Пророцтва чи запопадливість? Спогади про Олександра Ковальова — автора київського пам’ятника Миколі Лисенку

10.01.2024
Пророцтва чи запопадливість? Спогади про Олександра Ковальова — автора київського пам’ятника Миколі Лисенку

Пам’ятник Миколі Лисенку в Києві. (Фото з сайту vandrivka.com.ua.)

Ким об’єднані столичні пам’ятник Миколі Лисенку біля Національного оперного театру, погруддя Тараса Шевченка у ніші над центральним входом до цієї будівлі, меморіальні дошки Льву Ревуцькому на Софійській вулиці і Тарасу Шевченку на Червоному корпусі Шевченкового КНУ? Прізвищем скульптора Олександра Ковальова.

 

Його роботи є ще в кількох областях і навіть за кордоном, зокрема у США. Демонтований нещодавно в Києві пам’ятник найвідомішому російському письменнику на тепер у парку імені Івана Багряного — теж руки цього скульптора.



Нещодавно, у грудні, виповнилося 108 років від дня народження цього митця. Уже 32 роки, як він пішов у засвіти.

 

Він мав звання народного художника УРСР та СРСР й інші радянські відзнаки. Що за цим стояло? З Олександром Ковальовим я був знайомий особисто.

 

Тож поділюся деякими спогадами про майстра станкового і монументального портрета. На мою думку, дуже скромну і світлу людину.


З Олександром Олександровичем мене познайомив у далекому 1978 році мій родич, теж скульптор, народний художник України Василь Іванович Фещенко, який жив і працював у Житомирі.

 

Зустріч відбулася на нашій малій батьківщині у селищі Чоповичі, де гостював Олександр Ковальов на запрошення мого свояка.

 

Новий знайомий запам’ятався мені з першої зустрічі дуже життєрадісною людиною і великим жартівником, особливо коли ми готували шашлики біля річки.

 

І таким він був для мене всі роки його життя. У той день він подарував мені свою книгу-альбом з автографом. Поставив свій підпис і Василь Фещенко. Книгу я зберігаю як реліквію.


Потім ми з ними неодноразово зустрічалися у Києві, зокрема в його квартирі на вулиці Лютеранській, 6.

 

Спостерігаючи за роботою Олександра Олександровича у майстерні, я зрозумів, наскільки вона важка і складна. Крім таланту, потребує ще великих фізичних зусиль і неймовірного терпіння.


Народився Олександр Ковальов у невеличкому місті Рогачові (Білорусь). Мати одна ростила трьох дітей. Щоб прогодувати їх, ходила по людях і прала.

 

Ще в неповнолітньому віці забрав до себе Сашка і його старшого брата Захара дядько Лукаш.

 

За розповідями, він примушував дітей працювати на заготівлі лісу, знущався над ними. Коли за обідом хтось із хлопців брав додаткову картоплину, бив ложкою по голові.

 

Сашко хотів учитися, але дядько його не пускав до школи. І все ж Сашко за збирані гриби та ягоди накопичив грошей, купив собі книжки і пішов до школи.


Далі виховувався у дитячому будинку. Вступив до Одеського художнього училища. Для цього приписав собі три роки. Наприкінці ­1930-х­ років вступив до Київського художнього інституту.

 

Після початку Другої світової війни був евакуйований у Самарканд (Узбекистан). 1944 року повернувся до Києва і почав працювати викладачем у художній школі.


А 1950 року отримав... Сталінську премію другого ступеня за скульптурний портрет із білого мармуру ланкової Олени Хобти з Київщини.


Є ще така історія, яка трапилася з Олександром Ковальовим у 1981 році. Йому зателефонував перший секретар ЦК компартії України Володимир Щербицький і попросив, щоб скульптор за один місяць зробив погруддя генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва до його 75-річчя — 19 грудня.

 

Хоч часу було дуже мало на таку скульптурну роботу, Ковальов виконав замовлення. Але коли бронзове погруддя Брежнєва привезли Щербицькому, той був шокований — на грудях Брежнєва було п’ять зірок «Героя» замість чотирьох.

 

Функціонер одразу зателефонував скульптору і знервовано вказав на помилку. У відповідь почув спокійну мову про те, що п’ята зірка, напевно, таки буде до ювілею Брежнєва. І зауважив: якщо не буде, то швидко й акуратно спиляє зайву.


Коли Володимир Щербицький, зателефонувавши у Москву, дізнався, що підготовлено проєкт указу про нагородження Брежнєва п’ятою зіркою «Героя», його щастю не було меж.

 

А потім Брежнєв був дуже задоволений подарунком, особливо його вразила оперативність із п’ятою зіркою. І цей випадок яскраво демонструє марнославство керманичів тоталітарної радянської держави, частиною якої змушена була бути Україна.


Тут доцільно зазначити, що Олександр Ковальов не боявся посадових осіб, не схиляв голови перед ними, завжди твердо відстоював свою точку зору. Йому неодноразово пропонували вступити до лав КПРС, але він категорично відмовлявся.


1950 року скульптор отримав квартиру у старовинному будинку по вулиці Лютеранській, 6, де проживав увесь час. Сім’ї в нього ніколи не було.

 

У студентські роки зустрічався з дівчиною, але у роки Другої світової війни, коли Олександр був в евакуації, вона вийшла заміж за офіцера. Нині у квартирі митця — меморіальний музей.

 

Борис ДУЧЕНКО
Київ