Літопис війни: у Полтаві відкрилась виставка світлин фотохудожника Костянтина Бобрищева

11.10.2023
Літопис війни: у Полтаві відкрилась виставка світлин фотохудожника Костянтина Бобрищева

Костянтин Бобрищев послідовно створює графічний літопис сучасності.

У Полтаві в День міста у виставковій залі художнього салону обласної організації Національної спілки художників України за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю обласної військової адміністрації відкрилася виставка робіт видатного майстра фотографії з Кобеляк Костянтина Бобрищева, який послідовно створює графічний літопис сучасності. Вона має назву «Портрети війни».


У церемонії відкриття фотоекспозиції (модератором цього заходу виступив голова обласного осередку Національної спілки художників України Юрій Самойленко) взяли участь знані містяни, колеги, друзі винуватця культурної події, а також герої його світлин.

 

Один із них — музикант, майстер народних струнних музичних інструментів Юрій Фединський, який проміняв американський мегаполіс на українське село Крячківка, що входить до складу Пирятинської територіальної громади, навіть виконав народну пісню та думу, акомпануючи собі спершу на бандурі, а потім — на кобзі. Оцінюючи роботи кобеляцького фотохудожника, присутні були одностайні в думці: жодна з них нікого не залишить байдужим.


«Спочатку хотів назвати цю фотовиставку «Матриця пекла», — говорить Костянтин Васильович. — Та друзі-фотомайстри, з якими ділився своїми міркуваннями, сумнівами, усе більше схиляли мене до думки, що вона має називатися саме так: «Портрети війни». Я кілька разів був у Бучі, Ірпені, Гостомелі невдовзі після їх звільнення від російських окупантів, стояв на руїнах і за допомогою фотокамери фіксував страшні сліди, які лишили по собі рашисти. Коли переглядаєш ті кадри, волосся стає дибки. Та з часом усе більше й більше переконувався в тому, що саме через художній фотопортрет, який вважається вищим пілотажем у фотомистецтві, можна передати всю масштабність трагедії нашого народу. Адже емоції людини, ціла гама найскладніших почуттів на її обличчі є найбільш красномовні».


Кожен із нас так чи інакше є учасником цієї кривавої розв’язаної росією війни: якщо не сам, то його рідні, друзі, знайомі воюють на фронті й нерідко, на превеликий жаль, гинуть. Тільки на Кобеляччині поховали вже близько сотні загиблих воїнів.

 

Костянтин Бобрищев розповідає, що він був ледь не на кожному похороні полеглих земляків і за допомогою фотоапарата фіксував украй болючі, пекучі емоції батьків, дружин, дітей тощо, викликані надміру важкими переживаннями втрати.

 

А потім приїжджав додому, переносив знімки на комп’ютер, наодинці роздивлявся кожен кадр — і це, за його зізнанням, викликало просто-таки нестерпний душевний біль.

Вдалося сфотографувати таке, що інакше, як пеклом, назвати неможливо

«Довелося бачити матір, яка, будучи не в змозі контролювати свої почуття й емоції, кидається до могили, куди тільки-но спустили її сина, або убиту горем молоду дружину, в котрої щойно народилося дитятко, яке тепер ростиме без батька... Виставка складається з отаких болючих, пекучих кадрів. На превеликий жаль, це тільки дещиця того, що можна було б показати. І найважче для мене було відібрати знімки, — ділиться фотохудожник. — То було справді пекельною мукою: одну фотографію взяти, а десяток — відставити. Бувало, що й уночі прокидався і думав про одне й те саме: отой кадр дам, а оцей — ні. І отак думки вирували в голові не один день і навіть не один місяць».

Виставка фотомайстра з Кобеляків складається з дуже болючих, пекучих знімків.
Фото Костянтина БОБРИЩЕВА.

У підсумку, на виставці представлено близько 70 світлин фотомайстра. Бо приміщення виставкової зали не вмістило б їх більше. Та й самі фотографії в рамах немалих розмірів — майже 80х50 сантиметрів.


