21 рік прожила на острові посеред Кам’янського водосховища: раптово пішла у засвіти 66-річна Лариса Ребриста

13.12.2023
21 рік прожила на острові посеред Кам’янського водосховища: раптово пішла у засвіти 66-річна Лариса Ребриста

Найдужче пані Лариса любила на острові весну й осінь. (Фото Костянтина БОБРИЩЕВА.)

Жінка жила на острові, що отримав назву Вишняки.

 

Цей клаптик суші площею 1 тис. 500 гектарів оточують води Кам’янського водосховища, яке до 2017 року називалося Дніпродзержинським, — однієї з шести великих штучних водойм у каскаді Дніпра, утвореної в 1963—1964 роках у результаті спорудження Середньо­дніпровської ГЕС.


Кажуть, коли створювали це водосховище, під затоплення готували велетенську територію — людей переселяли, а їхні будинки рівняли з землею. Усе це робилося поспіхом.

 

А коли «згори» дали команду затопити місцевість, високі пагорби відмовилися коритися й умить стали островами. Так утворився й острів Вишняки, територія якого густо вкрита лісом, — її також урятувала від затоплення значна висота. Добратися до нього можна хіба за допомогою плавзасобу.

 

Тут первозданна природа, а спокій і тишу порушує хіба що спів пташок. Подейкують, що у цей райський куточок колись приїжджало на полювання високе начальство. А щоб було де зупинитися, там спорудили два будиночки. Один з них із часом зруйнувався. А в іншому 21 рік мешкала симпатична й душевна жінка Лариса Ребриста.


На наше прохання пані Лариса якось розповіла, як так сталося, що вона осіла на цьому клаптику суші. Як з’ясувалося, свого часу острів узяв в оренду один підприємець і найняв її з чоловіком на роботу на цю мисливську базу.

 

Чоловік пані Лариси був єгерем, а вона вела господарство: прибирала в будиночку, прала постільну білизну, за бажанням гостей накривала стіл. Так адресою проживання подружньої пари став острів Вишняки. Жінка пригадувала, що раніше сюди приїжджало чимало відомих людей.

 

А згодом розпочалася боротьба за острів, який багатьом видався ласим шматком. Урешті-решт його відвоювало Українське товариство мисливців та рибалок.


Коли 2006 року не стало чоловіка Лариси Ребристої, лишившись на острові на самоті, вона спершу розгубилася. Досі їхнім моторним човном, без якого тут ніяк не обійтися, управляв чоловік, а жінка була лише пасажиркою. Отож їй довелося поспіхом учитися керувати маломірним судном самій, аби мати змогу вибиратися на «материк».


«Мені показали: оце так заводиться мотор, — сідай і їдь. Я завела й поїхала. Тепер за нагальної потреби їжджу, бува, і за вітряної погоди, коли здіймаються досить високі хвилі, і навіть у грозу, — хвалилася жінка. — Помідори вродили свої, а картоплю й цибулю купую, бо через піщаний ґрунт тут мало що росте. Щоправда, персиків було стільки, що аж гілля ламалося. Шкода, що ви пізно приїхали».


У нічим не обгородженому дворі вільно гуляли кури та качки, а кози ходили слідом за господинею. Однак у такої свободи були й мінуси, адже на годованців пенсіонерки постійно полювали дикі тварини та птахи.

 

«Цей рік особливо важкий, — нарікала жінка. — То лисиці, то шуліки, то орли чи беркути крадуть домашню птицю. Собаки з ними не справляються».


Був час, коли пані Лариса мріяла назбирати грошей і придбати будинок у селі Світлогірське, що нині входить до Кобеляцької територіальної громади, до якого від острова 4 кілометри водного шляху, прекрасно розуміючи, що в нинішньому житлі вона мешкає на пташиних правах (її хата, що лишилася в малому селі Ревущине без нагляду, розвалена й розграбована). Задля цього тримала багато свинок. Однак мрію жінки, яка нікому не чинила зла, допомогли похоронити «добрі» люди.

 

«Одного дня приїхали сюди з постановою про знищення моїх свиней у зв’язку з африканською чумою — знайшли, так би мовити, законний привід, аби їх забрати, — обурювалася Лариса Ребриста. — Перед цим мені зателефонували знайомі й попередили, що в моєму господарстві «запланували» чуму. Я навіть на зброю кидалася, проте що могла вдіяти?».


Відтоді вона більше не заводила свиней. Вважай, попрощалася і з мрією про власне житло, бо з дрібної пенсії навіть за великого бажання неможливо було щось відкласти. Отак пенсіонерка, можна сказати, стала заручницею великого безлюдного острова.

