Сергій Тримбач: По війні Олександра Довженка закрили у московську клітку

27.09.2023
Сергій Тримбач: По війні Олександра Довженка закрили у московську клітку

Сергій Тримбач. (Фото Валентини САМЧЕНКО.)

Закономірно, що повномасштабна війна відсуває на другий план події культури.

 

Однак ЗСУ і всі Сили оборони за півтора року вберегли більшість територій і немало вже відвоювали — щоб у тилу була змога повертати українцям справжню історію, відчищаючи її від імперсько-російсько-радянських нашарувань. Тож нещодавно побачив світ перший том Енциклопедичного словника «Олександр Довженко.

 

Між тоталітаризмом і національною ідеєю», в якому зібрані (від А до Л) знакові особистості у житті та творчості народженого на Чернігівщині генія світового кіно, а також довженкознавці.


У вересні наступного року відзначатимемо 130-ліття автора «Зачарованої Десни» та режисера фільму «Земля».

 

Тож «Україна молода» розпитала у Сергія Тримбача, відповідального редактора Довженківського словника, про ставлення до митця, який починав шлях в УНР, а потім змушений був творити у лещатах радянської цензури.

— Сергію Васильовичу, що пишете швидше — наукові видання чи популярні біографії, як «Іван Миколайчук. Містерія долі»?


— Швидше пишуться популярні книжки, в їх основі, власне, робота зі збирання й осмислення матеріалу. Про постать Івана Миколайчука, його творчість пишу упродовж 40 років. Ця книжка, що вийшла вже другим виданням («Дух і літера»), — підсумок багатолітніх студій. Довженко так само є багатолітнім героєм моїх розмислів і пошуків.


— Чи просто укладати Довженківський енциклопедичний словник?


— В Україні катастрофічно мало професійних кінознавців, істориків кіно. До прикладу, над Шевченківською енциклопедією працювало кілька сотень літературознавців, над Довженківським словником — лише десяток фахівців. Ми досі не володіємо всім матеріалом, передусім архівним, пов’язаним з Довженком.


Матеріали режисера і його дружини Юлії Солнцевої зберігаються в одному з московських архівів, він досі повністю не опрацьований. Нині, з відомих причин, узагалі для нас заблокований. Хоча упродовж останніх трьох десятиліть, зокрема, видано повну версію Довженкових Щоденникових записів, а Роман Росляк та Юрій Шаповал опублікували (і докладно прокоментували) матеріали радянських спецслужб, які провадили постійне стеження за митцем.


— І все ж, що у першому томі словника «від А до Л»?


— Першою частиною є словник персоналій: від грузинського кінорежисера Тенгіза Абула­дзе до актора і сценариста Луки Ляшенка. Передусім — рідні та близькі.


Скажімо, батько, Петро Довженко. Попри свою неписьменність, він був людиною мислячою — у масштабах надзвичайних. Разом з дружиною Одаркою Єрмолаївною він опинився в німецькій окупації в Києві. Тоді й помер. Мати переказала сину останні думи батькові — вони були трагічні: Україна загинула, розчавлена двома імперіями. Діти й онуки — на чужині й уже не повернуться — немає куди, бо немає України...


Довженка батькова картина української трагедії приголомшила передусім своєю суголосністю з власними відчуттями, зафіксованими у Щоденникових записах та кіноповісті «Україна в огні». Кіноповісті, невдовзі побитої-розбитої Сталіним як «націоналістичної» — бо україноцентрична.

 

А придворному режисерові (диктатор хотів бачити Довженка саме таким) належало думати про імперію в цілому, а не якийсь її «скалок». А Довженко порушив правила, етикет диктаторського двору і був за те тяжко покараний.

 

Не смертю, ні, але смерть іноді є не найстрашнішою покарою. Довженкові заборонили думати про Україну, навіть жити в Україні — ця кара і виявилась надтяжкою, по суті справи, вона й зламала митця. От сей процес стає зрозуміліший у поєднанні з родинним колом, передусім батьком, його світоглядом.


— Хто з кіномитців представлений в енциклопедичному словнику?