«Як на мене, вдалося відібрати ті знімки, що відображають нинішній особливий стан людини, яка перебуває всередині війни, в оцій нашій жахливій трагедії, — говорить Костянтин Бобрищев. — Час від часу мені телефонує з передової один із наших захисників з позивним «Холод». Пощастило познайомитися з цим хлопцем, коли він приїжджав до свого невеликого села Гайове, розташованого за три кілометри від Кобеляк, на короткий перепочинок. Вдалося зустрітися і з його дружиною, 5-річним сином, батьками.

Зруйноване життя.


Перед війною молода сім’я вирішила розводити кіз. Нині їх у домогосподарстві 25 голів. Відколи молодий чоловік захищає Батьківщину, догляд за ними, доїння, переробка молока — усе це лягло на плечі його тендітної дружини. На виставці цій родині присвячені два знімки.


Показую й волонтерів — також героїв нашого часу, людей з великим серцем, які допомагають нашій армії здобувати перемогу над ворогом. Серед них — кобелячанка Марина Сідаш, котра долучилася до волонтерської діяльності з перших днів повномасштабної війни, не втомлюється збирати «гуманітарку» для фронту й безмежно радіє, коли вдається закрити потребу військових у ліках, продуктах, речах першої необхідності.

 

Дуже хотілося представити загалу й Катерину Скрильник, яка разом із чоловіком Владиславом примудряється розвивати бізнес на селі під час війни, займається благодійністю, передаючи молоко, вершки, бринзу для потреб Білицької територіальної громади. Вважаю, на сьогодні це теж подвиг.


Окрім усього, не міг обійти увагою землячок, які рятують наших поранених воїнів на полі бою. Наприклад, дивовижно талановита медсестра Ірина Бабич із Кобеляків (якось, захворівши, під час медичних маніпуляцій сам мав змогу відчути її турботливість і вправність рук) із 2015 року стала волонтеркою Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова й зараз рятує наших захисників на найнебезпечніших ділянках фронту.

 

Ірина кілька разів надсилала мені фото, на яких вона в автомобілі везе поранених чи перебинтовує їх. У мене є вдалий знімок, на якому ця сильна духом жінка буквально тягне пораненого, піднімаючись сходами військового госпіталю».

Соняхи надії.


Про кожне фото, яке автор виносить на суд глядачів, можна багато говорити. Деякі з портретів, стверджує фотохудожник, народжувалися всупереч законам жанру. Та хіба це так важливо? Головним є те, що в них читається вся історія життя людини, що вони хвилюють, зворушують до сліз, беруть за душу. Усе тому, що кожен кадр майстер відчуває серцем.


«Не можу не згадати про ще один промовистий знімок, зроблений на невеликому кобеляцькому заводі, який виробляє цеглу і при тому, що під час війни маємо падіння української економіки, не зупинявся ні на день. Цеглу там випалюють у печах початку ХІХ століття. Отвір у них теж закладають цеглинами й замазують.

 

А після процесу випалу оті цеглини вибивають. І коли звідти виривається перегар, робітники враз покриваються червоно-коричневим попелом — настільки, що людину навіть важко впізнати. Я ходив на це підприємство десятки разів, — пригадує фотомайстер.

 

— І, гадаю, мені вдалося сфотографувати таке, що інакше, як пеклом, назвати неможливо. Але що прикметно? Заводчани не ремствують на такі умови виробництва й часто працюють без вихідних. Бо прекрасно розуміють, що цегла нині — надзвичайно потрібний матеріал для відбудови України. От таких людей, які продовжують працювати в надзвичайно складний для країни час, вирішив теж показати.


Відверто кажучи, спершу хотів представити більше фотографій похоронних процесій, коли земляки супроводжують тіла полеглих захисників до місця останнього спочинку. Та врешті-решт дійшов висновку: ні, не треба, краще покажу людей у нинішній неймовірно важкій атмосфері, викликаній російсько-українською війною. Отак і народилися портрети війни».

Після Полтави фотовиставка мандруватиме Україною

Костянтин Бобрищев ділиться: іноді в нього запитують, чому він не напише таких щемливих історій, пов’язаних із його героями. Пояснення просте: його світлини говорять самі за себе. Фотомайстер акцентує на фотографії, бо твердо переконаний, що замінити її не зможе навіть найгеніальніший текст.