Лариса Ребриста ніколи не нудьгувала без благ цивілізації.


«Мені просто нікуди діватися. З іншого боку, вже звикла до цього місця й навіть прикипіла до нього душею. Таке враження, ніби я тут провела все життя, — зізнавалася жінка. — Хоч узимку тут дуже важко. Поки водосховище не покриється товстим шаром льоду, ти геть відірваний від світу. Тому якщо влітку хліб купую в сільському магазині, то взимку печу його сама. Дров тут хоч відбавляй: у лісі багато сухостійних і зламаних сильним вітром дерев. Зі згаданих причин без запасів харчових продуктів на острові ніяк не обійтися. Тож зазвичай закуповую про запас два мішки борошна, мішок цукру, дві сітки картоплі, близько 20 літрів олії. За нагальної ж потреби взимку долаю 4 кілометри до Світлогірського по льоду. Але тільки тоді, коли стежку по ньому протопчуть рибалки. Хоч і в такому разі, якщо чесно, стараюся зайвий раз не перетинати водосховища, бо це небезпечно — можна й провалитися крізь кригу».


Вісім років тому померла ненька пані Лариси, яка певний час жила з нею на острові (це трапилося 2 березня, коли лід уже був ненадійним). Покійну тоді з великими труднощами вивезли по воді з кригою на човні, аби поховати в селі.


Раніше на острові взагалі не було електрики. Тільки коли на мисливську базу приїжджали поважні гості, вмикали електричний генератор, що працював на бензині.

 

Пані Лариса ж зовсім відмовилася від нього, бо він їй був не по кишені (щогодини «з’їдав» літр пального), і жила взагалі без світла: коли смеркало, лягала спати, а вставала зі сходом сонця.

 

Та якось їй усміхнулася фортуна: одна з компаній, яка хотіла купити мисливську базу (але щось не склалося), встановила неподалік будинку, що став домівкою самотньої жінки, шість сонячних панелей. Вона все переживала, аби їх не демонтували.


«Телевізора я не дивилася бозна-скільки років. Натомість багато читаю. Усі, хто знає про мою пристрасть до читання, привозять мені книги, але їх усе одно бракує. Я вже кожну книжку по три-чотири рази перечитала, — ділилася Лариса Ребриста.

 

— Працівники компанії, яка хотіла стати власницею цієї бази, пробурили і свердловину для води, але взимку мало сонця, тому й енергії, яку генерують сонячні панелі, обмаль для роботи насоса. Отож воду доводиться тягати з єдиного на весь острів колодязя. Улітку ж тут жарко, бо сосни не надто захищають від сонця. До того ж допікають міріади комах. Здавалося б, тут хоч голий ходи, адже навколо жодної живої душі. Та я спекотного дня не можу навіть штани зняти, бо з’їдять комарі або ґедзі. Тому найдужче люблю на острові весну й осінь. Загалом це місце має позитивну енергетику, і хороші люди сюди неодмінно повертаються. А пересели мене звідси до цивілізації — я там просто не виживу».


Коли пані Ларису запитували, як вона не боїться жити на порожньому острові, жінка відповідала: людина до всього звикає, до того ж тут, мовляв, і боятися нікого — людей узагалі немає. А диких тварин чого остерігатися? Ікласті кабани, які неодноразово забігали до необгородженого двору, побачивши її, знову ховалися в лісі. «Досить довго навідувалася й лань, проте останнім часом її чомусь не видно. На жаль, тут промишляють багато браконьєрів», — зітхала жінка.


Останнім часом працівники Кобеляцької місцевої організації Українського товариства мисливців та рибалок у категоричній формі попередили телефоном Ларису Ребристу, що вона мусить покинути острів, оскільки не має на мисливську базу жодних майнових прав. Дали змогу лише перезимувати.

 

Тож жінка, якій було просто нікуди податися, бідкалася, що від такої новини в неї розболілося серце, почав «стрибати» артеріальний тиск. Ба більше, скаржилася, що після того попередження стала боятися за своє життя і навіть зверталася до поліції. І от нещодавно стало відомо, що 66-річна жителька острова Вишняки не пережила навіть зими, а її тварини лишилися без нагляду. Наразі їх збираються евакуювати волонтери.


«У смерть Лариси Ребристої важко повірити, адже вона була не такою літньою жінкою. Я її не так давно навідував, вона була, як завжди, привітною, норовила чимось пригостити, — говорить знаний фотохудожник із Кобеляк Костянтин Бобрищев (пані Лариса була героїнею його знімків). — Важко на душі від цієї сумної звістки. Вона була по-своєму героїчною жінкою. Прожити стільки років на самоті на клаптику суші посеред води — погодьтеся, на таке не кожен здатний».