— Наприклад, є стаття про генія вітчизняної візуалістики, кінооператора Данила Демуцького. Того самого, який зняв фільми «Арсенал» і суперкласику — «Землю». Мало хто знає, що потому, під час спільної праці Довженка й оператора над фільмом «Іван», Демуцького арештували. Висунули абсурдне звинувачення у зв’язках із якимись зарубіжними спецслужбами. Відпустили, потім знову арештували і вислали — до Ташкента.


Непрості були стосунки двох митців, але ж які цікаві! І, знов-таки, певна суголосність доль. Довженка офіційно нікуди не висилали, але ж, по суті справи, по війні його закрили у московську клітку.
У статті про письменника і сценариста Майка Йогансена — так само багато цікавого. Він був співсценаристом фільму «Звенигора», разом з Юрієм Тютюнником (стаття про нього буде однією з найцікавіших у 2-му томі, гарантую!). Знову, і ця співпраця була непростою. Утім саме Йогансен вплинув на світогляд Довженка — як ніхто інший, можливо.


— Які ще прізвища, без котрих не уявити багатогранність і талант Олександра Довженка?


— Микола Бажан, Володимир Винниченко (він відгукувався на перші фільми Довженка, здебільшого іронічно), Олесь Гончар (у його щоденниках дуже багато роздумів про Довженка), Ліна Костенко (у неї є короткі спогади про зустріч із митцем, йому ж вона присвятила вірш), співак Іван Козловський (один із най­ближчих друзів Довженкових)... Учні митця — передусім Микола Вінграновський.


І вороги, звісно. Скажімо, Лаврентій Берія, чия зловісна тінь лежить на Довженку бісівським вищербом. Думаю, все це дуже цікаво, передусім тому, що автори більшості статей (Роман Росляк, Людмила Новикова, Ольга Пашкова, Георгій Черков, Ірина Карєва, Володимир Горпенко, Оксана Волошенюк, інші) уникнули того, що називають псевдонауковим стилем.


— Є ті, хто переконує, що Олександра Довженка, який отримував сталінські премії, ми не маємо залишати у списку видатних українських діячів. Назвіть контраргументи.


— Знаєте, якби італійці, до прикладу, почали прискіпуватись до своїх геніїв і ставити їм на карб зв’язки з тими чи іншими «нечистими силами», — багатьох­ би вони недорахувалися. Так, Довженко змушений був іти на компроміси, інакше б не вижив. То що, для нас було би краще, аби він, як Микола Хвильовий, скажімо, пустив собі кулю в лоб?


Довженко вижив, а відтак маємо його Щоденникові записи (вони справили дуже сильний вплив на покоління шістдесятників), «Зачаровану Десну», «Повість полум’яних літ»...
Зрештою, Довженко є митцем, чия геніальність визнана світом. Як казав у подібних випадках Максим Рильський, «ви прийшли й підете, а я вже остався...».


Довженко уособлював Україну й українця як такого, не давав московитській владі забути про Україну. А влада так боялась Довженка — і водночас поважала, розуміючи масштаб митця. Відтак забороняла повертатись до Києва — навколо нього миттю створилось би середовище, яке б заходилось відроджувати Україну й українське.


Навіть поховати чи перепоховати Довженка у Києві побоялись — про Тараса Шевченка вочевидь пам’ятали. А митець просив поховати його на високій київській кручі, щоби видно було і Дніпро, і Десну рідну, і всю Україну, власне.


— Скількох людей з оточення названо у Довженківському словнику? Хто топ-5?


— Стабільного оточення не було. До прикладу, Микола Бажан — друг, товариш, побратим у 1920—30-ті, а потому заледве не ворог. Серед інших прикладів — Лесь Курбас. Вони не товаришували, але Довженко багато чим надихався з його творчої практики. Чи Микола Куліш...


Спробую назвати п’ятьох, хоча можуть бути різні варіанти. Микола Бажан, Данило Демуцький, художник Василь Кричевський, Микола Куліш, Василь Костенко (ось кого Довженко любив і цінував, він був спершу на комсомольській роботі, потому працював в архівах). Це в рамках першого тому.


— Ви є науковим консультантом документального фільму «Олександр Довженко. Загублена любов» (телеверсія, доступна на ютубі проєкту «Гра долі»). Вас не дивує, що ще не створено в Україні сценарій телесеріалу про цього митця?