 

«На фотознімку бачиш те, що неможливо висловити словами, — наголошує він. — Скажімо, як можна передати почуття, емоції? От у мене є, без перебільшення, дивовижна фотографія сліпого музиканта зі скрипкою (вона, до речі, здобула гран-прі одного з фотоконкурсів). Так от, як можна передати те, що в чоловіка очі дивляться, але не бачать? Тільки за допомогою фотокамери! І, на мій погляд, мені це вдалося».


Звичайно ж, усі світлини показати загалу просто неможливо, бо їх дуже багато. Відтак заповітна мрія Костянтина Васильовича — видати книгу про повномасштабну війну, де, знову ж таки, подати фотопортрети людей, які переживають цю жорстоку бійню, і водночас лишити в пам’яті нинішніх і прийдешніх поколінь тих, хто відійшов у вічність, віддавши своє життя за Україну.

Чарівна, тендітна, мужня.


А щодо фотовиставки, то це не одноразова мистецька акція, а довготривалий проєкт, який матиме продовження. Планується, що виставка стане пересувною — переміщуватиметься всіма обласними центрами України.

 

Уже відомо, що відразу після Полтави роботи фотомайстра експонуватимуть у Рівному, яке Костянтин Бобрищев називає столицею фотографії.

 

«Фотографічне життя цього міста дивує й захоплює. Там живе відомий український фотохудожник Олександр Харват, який створив Музей фотографії і, окрім усього, має безцінний талант гуртувати навколо себе однодумців. Кілька років тому він здобув почесне звання «Посол миру». Завдяки йому в Рівному організовано найбільші в Україні міжнародні фотопроєкти, на які приїжджають фотографи з багатьох країн.


Олександр знайомий з моєю творчістю. Кілька місяців тому він був одним з членів журі міжнародного конкурсу Life Press Photo 2023, в якому брали участь представники 22 країн, а мені пощастило стати лауреатом. І коли рівненський колега дізнався про мою фотовиставку в Полтаві, то взяв із мене обіцянку, що після цього вона приїде до Рівного. Далі її чекають у Дніпрі. Отак вона мандруватиме Україною.


На жаль, переміщення експонатів є доволі проблематичним, бо одна фотографія в рамі з прозорим склопластиком важить понад 2 кілограми. А оскільки до мінусів склопластика можна віднести його крихкість, то транспортувати роботи не так легко. Можливо, я дещо випереджаю події, але одна знайома уродженка Кобеляків — заслужена артистка України Людмила Касьяненко, яка зараз живе в Техасі, — запропонувала мені зробити фотовиставку і в Америці. Я відправив їй десь три десятки своїх знімків. Наразі ведемо перемовини».


А ось як оцінюють творчість знаного кобеляцького фотохудожника наші відомі співвітчизники, які домоглися успіху в різних царинах.

 

Науковець-мовознавець, літературознавець, публіцист Микола Степаненко зазначає: «Світлини Костянтина Бобрищева ще раз підтверджують слова класика про винятковість нашої нації. Українці — найобдарованіші, найталановитіші у світі. Я впевнений: усе, що робить цей майстер, неодмінно ввійде до золотого фонду творчої спадщини українського народу». Професор Ілля Стариков розмірковує: «Змінюються часи, змінюються люди. Але людські почуття вічні... Вічною є духовна сила, мудрість. Вічності належать і портрети людей, зроблені Костянтином Бобрищевим».


Фотохудожник Валерій Осипчук констатує: «Для мене Костянтин Бобрищев розкрився як зрілий митець саме в портреті. Упевнений: через портретні студії він увійде в історію українського фотомистецтва. Його портрети житимуть вічно, бо несуть у собі світлу енергію, а це дається Богом».


Архітектор Валентина Олійник зауважує: «Фотографії потрібно робити не камерою. Фотографії творяться серцем і розумом. Як ваші».


«Мене завжди вражала Костянтинова невсипуща енергія. Він ніколи нічого не робив упівсили. Тож будьмо щедрі в оцінці його таланту, — закликає художник Дмитро Стратілат. — Забудьмо на мить притаманну нам надмірну скромність, стриманість. Будемо близькі до істини, якщо назвемо його генієм фотокамери й фотохудожником від Бога».