі.


У 1921 році Микита Кохно в Лебедині познайомився з дівчиною Вірою, яка мала таке ж щире православне виховання й українські патріотичні погляди, як і Микита. Віра була донькою Василя і Марфи Шинкаренків із села Матусова коло Лебедина.


У 1922 році в Лебедині у Микити та Віри народився первісток — Валентин Кохно. Валентин Кохно згодом стане головою Українського православного братства імені митрополита Василя Липківського у США. Валентин Кохно доклав дуже багато зусиль для збереження пам’яті про український церковно-визвольний рух і багатостраждальну УАПЦ.


У 1921 році Микита Кохно як спостерігач відвідав Перший всеукраїнський православний церковний собор, на якому було довершено відродження Української автокефальної православної церкви і висвячено єпископат для Української церкви.


Після утворення своєї рідної Української автокефальної православної церкви і висвяти її єпископату отець Микита Кохно більше не сумнівався — він остаточно вирішив для себе стати пастирем в УАПЦ.

 

Він звертається з проханням висвятити його на диякона. Дияконську хіротонію звершує найпочесніший отець — митрополит Василь Липківський, а згодом, у червні 1922 року, диякон Микита Кохно був рукоположений у священники єпископом Черкаським і Чигиринським Іваном (Павловським), з яким вони були знайомі з юності.


У червні 1922 року владика Іван Павловський призначив отця Микиту Кохна настоятелем парафії на хутір Набоків біля Городища, там якраз до УАПЦ приєдналася громада з храмом, яка потребувала священника. Парафія ця не була дуже велика, але надзвичайно організована. Всі парафіяни у Набокові, за спогадами Віри Кохно, були дуже національно свідомі.


Тут, на хуторі Набокові, народився 28 серпня 1923 року другий син у подружжя Микити та Катерини Кохнів — Тарас.


Під час настоятельства отця Микити, наприкінці літа 1923 року, цю парафію з архієрейським візитом навідав архієпископ Нестор Шараївський. З цим пов’язана дуже цікава і вельми мила історія.

 

Отець Микита Кохно був людиною скромною і не наважувався запросити архієрея на богослужіння на хутір Набоків, бо в жодного господаря не було коней, щоб привезти владику, самі лиш круторогі воли. А всіх коней, за спогадом Віри Кохно, покрала совєцька влада.


І от у 1923 році владика Нестор Шараївський прибув на храмове свято до Городища. А від Городища до хутора Набокова — відстань 4 кілометри.

 

Отець Микита розповів архієрею, що його чекають парафіяни у Набокові, але коней немає, є тільки воли. Владика Нестор з посмішкою, не вагаючись, сказав: «Значить, поїдемо на волах», — і пожартував, що зараз перевіримо, як наші предки-чумаки їздили до Криму по сіль.


Як згадує паніматка Віра Кохно, візит владики Нестора був великою несподіванкою і радістю, бо владика Нестор виявив бажання похрестити новонародженого сина отця Микити та Віри, і саме владика Нестор (Шараївський) назвав його Тарасом. Нині Тарасові Кохну 101 рік, він мешкає у Чикаго і залишив розкішні спогади про життя родини Кохнів, які готують до видання в Україні.


Хоча отець Микита служив на хуторі, але про українського енергійного та освіченого священника знали всі в довколишніх селах. У 1923 році до Набокова приїхала делегація мешканців села Хлистунівка, що біля Городища, котрі закликали отця Микиту очолити їхню парафію, яка приєдналася до УАПЦ.

Продовження в наступному номері
«України молодої»

Андрій КОВАЛЬОВ, голова Громадської ініціативи «Історія УАПЦ», кандидат політичних наук, офіцер Збройних сил України