— Мене не дивує. Причина проста: Довженка в Україні, хоч як це дивно, просто не знають. Ім’я на слуху, «Зачаровану Десну» у школі «проходили». А фільмів не бачили, про життя його мають поверхневе уявлення.


Років із 12 тому я написав сценарій 16-серійного телефільму «Довженко» (не все там прописано докладно, але ж, але ж). Один із режисерів зацікавився, запропонував двом чи трьом телеканалам. Відреагували кисло: мовляв, кому це цікаво? Це тоді, коли росіяни вергали на екран один серіал за іншим про видатних і популярних своїх митців. Українці дивились, а своє — своє лишалось за кадром.

 

І це одна з причин упевненості путьки-путіна в тому, що українці ждуть-не дождуться «асвабаждєнія от бандеравского іга»; мовляв, їх і Україна як така не цікавить. От коли запустять серіал про Довженка (необов’язково за моїм сценарієм), це стане знаком справжніх перемін у колективних рефлексіях українців.


Треба зрозуміти нарешті, що Довженко — у ряду імен, який починається з Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, — людей, які витворили міф про Україну, український міфологічний світ. Не існує на цьому світі націй, які не мають своєї міфології (міф — це не вигадка, це системна єдність світоглядних установок, це історії свого роду і народу — історії, заряджені на вічність буття).


У Сполучених Штатах Америки не було такої міфології, тож її створив Голлівуд! А в Україні від початку 1990-х спостерігається нерозуміння ролі екранної культури. Нині бачимо те саме. Бо ж інакше хіба поставили б на чолі «Держкіно» України людину, яка нічого не петрає ні в кіно, ні в культурній політиці, ні в Україні як такій? Довженко, до речі, таких чиновників ненавидів люто.


— У містечку народження Олександра Довженка — Сосниці на Чернігівщині — у день 129-ліття земляка місцева мешканка переконувала, що його перша дружина народила спільного сина. Що говорять факти?


— Читайте мою статтю про Варвару Крилову в нашому енциклопедичному словникові. Факти мало про що говорять із цього приводу. Крилова — перша дружина Довженка, з якою він розлучився 1926 року (хоча офіційно вони лишались чоловіком і дружиною до 1955-го), у середині 1930-х народила сина, Вадима Чазова.

 

Петро Чазов — працівник НКВС, який був закоханий у Крилову, й відтак логічним є припущення, підкріплене прізвищем сина, що Вадим був його сином. Чазов той нібито загинув під час репресивних 1937—38 років.


Є й інша версія, нібито Довженко і Крилова іноді зустрічалися й Вадим є їхнім спільним сином. Версія красива, але ж це тільки версія. На жаль, Вадим Чазов (художник, працював у Коломиї) давно помер. За деякими свідченнями, був певен у тому, що він є Довженковим сином. У нього була дочка, знайти яку поки що не вдається.


Покійний літературознавець Володимир Панченко, якого дуже цікавила ця історія, перед смертю заповідав мені знайти Вадимову дочку. Поки що не вдається. Може, хтось із тих, хто читає ці рядки, щось знає?


— Яким вам бачиться 130-річчя Олександра Довженка?


— Поменше офіціозу і побільше справ. Треба реставрувати Довженкові фільми і частіше їх показувати. З коментарями, звичайно, із зануренням в історичні та культурні контексти. До речі, зараз я закінчую нову книжку про Довженка (видавництво «Дух і літера»).


Телеканал «Суспільне. Культура» оголосив конкурс на кращий проєкт документальної стрічки про Довженка (беру участь і в цьому змаганні, сподіваюсь виграти — разом з колегами, звісно). Продовжуємо роботу над Довженківським енциклопедичним словником.


А ще мрію видати листування Довженка і його матері та єдиної сестри (решта із 14 дітей, окрім неї та Сашка, померли). Ще й у театрі, коли складеться, поставлять п’єсу про Довженка (поки що не розкриватиму подробиці). Інтерес до постаті Довженка, на щастя, зберігається.



P.S. Енциклопедичний словник «Олександр Довженко. Між тоталітаризмом і національною ідеєю». Том 1, Літери А-Л. (Видання Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені М. Рильського НАН України, 2023) доступний в електронному варіанті за посиланням: https://www.etnolog.org.ua/pdf/stories/dovidkovi/2023/dovzhenko.pdf.